У маленькому містечку на околиці Карпат, де осіннє листя золотом вкривало старі черепичні дахи, жила Уляна. Їй було тридцять п’ять, і життя її нагадувало застиглий мед – солодке, але липке й нудне.
Чоловік Петро, з яким вони одружилися ще в університеті, давно перетворився на тінь самого себе. Раніше він був веселим хлопцем з гітарою, що співав їй серенади під вікном, а тепер – лише втомлений механік з автосервісу, який повертається додому з запахом мастила.
– Уляно, вечеря готова? – бурчав він щовечора, кидаючи куртку на стілець.
– Так, Петре, на столі, як завжди, – відповідала вона механічно, розставляючи тарілки з варениками й борщем.
Вони їли мовчки, переглядаючи серіали на старому телевізорі. Уляна мріяла про щось більше: про пристрасть, про сміх до ночі, про когось, хто б дивився на неї так, ніби вона – єдина зірка на небі. Але Петро… Він навіть не помічав, як вона змінила зачіску чи купила нову сукню.
Одного вересневого ранку все змінилося. Уляна прокинулася від дивного шуму за вікном – м’якого шарудіння й тихого нявкання.
Вона визирнула у вікно й побачила її. Білу, пухнасту красуню, яка сиділа на паркані між їхнім подвір’ям і сусіднім. Кішка! Довга шерсть, наче свіжий сніг, блакитні очі, що сяяли, як озера в горах, і хвіст, що граційно гойдався, ніби метроном щастя.
– Ой, яка ти мила! – вигукнула Уляна, вибігаючи надвір у халаті. – Звідки ти взялася, красуне?
Кішка сплигнула з паркану й підійшла ближче, потершись об ноги Уляни. Її хутро було таким м’яким, що Уляна мимоволі опустилася на коліна й обійняла її.
– Ти моя? Чи чийсь втікач? – шепотіла Уляна, чухаючи кішку за вухом. Та замурчала так голосно, що звук розносився по всьому саду.
Тим часом Петро визирнув з хати:
– Що там у тебе, Уляно? Знову сусідські кури в город забралися?
– Та ні, Петре, дивись! Кішка! Біла, пухнаста, як хмаринка! – Уляна підняла тварину на руки, і кішка ласкаво лизнула їй щоку.
Петро скривився:
– Кішки – це бруд і шерсть скрізь. Віддай сусідам, хай забирають.
– Нізащо! Вона залишиться! – вперто сказала Уляна, несучи кішку до хати.
Вони назвали її Мілкою – від слова “молоко”, бо шерсть її була саме така. Мілка одразу завоювала серце Уляни. Цілий день вона лежала на колінах господині, мурчала, гралася з клубком пряжі, яку Уляна в’язала для продажу на базарі. Ввечері, коли Петро сів вечеряти, Мілка стрибнула на стіл і почала лизати вареники.
– Геть звідси, мерзото! – заревів Петро, відштовхуючи кішку ногою.
Мілка утекла під диван, а Уляна відчула, як закипає гнів.
– Петре, ти що, з глузду з’їхав? Вона ж маленька!
– Маленька? Та вона вже всю хату обдряпала! Я не потерплю цю пухнасту заразу!
Тієї ночі Уляна не спала. Вона лежала в ліжку, слухаючи, як Мілка мурчить поруч, і думала: “Чому мій чоловік грубіший за дику собаку, а ця кішка – ніжніша за шовк?”
Наступні дні Мілка стала центром світу Уляни. Ранком вони гуляли садом: Уляна кидала Мілці шматочки курки, а та бігала за ними, ніби маленька тигриця.
– Мілко, ти моя радість! – сміялася Уляна. – З тобою я почуваюся живою!
Кішка відповідала довгим муркотінням і терлася об ноги, ніби кажучи: “Я теж тебе люблю, Уляно!”
Петро терпів недолго. Одного вечора, повернувшись з роботи, він побачив, як Уляна годує Мілку з ложки сметаною.
– Досить! – закричав він. – Або ця кішка йде, або я!
Уляна підвелася, тримаючи Мілку на руках.
– Петре, ти серйозно? Ти хоч коли-небудь дивився на мене так, як я дивлюся на неї? Ти – холодний, як лід, а вона – тепла, як сонце!
– Ти що, закохалася в кішку? – зареготав Петро. – Ти божеволієш, жінко!
– Може, й так! – вигукнула Уляна. – Бо з нею я щаслива, а з тобою – ні!
Сварка тривала до півночі. Петро кричав, Уляна плакала, Мілка ховалася під ліжком і нявкала, ніби підбадьорюючи господиню.
– Я йду! – нарешті заявив Петро, хапаючи сумку. – Живи з своєю пухнастою!
– Іди! – відповіла Уляна, і в її голосі не було жалю. – Двері за тобою не зачиняться!
Коли Петро пішов, хата ніби зітхнула з полегшенням. Уляна обійняла Мілку й заплакала – від щастя.
– Тепер ми вдвох, моя люба. Тільки ти й я.
Життя Уляни змінилося, як після дощу – свіже й яскраве. Ранками вона прокидалася від м’якого муркотіння Мілки на подушці.
– Доброго ранку, сонечко! – шепотіла Уляна, цілуючи кішку в ніс. – Що будемо робити сьогодні?
Мілка відповідала витягуванням лапок і гучним муром: “Мрррр!”
Вони разом готували сніданок: Уляна смажила яєчню, а Мілка сиділа на столі й “допомагала”, крадучи шматочки ковбаси.
– Ой, ти жадібнице! – сміялася Уляна. – Але тобі все прощається, бо ти така мила!
Дні минали в блаженстві. Уляна в’язала светри з вовни, яку пряла сама, а Мілка лежала поруч, ніби модель, позуючи для натхнення.
– Дивись, Мілко, цей шарф буде білим, як твоя шерсть! – казала Уляна, показуючи кішці клубок. – Ти моя муза!
Одного дня на базарі до її ятки підійшла Ольга, стара подруга.
– Уляно, ти сяєш! Що сталося? Петро врешті-решт романтик став?
– Та ні, Олю, Петро пішов. А замість нього – Мілка! – Уляна витягла з кишені фото кішки. – Дивись, яка красуня!
Ольга розсміялася:
– Ти проміняла чоловіка на кішку?
– А чому ні? – запально відповіла Уляна. – Петро кричав, пив, не помічав мене. А Мілка? Вона мурчить, грається, обіймає! З нею я щаслива по-справжньому!
Подруга похитала головою, але в очах її блиснув заздрість.
– Розкажи детальніше. Як це було?
Уляна розповіла все: про першу зустріч, сварку, від’їзд Петра. Ольга слухала, роззявивши рота.
– І ти не шкодуєш?
– Нізащо! – вигукнула Уляна. – Мілка – моя любов. Вона не зраджує, не ображає. Вона просто любить!
Слава про “кохання Уляни до кішки” розлетілася містом. Сусіди шепотілися за спиною:
– Бачили? Уляна з тою білою пухнастою не розлучається. Проміняла чоловіка!
Але Уляні було байдуже. Вона й Мілка стали нерозлучні. Взимку, коли сніг засипав Карпати, вони сиділи біля печі.
– Холодно, Мілко? – питала Уляна, закутуючи кішку в плед. – Давай я тобі співатиму.
Вона співала старі коломийки, а Мілка мурчала в унісон, ніби підспівувала.
– Ти моя душа, Мілочко! – шепотіла Уляна. – Без тебе я б зачахла.
Одного морозного ранку сталося диво. Уляна прокинулася від того, що Мілка нявкала біля дверей.
– Що, люба? Хочеш гуляти? – Уляна відчинила двері, і в хату вбігло троє маленьких білих клубочків – кошенята!
– Ой, мамочко! – закричала Уляна. – У тебе діти! Три пухнастих ангелочки!
Мілка гордо лизнула кожне кошеня, а потім потерлася об ногу Уляни, ніби кажучи: “Дякую, що ти з нами”.
Уляна плакала від щастя.
– Тепер у нас родина, Мілко! Повноцінна, тепла родина!
Вона назвала кошенят: Білий, Пух і Сніжок. Хата заповнилася муркотінням, грою й сміхом. Уляна не в’язала – вона шила подушечки для кошенят, плела кошики для сну.
Сусіди приходили дивитися:
– Уляно, скільки милоти! Як ти впораєшся?
– Легко! – відповідала вона. – Вони – моє щастя. Краще, ніж будь-який чоловік!
Петро повернувся через місяць. Він постукав у двері, похмурий і зарослий.
– Уляно, прости. Я був дурнем. Давай повернемося до того, як було.
Уляна відчинила двері, тримаючи на руках Пуха.
– Петре, все скінчилося. Дивись, моя нова родина.
Петро глянув на кошенят і скривився:
– Знову ці пухнасті? Ти справді їх вибрала замість мене?
– Так, – твердо сказала Уляна. – Бо вони люблять безкорисливо. А ти – ні.
– Ти з глузду з’їхала! – заревів Петро. – Живи з кішками, дивачко!
Він пішов, грюкнувши дверима, а Уляна лише посміхнулася.
– Не переживай, малюки, – сказала вона кошенятам. – Ми самі по собі.
Весна принесла нові радощі. Уляна почала продавати кошенят – не всіх, двох лишила собі, а одного віддала Ользі.
– Дякую, Уляно! – плакала подруга, обіймаючи Сніжка. – Тепер і я маю пухнасту любов!
На базарі Уляна стала знаменитістю. Люди купували її светри й питали про кішок.
– Розкажіть, як ви проміняли чоловіка на кішку! – просили вони.
Уляна сміялася й розповідала:
– Бо справжня любов – це муркотіння вночі, гра вранці й тепла на колінах. Петро цього не давав, а Мілка – так!
Одного літа в містечко приїхала знімальна група з Києва. Вони чули про “Кішкову королеву Карпат” й хотіли зняти репортаж.
– Уляно, ви – приклад для жінок! – казала журналістка Оксана. – Розкажіть на камеру!
Уляна сіла на ґанок з Мілкою на колінах, оточена кошенятами.
– Я проміняла холодне серце на пухнасту теплоту, – сказала вона в камеру. – Петро кричав: “Або я, або кішка!” Я вибрала кішку. І не шкодую ні хвилини!
– А як Мілка реагує? – запитала Оксана.
Уляна чухнула кішку за вухом, і та замурчала в мікрофон.
– Чуєте? Це її відповідь: “Я люблю тебе, Уляно!”
Репортаж показали по телебаченню. Уляна прокинулася знаменитою. Листи, дзвінки, люди приїздили з інших міст, щоб побачити її й Мілку.
– Ти зірка, Мілко! – сміялася Уляна. – Ми – найкраща пара!
Але щастя не було без турбот. Одного дня Мілка захворіла – кашляла й не їла.
– Мілочко, що з тобою? – плакала Уляна, тримаючи кішку. – Не кидай мене!
Вона повезла її до ветеринара в районне містечко.
– Грип, – сказав лікар. – Кілька уколів, і буде здорово.
Уляна не відходила від Мілки ні на крок.
– Тримайся, люба! – шепотіла вона. – Я без тебе не можу!
Через тиждень Мілка одужала. Вона лизнула Уляну й замурчала:
– Мрррр! Дякую!
– Ти моя героїня! – вигукнула Уляна.
З того часу вони стали ще ближчими. Уляна написала книгу – “Пухнаста любов: як я вибрала кішку замість чоловіка”. Книга розійшлася тиражем у тисячі примірників. Люди слали листи:
“Дякую, Уляно! Я теж розлучилася з мужем і взяла кішку. Тепер щаслива!”
“Ви надихнули мене! Моя пухнаста – найкраща!”
Уляна відповідала всім:
– Любіть тих, хто вас любить по-справжньому!
Літо змінило все. На ярмарку в Яремче Уляна познайомилася з Андрієм – ветеринаром, який лікував Мілку.
– Ви – та сама Уляна з телевізора? – посміхнувся він. – Мілка – щасливиця з такою господинею.
– А ви – той лікар, що врятував її! – відповіла Уляна.
Вони розмовляли годинами. Андрій любив тварин, сміявся з її жартів, дивився в очі.
– Мілко, що скажеш? – запитала Уляна кішку ввечері. Та потерлася об Андрія й замурчала.
– Здається, схвалює, – засміявся Андрій.
Але Уляна не поспішала.
– Я не проміню Мілку ні на кого, – сказала вона. – Навіть на такого гарного чоловіка.
– Я й не прошу, – відповів Андрій. – Я хочу бути частиною вашої пухнастої родини.
Так і сталося. Андрій переїхав до Уляни. Він лагодив хату, годував кошенят, грався з Мілкою.
– Дивись, Уляно, я навчив її приносити м’ячик! – хвалився він.
– Ти – другий після Мілки в моєму серці, – сміялася Уляна.
Петро десь чув про її успіх і написав листа:
“Уляно, я помилився. Повернися. Я змінився.”
Вона показала листа Андрію й Мілці.
– Що скажете?
Андрій знизав плечима: “Твоє щастя – з нами”.
Мілка шипнула на конверт.
– Рішення прийнято! – засміялася Уляна.
Минули роки. Уляна з Андрієм і Мілкою (яка дожила до чотирнадцяти!) мали великий будинок повний кішок. Книга стала бестселером, Уляна вчила жінок: “Вибирайте любов, яка мурчить!”
Одного вечора, сидячи на веранді, Уляна обійняла Мілку.
– Дякую, що прийшла до мене, пухнаста сусідко. Ти змінила все.
Мілка муркнула: “Мрррр!”
Андрій додав:
– Ти – наша королева.
І Уляна знала: це – справжнє щастя.
Олеся Срібна
