Наталя стояла біля вікна і дивилася на дощ. Краплі барабанили по підвіконню — розмірено, настирливо, як її власне серце останні пів року. Вона не обернулася. Знала: якщо подивиться йому в вічі зараз, не витримає. Зірветься. А зриватися не можна — не час.
— Я просто хочу зрозуміти, — сказала вона тихо, майже беззвучно, — як ти собі це уявляєш.
— Та елементарно! — Валерій пройшовся по кухні, його кроки гулко віддавалися в порожнечі. Вони вже місяць жили як сусіди: він у великій кімнаті, вона — на дивані в маленькій. — Давай, переписуй будинок на мене, а собі бери квартиру в іпотеку! І так не знаєш куди гроші дівати!
Ось воно. Нарешті вимовлено вголос те, що він виношував останні тижні. Наталя повільно повернулася. Обличчя Валерія було знайомим і водночас чужим — як стара фотографія, на якій впізнаєш риси, але не відчуваєш нічого. Двадцять два роки шлюбу. Двадцять два роки вона прокидалася поряд із цією людиною, готувала йому сніданок, прасувала сорочки, чекала з роботи.
— Валеро, ти серйозно? — перепитала вона, і в голосі з’явилося щось гостре
— Абсолютно. — Він схрестив руки, притулився до одвірка. Поза переможця. — Будинок збудований на моїй ділянці, я вклав гроші. А ти що? Сиділа вдома, дітей ростила?
Дітей. Наталя мимоволі стиснула губи. Їхній син Максим навчався у Києві на четвертому курсі, донька Поліна тільки вступила до медичного. Обоє дзвонили рідко, були занурені у своє життя. І правильно — так і має бути. Тільки от чомусь останнім часом Наталя гостро відчувала, як цей будинок спорожнів. Наче з нього викачали повітря.
— Я двадцять років працювала бухгалтером, — нагадала вона. — І твою зарплату рахувала також, між іншим.
— Ну і що? — Валерій махнув рукою. — Це незрівнянно. Я директором став, бізнес підняв. А ти все у своїх папірцях копирсалася.
Папірці. Цікаве слово. Ці папірці годували сім’ю перші десять років, коли його «великі» проєкти провалювалися один за одним. Ці папірці оплачували репетиторів дітям, коли він спускав гроші на зустрічі з партнерами. Партнерами… Наталя посміхнулася. Вона давно знала про Ріту з бухгалтерії. Двадцятип’ятирічну, довгоногу, з нарощеними віями та звичкою хихотіти над кожним його жартом.
— Гаразд, — сказала Наталя несподівано спокійно. — Припустімо. А як ти собі уявляєш поділ майна?
— Та ніяк! — Валерій випростався, і обличчя його налилося. — Будинок залишається мені. Крапка. Ти отримаєш компенсацію — зможеш винайняти щось. Або он, в іпотеку влізеш. У твоєму віці ще дадуть.
У її віці. Сорок п’ять. Не доросла, звісно, але й не дівчинка. І головне — Валерій знав, як образливо звучать ці слова. Знав, що Наталя останні роки дедалі частіше затримувалася біля дзеркала, роздивляючись зморшки біля очей, сиве волосся на скронях. Що вона соромилася носити відкриті сукні, закривала руки.
— Ти розумієш, що цей будинок — спільне майно? — спитала вона, намагаючись зберегти рівний тон. — Що за законом…
— За законом! — передражнив Валерій. — Мені байдуже на закон! Я з адвокатом говорив. Будинок на ділянці, яка була оформлена на моє ім’я ще до весілля. Спадщина від діда. Тож ніяких прав у тебе немає.
Ділянка. Так, ділянка справді дісталася йому від діда. Шість соток у селі, з покошеним сараєм і зарослим бур’яном городом. Вони їздили туди перші роки — смажили шашлики, мріяли про майбутній будинок. А потім… Потім Наталя взяла кредит. Невеликий, на матеріали для фундаменту. Валерій тоді сказав: «Давай почнемо будуватися, а там видно буде». Видно стало через десять років. Коли будинок нарешті постав — двоповерховий, цегляний, з терасою і каміном. Коли Наталя остаточно вибилася з сил, тягаючи туди кожні вихідні то плитку, то шпалери, то меблі.
— Значить, по-твоєму, я нічого не вкладала? — уточнила вона.
— Ну… вкладала, — неохоче визнав Валерій. — Але основні гроші-то мої були.
— Основні, — повторила Наталя. — А хто три роки поспіль відкладав на вікна? Хто оплатив усю сантехніку? Опалення? Хто обирав, замовляв, приймав?
— Це дрібниці! — відмахнувся він. — У масштабі проєкту…
— Дрібниці, — кивнула вона. — Звісно. Як і я сама.
Валерій скривився. Здається, він не очікував, що розмова піде в таке русло. Мабуть, думав, що Наталя розгубиться, заплаче, почне благати. Як зазвичай. Як було раніше — коли вона ще вірила, що їх можна врятувати. Що якщо вона буде достатньо хорошою, достатньо зручною, достатньо непомітною, він повернеться до неї. Справжній, колишній Валерій — той, що дарував їй квіти просто так, цілував на сходовій клітці, шепотів компліменти.
Але того Валерія вже не було. Мабуть, років п’ять тому чоловік змінився. Коли отримав підвищення і разом із ним — відчуття власної значущості. Коли зрозумів, що може дозволити собі більше. І захотів цього більше — інших жінок, іншого життя, іншого себе.
— Слухай, Наташо, — Валерій раптом змінив тон, став майже ласкавим. — Ну чого ти пручаєшся? Я ж не на вулицю тебе виганяю. Компенсація буде пристойна — вистачить на початковий внесок. Винаймеш однокімнатну квартиру в місті, будеш жити спокійно. Діти виросли, тобі багато не треба.
Мені багато не треба. Як він визначив, скільки їй треба? Може, їй треба прокидатися у своїй спальні, де вона сама клеїла шпалери. Треба варити каву на своїй кухні, яку вона продумувала до дрібниць. Треба виходити на свою терасу і дивитися на яблуні, які вона садила, поливала, обрізала. Може, їй треба хоча б відчуття справедливості?
— А Ріта, — сказала Наталя неголосно, — вона в курсі твоїх планів?
Обличчя Валерія стало кам’яним.
— Залиш Ріту в спокої.
— Я й не чіпаю, — знизала плечима Наталя. — Просто цікаво — вона знає, що ти намагаєшся віджати в дружини будинок? Чи думає, що ти чесний і порядний чоловік?
— Це не твоя справа.
— Ще й як моя. — Наталя ступила вперед. — Тому що цей будинок — моя справа. Моє життя. Мої сили, нерви, гроші. І я нікуди не піду.
Валерій розсміявся.
— Ага, звісно. Ти мене не знаєш. Я доб’юся свого. Завжди добивався.
— Отож бо, — кивнула вона. — Добивався. За чужий рахунок.
Грюкнули двері. Валерій пішов — як зазвичай, не витримавши розмови до кінця. Наталя опустилася на стілець, і тільки тоді відчула, як тремтять руки. Вона стиснула їх у замок, втупилася лобом у холодну стільницю. Дихати. Просто дихати. Не думати. Не уявляти, як усе це закінчиться.
Телефон завібрував — повідомлення від Євгенії, подруги ще зі школи. «Наталю, ти як? Не забула про завтра? Приїжджай до обіду, поговоримо».
Завтра. Точно, вона обіцяла. Євгенія дізналася про розлучення тиждень тому і з тих пір телефонувала щодня. «Збирайся, — казала вона. — Привезу тебе до себе, відволічешся». Наталя тоді відмахувалася, але зараз… Зараз їй справді треба було кудись подітися з цього будинку. З цих стін, які зберігали надто багато спогадів.
Євгенія зустріла її на порозі — гарна, з короткою стрижкою і яскравою помадою.
— Заходь швидше! — Вона обійняла Наталю міцно. — Зараз чаю наллємо.
У квартирі пахло випічкою і якимись травами. У Євгенії завжди було затишно — м’які пледи, подушки, фотографії на кожній полиці. Вона розлучилася вісім років тому і, судячи з усього, анітрохи про це не шкодувала.
— Сідай, розповідай, — Євгенія поставила перед нею чашку з паруючим чаєм. — Що там у вас відбувається?
Наталя розповіла. Коротко, без зайвих деталей. Але навіть цього вистачило, щоб обличчя подруги стало суворішим.
— Нічого собі, — присвиснула Євгенія. — Будинок на себе хоче? Та він з глузду з’їхав.
— Каже, ділянка була його. До шлюбу.
— І що? — Євгенія обурилася. — Будинок-то ви будували разом. Ти ж вкладалася — і грошима, і працею. Це враховується. У мене адвокат знайомий є, Роман Сергійович. Він багатьом допоміг. Хочеш, познайомлю?
— Не знаю, — Наталя потерла скроні. — Може, й справді простіше відступити? Взяти компенсацію, почати заново…
— Заново? — Євгенія нахилилася вперед. — Наталю, ти чуєш себе? Це твій будинок. Ти в нього душу вклала. І віддати його отак — чоловіку, який тебе зрадив? Та нізащо!
— Але судитися… — Наталя замовкла. — Це ж час, гроші, нерви.
— А покірно прийняти його умови — це що? — Євгенія взяла її за руку. — Слухай, я розумію. Ти втомилася. Але якщо здасися зараз, потім усе життя себе будеш картати.
Двері до кімнати прочинилися, і на порозі з’явився хлопець років двадцяти п’яти — високий, в окулярах, зі скуйовдженим волоссям.
— Мамо, а де… — Він замовк, побачивши гостю. — Ой, вибач. Не знав, що ти з кимось.
— Це Наталя, моя подруга, — представила Євгенія. — А це Гліб, мій син. Програміст, працює віддалено, так що сидить вдома і постійно мене відволікає.
— Привіт, — Гліб зніяковіло посміхнувся. — Мамо, ти документи не бачила? Мені на зустріч за годину.
— На тумбочці в передпокої. — Євгенія махнула рукою. — Іди, іди.
Коли він пішов, вона зітхнула:
— Ось живе зі мною. Заробляє пристойно, міг би давно з’їхати, але ні — йому, бачте, зручно. І знаєш що? Мені теж. Не самотньо.
Наталя кивнула. Вона розуміла. Максим і Поліна теж колись роз’їдуться остаточно — знайдуть роботу, створять сім’ї. І залишиться вона одна. Питання тільки — де? У своєму будинку чи в орендованій однушці?
— Значить, так, — Євгенія дістала телефон. — Зараз Роману напишу. Він завтра вдень вільний. Поїдеш?
— Женя…
— Без варіантів. — Подруга вже набирала повідомлення. — Хоча б проконсультуйся. Дізнаєшся свої права — потім вирішиш.
Наталя не встигла заперечити — задзвонив її власний телефон. Невідомий номер.
— Алло?
— Добрий день, — чоловічий голос, ввічливий і трохи офіційний. — Це Наталя Вікторівна?
— Так…
— Мене звати Олег Анатолійович, я юрист. Представляю інтереси вашого чоловіка, Валерія Павловича. Він хоче мирно врегулювати питання поділу майна.
Наталя відчула, що сильно розхвилювалася.
— Яка пропозиція?
— Мій клієнт готовий виплатити вам щедру компенсацію замість відмови від претензій на житловий будинок. Це більш ніж справедлива пропозиція, враховуючи…
— Враховуючи що? — різко перебила Наталя.
— Враховуючи, що земельна ділянка належала чоловікові до шлюбу, — незворушно продовжив юрист. — І основні інвестиції в будівництво були зроблені ним. Ми можемо оформити все цивілізовано, без судових розглядів. Вам потрібно лише підписати угоду.
Будинок коштує чимало, а запропонована сума була менше двадцяти відсотків.
— Ні, — сказала Наталя.
— Вибачте?
— Я сказала — ні. Не погоджуся.
— Наталю Вікторівно, давайте будемо раціональні, — голос юриста став трохи суворішим. — Судові стежки довгі й дорогі. Ви витратите час, сили, а результат… Результат може вас розчарувати.
— Дякую за пропозицію, — Наталя здивувалася власній твердості. — Але я подумаю.
— Наталю, а у вас є адвокат? — запитав юрист.
— Буде, — сказала вона і відключилася.
Євгенія дивилася на неї з погано прихованим захопленням.
— Оце я розумію! — Вона звидувалася. — Оце характер! Бачила б ти себе зараз!
Наталя опустила телефон на стіл. Руки більше не тремтіли. Всередині розгорялося щось гаряче, незнайоме. Злість? Ні, не зовсім. Радше рішучість. Вона стільки років була зручною, тихою, поступливою. Погоджувалася, прогиналася, мовчала. А тепер… Тепер годі.
— Давай адресу свого Романа Сергійовича, — сказала вона. — Поїду завтра. Тільки раніше — зранку хочу документи всі зібрати. Чеки на матеріали, виписки з рахунків…
— Ото розумниця! — Євгенія засяяла. — А знаєш, у мене ще одна знайома є — Людмила Борисівна. Вона оцінювач нерухомості. Якщо треба буде офіційну оцінку будинку зробити — звертайся. Зробить по дружбі.
Наталя кивнула. План починав складатися. Повільно, але вірно. Валерій думав, що вона злякається, відступить, погодиться на його умови. Але він прорахувався. Може, вперше за всі ці роки — він її недооцінив.
Три місяці пролетіли як один день. Роман Сергійович виявився не просто тямущим адвокатом — він був доскіпливим, в’їдливим і неймовірно впертим. Підняв усі документи, знайшов кожен чек, кожну квитанцію. З’ясувалося, що Наталя вклала в будинок майже половину вартості. А головне — виявилася цікава деталь. Ділянка, яку Валерій отримав від діда, офіційно була оформлена тільки через два роки після весілля. Документи знайшлися в архіві — пожовклі, але цілком дійсні. Отже, земля теж вважалася спільно нажитим майном.
Обличчя Валерія в суді вартувало багато чого. Він побагровів, почав щось кричати про помилки, про давність, але суддя тільки поправив окуляри і попросив заспокоїтися. А потім сталося зовсім несподіване.
Гліб, син Євгенії, шукав в інтернеті на прохання матері інформацію про компанію Валерія. І натрапив на цікаві речі. Виявилося, фірма останні пів року вела подвійну бухгалтерію. Про це в офісі шепотілися, але доказів ні в кого не було. Поки Гліб не заліз туди, куди не слід. Він, звісно, вибачався — мовляв, випадково, тестував систему безпеки. Але файли вже були скопійовані і передані податковій.
Перевірка прийшла несподівано. Валерій метався, намагався щось приховати, але було пізно. Штраф вийшов солідний. А Ріта, дізнавшись про проблеми, зникла так само швидко, як і з’явилася. Мабуть, довгоногі особи з нарощеними віями не дуже люблять чоловіків із фінансовими труднощами.
Суд виніс рішення — будинок ділиться навпіл. Валерій міг викупити її частку або продати будинок, розділивши виручку. Грошей на викуп у нього, звісно, не виявилося. А Наталя… Наталя зробила несподіваний хід.
Вона купила його частку сама. Взяла кредит. Роман Сергійович допоміг оформити все грамотно. І ось тепер будинок належав тільки їй. Валерій переїхав на орендовану квартиру. Однокімнатну на околиці. Наталя дізналася про це випадково — від Максима, який з’їздив до батька і повернувся похмуріший за хмару.
— Мамо, — сказав він тоді. — Вибач. Я не розумів… Думав, ви обоє винні. А тепер бачу, яким він був.
Вона обійняла сина. Нічого не говорила. Не треба було.
Перший вечір у будинку, який тепер належав тільки їй, Наталя провела на терасі. Заварювала трав’яний чай — Євгенія навчила. Дивилася на яблуні, які вже зацвітали. Весна прийшла пізня, але щедра.
Телефон ожив — повідомлення від Поліни. «Мамо, я на канікули приїду! І Макс теж обіцяв. Давай влаштуємо сімейну вечерю? По-справжньому, як колись». Як колись… Ні, не як колись. Краще. Тому що тепер тут не буде фальші, натягнутих посмішок, недомовленостей. Тільки ті, хто справді важливий.
Наталя подивилася на будинок — на його цегляні стіни, на різьблені лиштви, які вона вибирала сама, на дах, який вони з Валерієм крити в той єдиний рік, коли все ще було добре. Стільки спогадів. І знаєте що? Нехай залишаються. Вона не боялася їх більше. Тому що будинок — це не стіни. Це те, що всередині. І всередині неї більше не було порожнечі.
А десь у місті, в тісній однокімнатній квартирі, Валерій дивився у вікно і думав про те, як все пішло не так. Як із переможця він перетворився на переможеного. Як втратив будинок, сім’ю, репутацію. Але це вже була не її історія. Її історія тільки починалася.
