Останні дні грудня у місті стояли морозні і ясні. Сніг хрумтів під ногами перехожих, вітрини магазинів сяяли вогнями — повсюди панувала передсвяткова метушня. Та для Юлії цей звичний зимовий магнетизм був тяжким очікуванням. Вона щойно закінчила навчання, отримала омріяний диплом кондитера і мріяла трохи перепочити, присвятити час собі та своїй маленькій сім’ї — чоловікові Антону й п’ятирічній донечці Каті.
Але в її тітки по батьковій лінії, Марини Анатоліївни, були зовсім інші плани. Вона була жінкою з твердим характером і непохитною впевненістю, що світ має крутитися довкола неї. Дізнавшись про успішне завершення племінницею навчання, вона побачила у цьому зручну нагоду завести собі особистого безплатного кондитера.
Дзвінок від Марини Анатоліївни пролунав рівно за тиждень до Нового року.
— Юлечко, вітаю з отриманням диплома! — її голос у слухавці звучав солодко й захоплено, що одразу насторожило дівчину. — Тепер ти наш сімейний професіонал! Тож я відразу подумала — а хто ж, як не ти, приготує нам розкішний торт на свято? І не один! У новорічну ніч у мене збереться чудова компанія — п’ятнадцять людей. Хочу щось із маскарпоне, ягодами, може, карамеллю. Ти ж умієш, тебе ж учили!
Юлія, притискаючи телефон до вуха, безпорадно глянула на список справ, прикріплений магнітом до холодильника: «купити подарунки, прикрасити ялинку з Катею, закупити продукти, прибрати квартиру».
— Тітко Марино, я не можу, — обережно почала вона. — У мене самої стільки клопотів, Новий рік скоро, з Катею справ багато. Я фізично не встигну.
— Що значить — не встигнеш? — голос Марини Анатоліївни миттєво втратив солодкість і набув звичних металевих ноток. — Це ж сімейне свято! Ти що, відмовишся допомогти своїй родині? Це твій зоряний час, диплом треба виправдовувати! Я вже всім розповіла, що моя племінниця — суперкондитер і особисто приготує нам десерт.
Тож, домовилися? О шостій вечора 31 грудня я заїду по тебе й торт, а заодно допоможеш усе розставити, сервірувати стіл. До мене ще й Тамара Іванівна, моя колишня начальниця, прийде — я маю справити на неї враження.
Не дочекавшись відповіді, Марина Анатоліївна відрізала: «До побачення, рідна!» — й поклала слухавку.
Юлія опустила телефон і заплющила очі. Знайоме відчуття роздратування підступило до її серця.
Вона не вміла відмовляти родичам. Увечері Юлія поскаржилася чоловікові.
— Знову тітка багато просить? — зітхнув Антон, обіймаючи її. — Юль, ти ж знаєш, вона ніколи не зупиниться, якщо ти не скажеш «ні». Просто подзвони й відмов, скажи, що у нас свої плани.
— Я намагалася, але вона не чує, — пробурмотіла Юлія, уткнувшись йому в плече. — Вона всім пообіцяла. Як я виглядатиму в очах інших?
— Ні, нехай вона з усім розбирається, думаючи, що ти зобов’язана у своє свято працювати на неї безплатно. Ти повинна передусім цінувати себе.
Але «цінувати себе» Юлії вдавалося важко, особливо коли втрутилася її власна мама, яка подзвонила наступного дня.
— Доню, Марина дзвонила, вся у захваті, — сказала Світлана Андріївна. — Каже, ти такий шедевр для них приготуєш! Дякую, що не відмовила. Вона ж у нас така вразлива, образиться, якщо щось не так, а вона ж нам завжди допомагає, сама знаєш.
— Мамо, а мені хто допоможе? — не витримала Юлія. — У мене свій дім, своя сім’я. Я хочу зустріти Новий рік з Антоном, з Катею, а не бігати навколо її гостей із тацею.
— Ну, що ти, як мала?! — відмахнулася мати. — Усе встигнеш. Антон допоможе, а відмовити тітці — незручно. Терпи, доню, усі через це проходять. Ощасливити родичів — це така радість!
Юлія зрозуміла: від матері підтримки чекати марно. Наступні кілька днів вона провела без настрою. Вдень — біганина по магазинах і прибирання, вночі — кулінарні подвиги на кухні. Вона пекла бісквіти, збивала креми, варила карамель. У квартирі стояв солодкий аромат ванілі й шоколаду.
Катя, спершу радісно вилизуючи ложки, просилася спати, нарікаючи, що мама постійно на кухні й не грається з нею. Антон хмурився, але допомагав, чим міг: мив посуд, читав книжки дочці.
До ранку 31 грудня Юлія завершила свій шедевр — величезний триповерховий торт «Червоний оксамит» із ягідним мусом, дзеркальною глазур’ю та складним декором.
Очі злипалися, руки нили, а попереду ще чекав день генерального прибирання й приготування власного святкового столу.
О шостій вечора, як і було домовлено, під вікнами просигналила машина. За кермом сиділа Марина Анатоліївна у новій норковій шубі. Бліда, з темними колами під очима, Юлія обережно занесла до ліфта величезну коробку з тортом.
— Обережно, тримай рівно! — гукнула з машини Марина Анатоліївна, навіть не привітавшись. — Я на заднє сидіння рушник постелила, став туди й сама сідай, ти мені ще знадобишся!
Дорогою родички мовчали. Юлія дивилася у вікно на миготливі вогні, відчуваючи себе не племінницею, а найманим кур’єром.
Квартира Марини Анатоліївни сяяла неприродною чистотою й виблискувала склом. Пахло дорогими парфумами та смаженою качкою. Господиня метушливо снувала між вітальнею й кухнею.
— Став сюди, розгорни, дай помилуватися! — скомандувала вона, вказуючи на центральний стіл.
Юлія зняла кришку з коробки. Торт справді вийшов розкішним.
— Ну, нічого собі, — Марина Анатоліївна сказала. — Пристойно. Дуже пристойно. Молодець. Тепер бери он той набір салатниць і розстав їх на столі, а потім можеш йти. Я тобі подзвоню, якщо ще щось треба буде.
Фраза «можеш йти» різонула по слуху, немов її виганяли. Юлія мовчки, на автоматі виконала всі накази. Вона мріяла лише про одне — опинитися вдома, у своїй затишній, хай і неідеально прибраній квартирі, обійняти Катю та чоловіка.
Вона взялася за ручку дверей, коли та раптово розчинилася. На порозі стояла елегантна дама у поважному віці з пронизливим поглядом — та сама Тамара Іванівна.
— Марино, люба! Я трохи раніше приїхала, сподіваюся, не завадила? — почала вона й одразу ж помітила Юлію. — О, а це хто така? Нова помічниця?
Марина Анатоліївна, кинувши все, поспішила назустріч колишній начальниці.
— Тамаро Іванівно! Яка радість вас бачити! Це моя племінниця Юля — та сама кондитерка, про яку я розповідала. Торт — її робота. Ну, під моїм керівництвом, звісно, — вона багатозначно підморгнула жінці.
Тамара Іванівна з цікавістю почала розглядати Юлію, а потім перевела погляд на торт.
— Дуже професійно виглядає. Де ви навчалися? — запитала вона напряму.
— На курсах, на кондитера, — тихо відповіла Юлія.
— А де практикуєтеся? У якому ресторані?
— Я, ніде. Я тільки закінчила, — розгублено зізналася жінка.
— Як це ніде? — здивувалася Тамара Іванівна. — З таким рівнем треба працювати. У мене якраз друг відкриває ресторан у центрі, шукає кондитера. Зарплата гідна. Вам це цікаво?
Юлія застигла, а Марина Анатоліївна засміялася надто голосно:
— Ой, яка кмітливість! Але Юля поки не шукає роботи, у неї ж сім’я, маленька дитина. Вона так, для душі готує, для рідних.
У цей момент у Юлії щось перемкнулося. Вона раптом побачила себе з боку: втомлена, ображена, її талант зводять до «забави», а її час ніким не цінується.
— Це не зовсім так, — несподівано почула вона власний голос. Він звучав так твердо, що Юлія сама себе не впізнала. — Я якраз шукаю роботу за фахом, і мені це дуже цікаво. Дякую за пропозицію, Тамаро Іванівно. Чи могли б ви дати мені контакти?
— Авжеж! Запишіть адресу: вулиця Лесі Українки, 6. Скажете, що від мене, — підморгнула жінка.
— Юлю, що ти таке кажеш? У тебе ж Катя, — обурилася Марина Анатоліївна.
— З Катею ми домовимося, — спокійно відповіла племінниця, не відводячи погляду від Тамари Іванівни. — Мій чоловік мене цілком підтримує.
— Чудово. Торт справді неперевершений. Відчувається рука майстра, а не аматора, — знову похвалила Юлію жінка.
Марина Анатоліївна намагалася триматися, але було видно, що вона занервувала.
— Ну, раз усе так вдало склалося, Юлю, ти ж ще залишишся допомогти? Гостей багато.
— Ні, тітко Марино, — Юлія взяла сумку у руки. — Я не залишуся. У мене свій Новий рік і своя сім’я, яка чекає мене вдома. Я виконала ваше прохання й приготувала торт. На цьому все! З прийдешнім вас!
— Але, як же так? — зойкнула родичка. — Я ж на тебе розраховувала!
— Ви завжди на мене розраховуєте, але лише тоді, коли це вам вигідно, — сказала Юлія, відчиняючи двері. — І завжди — безплатно. Зі святом вас!
Вона вийшла на сходи й зачинила двері, не почувши у відповідь ані слова.
На вулиці Юлії вдалося зловити таксі, адже у додатку машин майже не було. Дома її чекали чоловік і донька. Ялинка сяяла, Катя у новій сукні кружляла по кімнаті, а Антон наливав у келихи напої.
— Нарешті! — з полегшенням видихнув він. — Ми зачекалися. До Нового року три години! Ми з Катею що могли, те зробили. Як у тебе?
— Все чудово! Здається, я знайшла роботу! — усміхнулася Юлія. — Думаю, цей Новий рік справді буде для нас щасливим, — додала вона й розповіла про привабливу пропозицію від Тамари Іванівни.
Рівно опівночі молода сім’я за скромним святковим столом зустріла Новий рік.
