Ірина обвела поглядом знайомий краєвид за вікном: акуратні грядки, з яких нещодавно зібрали останній урожай, висока яблуня, під якою вони з Андрієм колись ставили стіл для дружніх посиденьок, лавочка біля хвіртки.
Кожен сантиметр цієї землі був вистражданий і вистояний. Вони купили цей будиночок із ділянкою п’ятнадцять років тому, ще зовсім молоді, сповнені амбіцій та планів. Самі виплачували іпотеку, клали плитку, будували альтанку й саджали кожне деревце. І тепер половину всього цього чоловік подарував. Подарував, навіть не порадившись з дружиною. Просто взяв і віддав. Ірина ледве стримувала сльози, що підступили до горла.
З кухні долинув шум. Андрій прокинувся. Ірина не озирнулася, продовжуючи дивитися у вікно. Вона чула, як чоловік набирав воду, як відкривав аптечку у пошуках ліків, щоб заспокоїтися. Його важкі кроки наближалися до вітальні.
— Іро… — голос чоловіка був хрипкий. — Чого ти мовчиш?
Жінка повільно обернулася до нього. Її обличчя залишалося нерухомим.
— Я чекаю, — тихо сказала вона.
— Чого саме? — Андрій потер скроні, зморшкувате, змарніле обличчя виразно видавало наслідки вчорашнього святкування дарчої.
— Чекаю, коли ти нарешті прийдеш до тями й поясниш, що ти накоїв. Чи ти вже й справді нічого не пам’ятаєш?
Він скривився й відвів погляд убік. Пам’ять, туманна й уривчаста, почала потроху повертатися. Андрій опустився на диван, опустив голову.
— Іро, облиш… Щось вчора було зі Світланою… сестрою. Вона приїжджала. Ми чогось випили, трохи.
— Трохи? — Ірина здивувалася. Її тихий голос почав набирати сили. — Андрію, ти вчора ввечері, перебуваючи, м’яко кажучи, не при тямі, взяв і подарував своїй сестрі половину нашої дачі. Нашої з тобою спільної власності! Ти підписав дарчу! Ти це пам’ятаєш?
Він підняв на неї розгублений погляд. Здавалось, до цієї миті чоловік ще сподівався, що йому все лише примарилося.
— Дарчу? — тихо перепитав Андрій. — Не може бути…
— Ще і як може! — різко відповіла дружина, підійшовши до комода й висмикнувши з верхньої шухляди синю теку. — Ось вона! «Договір дарування частки у праві власності на земельну ділянку та житловий будинок». Підпис твій. Я б упізнала його з тисячі!
Вона кинула теку на диван поруч із ним. Андрій сам прочинив. Обличчя його стало сірим.
— Свєтка казала, що це просто якась формальність для податкової… що їй довідка потрібна… Я… я нічого не тямив…
— О так, ти нічого не тямив! — голос Ірини зірвався на крик. Сльози, які вона стримувала весь ранок, нарешті вирвалися назовні. — А хто мав тямити, Андрію? Хто? Ти — чоловік, господар! Ти — мій чоловік! І ти, віддаєш половину нашого дому своїй сестрі, яка все життя вважала, що їй усі винні! Як ти міг?
— Вона ж сестра! — спробував виправдатися Андрій, та голос його прозвучав надто слабко. — У неї грошей своїх немає, живе у квартирі, як двадцять років без ремонту… Я хотів як краще…
— Як краще? Для кого краще? Для неї? А для мене? А для нас? Ти подумав про нас? Про нашу сім’ю? Тепер вона тут повновладна господиня! Може приїхати коли захоче, привести кого завгодно, може вимагати свою половину дому, і ми будемо зобов’язані або викупити її частку, або продати все й ділити гроші! Ти розумієш, що ти накоїв?
Андрій мовчав, сховавши обличчя в долонях. Він розумів. Тепер, розумів усе надто добре. Від цього почувався чоловік ніяково.
— Ми все повернемо, — прошепотів він. — Я поговорю з нею. Вона ж сестра, вона зрозуміє, що це була помилка.
— Помилка? — Ірина розсміялася крізь сльози. — Андрію, це не помилка в чеку з магазину! Це юридично завірений документ! І твоя сестра, Світлана, не та людина, яка відмовиться від такого подарунка. Вона цього чекала роками. Чекала, коли ти нарешті почнеш ділитися з нею. Я вимагаю, щоб ти негайно поїхав до неї й щось зробив!
На столі задзеленчав мобільний телефон, загравши нав’язливу мелодію. На екрані висвітилося ім’я: «Світлана». Ірина й Андрій перезирнулися.
— Кажи, — наказала Ірина, витираючи сльози. — І вмикай гучний зв’язок.
Андрій, мов школяр, спійманий на списуванні, взяв слухавку.
— Свєта? Привіт.
— Андрійку, доброго ранку! — у телефоні пролунав солодкий, занадто бадьорий для вихідного дня голос. — Як почуваєшся? Учора ти щось занадто розійшовся…
— Та нічого, — пробурмотів Андрій.
— Буває, буває. Я, власне, з іншого приводу дзвоню. Я ж учора папірець забула, знаєш, для податкової. Ти б не міг його знайти? Я сьогодні повз дачу проїжджатиму, заскочу й заберу.
Ірина стиснула руки й кивнула Андрієві.
— Світлано, слухай… щодо цього документа… — почав він невпевнено. — Тут якесь непорозуміння вийшло. Я, власне… вчора не зовсім був при тямі. Це ж недійсним мало б бути.
На тому кінці запанувала тиша.
— Що значить «недійсним»? — голос Світлани миттєво втратив солодку інтонацію й став сухим, офіційним. — Андрію, документ завірений нотаріусом. Усе за законом. Ти сам усе читав і підписував. Я тобі кожен рядок пояснювала.
— Та я нічого не пам’ятаю, Світлано! Чесно! — благально вигукнув брат. — Це була помилка. Ми з Іриною… ми так не можемо. Це ж наша спільна власність.
— «Наша»? — у голосі Світлани прозвучали запитальні нотки. — А я тобі не рідня? Я тобі не рідна сестра? А хто тебе до інституту супроводжував, коли батьки не могли? Хто тобі останні гроші позичав, коли в тебе з тією… з Іриною… ще нічого не було? А тепер у вас і квартира, і будинок, а я тулюся з дітьми в однокімнатній квартирі. І ти не можеш поділитися шматком землі, що вам і так з неба звалився?
— З неба звалився? — не витримала Ірина, підійшовши ближче. — Ми його п’ятнадцять років виплачували, Світлано! Кожну копійку! Тут усе зроблене нашими руками! А ти вчора скористалася тим, що мій чоловік був напідпитку, і провернула цю аферу! Це називається шахрайство!
— О, Ірино, і ти тут як тут, — пирхнула зовиця. — Слухай, люба, це не шахрайство. Я ж не з чужим чоловіком угоду укладала, а з рідним братом. Він був при здоровому глузді, коли підписував. Нотаріус це підтвердить. Так що не твоє діло лізти у наші родинні справи.
— Моє діло, бо це і моя власність! — закричала Ірина. — І я вимагаю повернути документ та анулювати цю угоду!
— Вимагай не вимагай, — холодно відповіла Світлана. — Нічого не вийде! Другий примірник у нотаріуса. Усе законно. До речі, я сьогодні хочу приїхати, оглянути свою половину. Може, альтанку поставлю чи яблуню приберу — вона там тільки місце займає…
— Навіть не смій! — від обурення в Ірини перехопило подих.
— Це моя власність, що хочу, те й роблю. Передай Андрію, щоб був на зв’язку. До зустрічі.
Пролунало клацання. Світлана поклала слухавку. У вітальні запала тиша. Андрій дивився у підлогу, Ірина — на нього, з відчаєм.
— Ну що? — прошепотіла вона. — «Вона зрозуміє»? «Вона ж сестра»?
— Я не знав… — пробурмотів він. — Я не думав, що вона така.
— Завжди такою була! Ти просто відмовлявся це бачити! А тепер що? Тепер ми поділимо навпіл наш дім? Робитимемо окремий вхід для твоєї сестри? Вона зруйнує все, що ми будували! Вона завжди мене не приймала! — Ірина схопила куртку й ключі.
— Куди ти? — запитав Андрій.
— У місто! До нотаріуса! Дізнаватися, як оскаржити дарування, укладене у неналежному стані! А ти… — дружина подивилася на нього з таким виразом обличчя, що він аж зіщулився. — Ти будеш чекати тут свою сестричку й спробуєш нарешті бути чоловіком. Якщо вона переступить поріг цього дому, я тебе сюди більше не впущу.
Грюкнули двері. Машина завелася й з вереском шин поїхала з подвір’я. Андрій залишився сам у тиші. Він підійшов до вікна й гірко глянув на яблуню, яку нібито мала спиляти Світлана, на альтанку, що вони зводили разом із друзями, на мангал, грядки й на свій дім.
Минув час. Андрій сидів на дивані, коли за вікном пролунав звук автомобіля. З неї вийшла Світлана. Вона була сама. На її обличчі грала самовпевнена усмішка. Вона оглянула ділянку поглядом власниці й попрямувала до хвіртки. Андрій вийшов на ґанок. Серце його почало битися швидше.
— Ну, привіт, братику! — увійшла Світлана без стуку. — Де мої документи? І де твоя друга половинка? Уже виїхала з моєї території?
— Свєта, зупинись, — тихо промовив Андрій, не пускаючи її у дім. — Вирішимо все мирно.
— Як ще «мирно»? — вона намагалася пройти повз, але він не відступив. — Андрію, чому ти себе так поводиш? Дружина тобі щось наговорила?
— Ні, — твердо відповів він. — Я просто не хочу дарувати тобі половину дачі!
— Пізно, — усміхнулася Світлана. — Усе вже вирішено. Відчини, хочу подивитися інтер’єр. Може, меблі переставлю.
— Ні, — його голос став суворішим. — Ти не ввійдеш у цей дім.
Світлана подивилася на нього з несподіваним здивуванням. Вона не чекала такого спротиву.
— Ти у своєму розумі? Це моя власність!
— Ні, — повторив Андрій. — Це наш з Іриною дім, і ти не ввійдеш сюди без запрошення.
— Я викличу поліцію! — закричала Світлана, обличчя її змінилося від обурення. — Я доведу свої права!
— Викликай, — раптом спокійно промовив Андрій. — І я розповім їм, як ти скористалася моїм станом, аби провернути цю угоду. Я готовий пройти у лікарню, щоб довести, чи міг я щось усвідомлювати вчора, а ще я зателефоную на роботу твоєму сину і розповім, що насправді накоїла його мати.
Він ступив уперед. Світлана, відступила.
— Ти… ти не посмієш…
— Посмію. Я уже все втратив. Мене зрадила й підвела найближча людина. Нічого мені втрачати. Отже, вибирай: або завтра йдеш з нами до того нотаріуса й оформляєш зворотну дарчу, або я зіпсую твою репутацію перед родиною й твоїм сином. І вір мені — суди триватимуть довго, і ти витратиш на адвокатів більше, ніж коштує та твоя «половина».
Він говорив тихо, але з такою непохитною впевненістю, що Світлана зблідла. Вона розраховувала на його слабкість, на почуття провини, на поступливість, але аж ніяк не на опір.
— Ти став зовсім іншим, — невдоволено прошипіла Світлана.
— Ти мене змусила, — холодно відповів Андрій.
Світлана мовчки розвернулася й пішла до свого автомобіля. Вона знала: брат не кидає слова на вітер.
Ірина повернулася за дві години з доброю новиною. Увійшовши до хати, вона повідомила:
— Свєта нічого не зможе отримати, якщо ми доведемо, що ти був напідпитку!
— Для мене вже все, — зітхнув Андрій.
— Як це — все? — розгубилася жінка.
— А так, що в мене більше немає сестри, — знизав плечима чоловік і попрямував до дивана.
Йому й досі було ніяково від вчорашніх посиденьок з сестрою, яка ледь не позбавила його частини дачі.
