– Ти що, зовсім глузду позбувся? Чи вважаєш, я сліпа й не побачу нічого під носом? — прошипіла вона, стискаючи в долоні телефон, який хвилину тому дістала з кишені його піджака.
Григорій завмер у коридорі, не встигнувши дістатися до ручки вхідних дверей, а його завжди впевнена, відпрацьована посмішка на мить згасла, виявивши щось жалюгідне й перелякане.
— Олександро, ти про що?
Голос його здригнувся, але він швидко опановував себе, намагаючись повернути звичний тон господаря життя.
— Не грай зі мною, Григорію. Це не твій робочий телефон і навіть не запасний для справ. Це дешева «дзвонилка», на яку щойно прийшло повідомлення про борг за комуналку у квартирі, якої у нас немає.
Вона кинула телефон на тумбочку, і той глухо гупнув, наче вирок їхньому спокійному, забезпеченому життю, яке тріщало по швах.
Це був звичайний ранок листопаду в Рівному, похмурий і вологий, як і більшість осінніх днів у цьому краї. У їхній просторій квартирі в новобудові пахло свіжозвареною арабікою та дорогими парфумами Григорія. Він, як завжди, збирався у відрядження — цього разу нібито до Києва на перемовини з інвесторами.
Олександра звикла до ролі дружини успішного логіста, механічно прасувала його сорочки, складала валізу й слідкувала, щоб усе виглядало бездоганно. Вона любила цей ранковий ритуал. Він давав їй відчуття стабільності. Григорій був її скелею, чоловіком, який витягнув їх із сірої буденності, збудував справу, купив цю квартиру з панорамними вікнами і забезпечив їй можливість не думати про ціни в магазинах.
Але сьогоднішня знахідка перекреслила все. Старий потертий кнопковий телефон випав із внутрішньої кишені його сірого піджака, коли вона струшувала з нього невидиму порошинку. Григорій ніколи не користувався такими речами. У нього були лише останні моделі смартфонів, розумний годинник і планшет. Цей апарат виглядав як привид із минулого десятиліття. Екран засвітився від вхідного повідомлення, і Олександра, не втримавшись, прочитала текст, що висвітився на блокуванні: «Труба тече. Сусідка скаржиться. Приїдь, зроби щось, бо грошей на майстра немає. Люблю».
Номер був підписаний просто: «Вона».
— Це якась помилка, Саш? — Григорій зробив крок до неї, простягаючи руки, наче хотів обійняти, але вона відхилилася.
— Це телефон водія. Він попросив потримати. У нього кишені діряві, а я забув віддати.
— «Водія?» — перепитала Олександра, відчуваючи, як у грудях наростає холодна порожнеча. — Водія, якого звуть «Вона» і який пише тобі «люблю» та просить полагодити трубу, бо грошей немає? Ти за дурну мене маєш?
Григорій важко зітхнув, провів долонею по обличчю, знімаючи маску успішного бізнесмена.
— Це складно, Олександро. Ти не зрозумієш. Це… благодійність. Я допомагаю одній родині.
— Брешеш, — тихо сказала вона. — Ти брешеш так само легко, як дихаєш. Їдь. Просто їдь у своє відрядження. Ми поговоримо, коли ти повернешся. Або не поговоримо.
Він вагався хвилину, переминаючись з ноги на ногу, але потім, мабуть, вирішив, що найкращий захист — це втеча. Схопив валізу, буркнув щось про те, що ввечері все пояснить телефоном, і вискочив за двері.
Олександра чула, як він викликав ліфт, як грюкнули двері під’їзду, як загурчав мотор його позашляховика. Вона підійшла до вікна. Машина рушила, але не в бік траси на Київ, як мало бути, а повернула праворуч — у напрямку виїзду на Луцьк.
Серце калатало так, що віддавало у скронях. Олександра ніколи не була ревнивою істеричкою. Вона довіряла чоловікові, бо той ніколи не давав приводів для сумнівів. Гроші завжди були, подарунки на свята — вчасно, увага присутня. Але цей телефон і цей напрямок руху…
Вона не стала плакати. Замість цього відчула дивний холодний спокій, який приходить у моменти найбільшої небезпеки. Олександра швидко вдягнула джинси, теплий светер, схопила ключі від своєї маленької «Тойоти» і вибігла з квартири. Вона мусила знати правду. Не ту, яку він придумає до вечора, а справжню.
На щастя, Григорій не надто поспішав. Його масивний автомобіль виділявся у потоці ранкового трафіку. Олександра трималася на відстані трьох машин, намагаючись не привертати уваги. Вона знала, що він рідко дивиться у дзеркало заднього виду. Він завжди був надто впевнений у собі, щоб думати, що хтось може його переслідувати.
Вони виїхали за межі Рівного. Сіра смуга асфальту стелилася серед полів, на яких чорніли залишки зібраного соняшнику. Небо висіло низько, обіцяючи дощ. Олександра міцно стискала кермо, аж кісточки пальців побіліли. Куди він їде? У Луцьк? До коханки?
Але за сорок хвилин Григорій звернув з траси. Це було дивно. Клевань — невелике селище, відоме хіба що туристам через тунель кохання та старий замок. Ніякого великого бізнесу там не було. Він проїхав повз центр, заглиблюючись у лабіринт в’їзних вуличок приватного сектору. Тут асфальт був розбитий, калюжі нагадували маленькі озера, а паркани хилилися від вітру. Це був зовсім не той світ, у якому звик жити Григорій. Тут не пахло грошима чи успіхом. Тут пахло димом від спаленого листя і вогкістю.
Григорій зупинив машину біля старого, але охайного цегляного будинку з зеленим металевим парканом. Олександра пригальмувала за сто метрів, сховавшись за кузовом монтажівки, припаркованої на узбіччі. Вона заглушила двигун і спостерігала.
Те, що вона побачила далі, змусило її затамувати подих. Григорій вийшов з машини, але він не пішов до хвіртки одразу. Він відкрив багажник, дістав звідти велику спортивну сумку. Потім, озирнувшись, зняв свій дорогий італійський піджак, акуратно повісив його в салоні, зняв краватку, розстібнув верхні гудзики білосніжної сорочки. З сумки він витягнув стару, затерту куртку, яку Олександра ніколи не бачила, і натягнув її на себе. Потім змінив туфлі на якісь грубі черевики.
За кілька хвилин перед воротами стояв не успішний бізнесмен Григорій Вікторович, а простий, втомлений чоловік. Його постава змінилася, плечі опустилися, хода стала важчою. Він дістав із багажника пакети з продуктами, звичайні, із дешевого супермаркету, який вони проїжджали на виїзді з міста. Він підійшов до хвіртки, відчинив її своїм ключем. На ганок вибіг великий кудлатий пес і радісно загавкав. Григорій присів, погладив собаку, дозволив йому лизнути себе в обличчя.
Потім на поріг вийшла жінка. Вона була повною протилежністю Олександрі. Якщо Олександра завжди стежила за собою, робила манікюр, фарбувала волосся у салоні, то ця жінка виглядала простою, земною. Вона була в теплому домашньому халаті поверх спортивного костюма, волосся зібране у недбалий пучок. Але її обличчя світилося щирою радістю.
— Григорію! — вигукнула вона, і цей крик долинув до Олександри через привідкрите вікно машини. — Приїхав, а я думала, знову на зміні затримали.
— Та ні, відпустив бригадир раніше.
Голос Григорія звучав інакше, простіше, грубіше, без тих інтелігентних ноток, які так любила Олександра.
— Ось, купив малій йогуртів, а нам — хліба й ковбаси.
Жінка обійняла його, притулившись головою до його грудей у старій куртці.
— Втомився?
— Як собака, Лесю, як собака. Фури розвантажували цілу ніч, спина відвалюється.
Олександра сиділа в машині, не в змозі поворушитися. Її чоловік, який ніколи в житті не піднімав нічого важчого за папку з документами, розповідав цій жінці про розвантаження фур. Який бригадир? Яка зміна!
Вона дістала телефон, щоб сфотографувати цю ідилію, але руки тремтіли так сильно, що знімки виходили розмитими. Григорій і та жінка — Леся — зайшли в будинок. Пес залишився на ганку, охороняючи їхній спокій.
Олександра сиділа в машині ще годину. Холод пронизував до кісток, але вона не вмикала пічку, боячись, що шум двигуна приверне увагу. Думки плуталися, наскакували одна на одну. Хто він такий? Чому він грає цю виставу? Як можна жити два життя одночасно?
У Рівному він був власником логістичної компанії, людиною, яка оперує сотнями тисяч гривень, їздить на дорогі курорти і п’є витримані віскі. Тут, у Клевані, він був простим роботягою, який розвантажує фури й рахує копійки на ковбасу.
Найстрашніше було те, що він не виглядав нещасним. Там на ганку, обіймаючи ту просту жінку, він виглядав справжнім, можливо, навіть щасливішим, ніж у їхній ідеальній квартирі з дизайнерським ремонтом.
Олександра зрозуміла, що не може просто так поїхати. Їй треба було дізнатися більше. Вона завела машину, від’їхала на сусідню вулицю і припаркувалася біля маленького продуктового магазину. Там зазвичай збиралися всі місцеві пліткарі. Зайшовши всередину, вона купила пляшку води. Продавчиня, жінка невизначеного віку з яскраво нафарбованими очима, зміряла її оцінюючим поглядом. Одяг Олександри, хоч і простий, видавав у ній міську жительку з грошима.
— Ви до когось у гості? — запитала продавчиня, пробиваючи чек.
— Та ні, шукаю родичів, — збрехала Олександра на ходу, вигадуючи легенду. — Кажуть, живуть десь тут, на Зеленій вулиці. Прізвище Ковальчук.
— Ковальчуків тут півсела, — хмикнула продавчиня. — Вам яких саме?
— Чоловіка звати Григорій. Високий, такий чорнявий.
— А, Григорій… То це, мабуть, той, що біля старого млина живе. Чоловік Лесі. Так, здається.
Серце Олександри тьохнуло.
— Хороший чоловік, — несподівано тепло сказала продавчиня. — Роботящий, не п’є, все в дім несе. Жаль тільки, що робота в нього важка. По відрядженнях їздить, на будівництвах десь у Києві гарує. Леся казала, що він вахтовим методом працює. Тиждень тут, тиждень там.
— Вахтовим? — повторила Олександра.
— Еге ж. Вони ж будинок той купили три роки тому, розвалюху повну. Григорій своїми руками все піднімав. І дах перекрив, і паркан поставив — золоті руки. Леся на нього молиться. У них же дівчинка маленька, хворіє часто, то він на ліки заробляє.
Олександра вийшла з магазину, ледь тримаючись на ногах. Інформація не вкладалася в голові. Три роки. Це тривало три роки. Вони з Григорієм одружені десять років. Три роки тому він сказав, що розширює бізнес і йому доведеться частіше їздити у відрядження. Вона вірила, вона підтримувала, вона пишалася ним. А він у цей час купував будинок у Клевані й ремонтував його своїми руками. Коли він взагалі навіть лампочку вдома не міняв — викликав електрика. «Золоті руки». Олександра згадала його доглянуті долоні з манікюром. Як він примудрявся приховувати сліди важкої праці? Чи може, він тут теж бреше? Може, він наймає людей, а Лесі каже, що робить сам? Але продавчиня сказала: «своїми руками».
Вона повернулася до машини, сіла за кермо й закрила очі. Потрібно було щось робити. Поїхати додому й чекати? Увірватися туди й влаштувати скандал? Ні, скандал нічого не дасть. Він викрутиться. Він завжди викручується. Їй потрібні були докази, залізні докази його подвійного життя, щоб він не зміг зробити з неї дурну.
Олександра дістала свій смартфон, відкрила банківський додаток. У них був спільний рахунок, але Григорій завжди казав, що основні гроші в обігу бізнесу. Вона ніколи не перевіряла деталі. Тепер вона почала гортати виписки за останні місяці. Супермаркети в Рівному, заправки, ресторани… Все виглядало звично, але були й дивні транзакції. Зняття готівки в банкоматах у різних райцентрах області: Дубно, Костопіль, Клевань. Суми невеликі: дві, три, п’ять тисяч гривень. Для їхнього бюджету це були дрібниці, які вона раніше не помічала, але якщо скласти їх разом, виходила солідна сума. А ще був переказ на карту якоїсь Людмили Іванівни П. — регулярно кожного місяця 15-го числа, по п’ятнадцять тисяч гривень.
Олександра записала ім’я. Це вже була зачіпка. Вона знову подивилася на будинок із зеленим парканом. Звідти вийшов Григорій. Він був у тих самих старих штанях і куртці, але тепер тримав у руках інструменти. Він прямував до гаража. Його хода була розслабленою, і він насвистував якусь мелодію. Раптом до нього підбігла дівчинка років п’яти у рожевій шапочці. Вона схопила його за ногу. Григорій підхопив її на руки, підкинув у повітря. Дитина зареготала.
Олександра відчула, як сльози запікають очі. У них з Григорієм не було дітей. Лікарі казали, що здорові обидва, але не виходить. Григорій завжди казав: «Не час, треба ще пожити для себе, бізнес підняти». А тут була дитина, і вона називала його татом.
— Тату, тату, полагодиш мій самокат? — Дзвінкий дитячий голос розрізав тишу вулиці.
— Звичайно, сонечко, зараз візьму викрутку й усе зробимо, — відповів Григорій.
Це був кінець. Точка неповернення. Олександра зрозуміла, що того Григорія, якого вона знала, більше не існує. Або ніколи не існувало.
Вона завела машину й повільно рушила з місця. Їй потрібно було повернутися в Рівне. Їй потрібно було побачити його офіс. Справжній офіс, а не той, про який він розповідав. Вона раптом усвідомила, що за всі ці роки була там лише кілька разів, і то лише в приймальні. Він завжди виходив до неї, казав, що зайнятий, і вів у ресторан.
А що як бізнесу теж немає? Що як гроші, на які вони живуть, — ця мильна бульбашка, кредити або щось гірше?
Дорога назад здавалася вічністю. Дощ накрапав, дрібний і набридливий. «Двірники» ритмічно терли скло, наче намагалися стерти цей жахливий день із пам’яті. Повернувшись у місто, Олександра не поїхала додому. Вона попрямувала до бізнес-центру «Мангеттен», де, за словами Григорія, орендував офіс його фірма «Логістик-Захід».
Парковка була забита, але їй пощастило знайти місце. Вона зайшла у хол, підійшла до адміністратора — молодої дівчини, яка нудьгувала за стійкою.
— Доброго дня, — Олександра намагалася говорити впевнено. — Я шукаю офіс компанії «Логістик-Захід». Григорій Вікторович, директор.
Дівчина підняла на неї очі й кліпнула довгими віями.
— «Логістик-Захід»? Вибачте, але такої компанії у нас немає.
— Як немає? — Олександра відчула, як земля тікає з-під ніг. — Вони орендують тут офіс уже п’ять років. На сьомому поверсі.
— На сьомому поверсі у нас IT-компанія й школа іноземних мов, — дівчина перевірила щось у комп’ютері. — Ні, я точно вам кажу: жодного Григорія Вікторовича й ніякої логістики. Може, ви адресу переплутали?
— Переплутала, — прошепотіла Олександра. — Так, мабуть, переплутала.
Вона відійшла від стійки й притулилася спиною до прохолодної стіни. Брехня була тотальною. Не було ніякого офісу, а це означало, що не було й бізнесу. Або він був зовсім не там і не таким, яким його малював Григорій. Звідки тоді гроші? Квартира? Машина? Відпочинок у Туреччині та Єгипті? Дорогий одяг?
Олександра вийшла на вулицю під дощ. Їй стало страшно, по-справжньому страшно. Вона жила з незнайомцем, чоловіком, який створив ілюзію успішного життя для неї, а для іншої жінки грав роль простого роботяги. Навіщо? Яка мета цієї складної гри?
Телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося: «Коханий». Олександра довго дивилася на екран, не наважуючись відповісти. Потім все ж таки натиснула «прийняти виклик».
— Алло, сонечко. Голос Григорія був бадьорим, але на тлі було чути якийсь шум, схожий на звук болгарки. — Я вже в Києві. Перемовини важкі, затягнуться до пізна. Ти там як? Не сумуєш?
— Ні, — сказала Олександра, дивлячись на сіре небо над Рівним. — Я не сумую, я розважаюся.
— Що? — не зрозумів він.
— Кажу, серіал дивлюся. Дуже цікавий. Про шпигунів.
— А, ну добре, — він засміявся трохи знервовано. — Ти ж знаєш, я тебе люблю. Телефон той забудь. То справді водія, дурня старого. Я йому вже прочухан дав.
— Я знаю, Григорію. Я тобі вірю, — сказала вона, і її голос навіть не здригнувся.
Вона завершила розмову. Він думав, що заспокоїв її. Він думав, що контролює ситуацію. Але він помилявся. Олександра більше не була тією наївною дружиною, яка прасує сорочки й чекає вдома.
Вона сіла в машину й дістала з бардачка блокнот.
Пункт перший: з’ясувати джерело грошей.
Пункт другий: дізнатися, хто така Леся і чи знає вона правду.
Пункт третій: помститися.
Вона ще не знала як, але була впевнена: Григорій пошкодує про той день, коли вирішив зіграти у дві руки.
Вечір опускався на місто, приховуючи брудні вулиці темрявою. Олександра повернулася додому. Квартира зустріла її тишею й холодом. Тепер це місце не здавалося їй затишним гніздечком. Це була декорація, золота клітка, побудована на брехні. Вона пішла до кабінету Григорія. Він ніколи не замикав його — «адже у нас немає таємниць». Олександра ввімкнула його комп’ютер. Пароль вона знала — дата їхнього весілля.
Робочий стіл завантажився. Папки з назвами: «Договори», «Звіти», «Податкова». Все виглядало солідно. Вона відкрила папку «Договори». Всередині були файли Word. Вона відкрила перший, найближчий. Це був порожній документ. Лише набір випадкових символів. Вона відкрила інший. Те саме. Третій. Четвертий. Всі документи були фейковими. Просто назви, щоб створити видимість роботи.
Вона перевірила історію браузера: сайти з продажу автомобілів, новини, онлайн-казино. Казино. Олександра відчула, як холодок пробіг по спині. В історії було десятки посилань на сайти зі ставками на спорт та онлайн-рулетки. Вона зайшла в пошту, листи від банків. Прострочена заборгованість, вимога погасити кредит, попередження про стягнення майна. Дати листів були свіжими. Останній прийшов сьогодні вранці. Суми боргів шокували — сотні тисяч. Квартира була в заставі, машина в лізингу, за який не платили три місяці.
Григорій не був бізнесменом. Він був банкрутом, гравцем, який заплутався у власній брехні. Але звідки він брав гроші на Лесю, на будинок у Клевані, на ремонти?
Олександра продовжувала нишпорити. В одній із папок, глибоко захованій у системних файлах, вона знайшла скани документів. Це були документи на будинок у Клевані. Власник: Григорій Вікторович… Ні, не Григорій. Власник: Ковальчук Олексій Петрович. Вона подивилася на фото в паспорті. Це був Григорій, але ім’я було інше. Олексій Петрович Ковальчук. Дата народження збігалася. Фото його, але прізвище та ім’я чужі. Як це можливо? Підроблений паспорт? Близнюк? Ні. Про близнюка вона б знала. Його батьки померли давно, а він був єдиною дитиною в сім’ї.
Вона вдивлялася в монітор, намагаючись знайти пояснення. І тут її погляд впав на ще один документ. Свідоцтво про смерть. Ковальчук Олексій Петрович помер п’ять років тому.
Григорій жив за документами мертвої людини.
Олександра закрила рот рукою, щоб не закричати. Це було вже не просто подвійне життя. Це був кримінал. Серйозний, небезпечний кримінал.
Раптом у коридорі пролунав дзвінок у двері. Олександра здригнулася. Вона нікого не чекала. Григорій був у Клевані, тобто в «Києві».
Вона обережно підійшла до дверей, подивилася у вічко. На порозі стояли двоє чоловіків у шкіряних куртках. Вони не виглядали як друзі чи колеги. Вони виглядали як проблеми.
— Відчиняйте. Ми знаємо, що ви вдома. — Грубий голос пролунав за дверима. — Нам потрібен Григорій. Або Олексій, як він там себе зараз називає. Гроші треба повертати, красуне.
Олександра відступила. Серце калатало десь у горлі. Вона зрозуміла, що гра Григорія скінчилася, і тепер розплачуватися доведеться їй.
Вона побігла до спальні, схопила телефон, гаманець і ключі від машини. Єдиний вихід був через чорний хід, який вів на пожежну драбину. Коли вона вибиралася через вікно на хитку металеву конструкцію, у вхідні двері почали гупати ногами.
Олександра спускалася вниз у темний двір під дощ, розуміючи одне: її життя, яким вона його знала, закінчилося назавжди. Тепер у неї, як і в її чоловіка, починалося зовсім інше існування. І в ньому головним завданням було просто вижити.
Внизу вона стрибнула в калюжу, промочивши ноги, але навіть не помітила цього. Добігла до машини. Руки тремтіли так, що ключ не одразу потрапив у замок запалювання. Мотор заревів. Вона виїхала з двору, ледь не зачепивши сміттєві баки. У дзеркалі заднього виду вона побачила, як у вікні їхньої квартири спалахнуло світло. Ті чоловіки вже були всередині.
Куди їхати? До батьків у Житомирі не можна. Там її знайдуть першою. До подруг — теж небезпечно для них. Було лише одне місце, де її навряд чи шукатимуть ті люди. Місце, де Григорій (чи Олексій) почувався у безпеці. Клевань. Будинок із зеленим парканом.
Це було божевілля, але іншого плану в неї не було. Вона мусила подивитися йому в очі, мусила притиснути його до стіни й змусити говорити правду, поки його не знайшли колектори.
Олександра вивернула кермо й попрямувала на виїзд з міста, туди, де в темряві ховалася інша сім’я її чоловіка.
Дощ стукав у скло, змиваючи залишки її минулого, а попереду була лише темна, невідома дорога й правда, яка могла виявитися страшнішою за будь-яку брехню.
Дощ посилювався, перетворюючи розбиту дорогу на суцільне болото. «Тойота» Олександри, не пристосована до такого бездоріжжя, жалібно скрипіла підвіскою, потрапляючи в чергову яму. Світло фар вихоплювало з темряви мокрі паркани, чорні дерева й калюжі, що нагадували темні безодні. Вона їхала, керуючись пам’яттю й злістю. Страх, який гнав її з Рівного, перетворився на холодну, рішучу лють. Вона більше не була жертвою. Вона їхала за відповідями.
Ось і той самий зелений паркан. У вікнах будинку тьмяно горіло світло — жовте, тепле, оманливо затишне. У дворі стояв позашляховик Григорія, тепер заляпаний брудом, наче символ того, як швидко лоск успішного життя злітає під тиском реальності.
Олександра заглушила двигун, але світло не вимкнула. Хай бачить. Вона вийшла під крижану зливу, грюкнула дверцятами й попрямувала до хвіртки. Собака, той самий кудлатий пес, вискочив із будки, але не загавкав, а лише глухо загарчав, відчуваючи напругу незнайомки.
Вона не стала дзвонити чи стукати делікатно. Олександра щосили вдарила кулаком у металеву хвіртку. Раз, другий, третій.
— Григорію! Відчиняй! — крикнула вона, перекриваючи шум дощу.
У будинку хитнулася фіранка. За хвилину на ганок вийшла жінка Леся. Вона накинула на плечі ту саму стару куртку Григорія, яку він одягав вранці. У руках вона тримала ліхтарик, промінь якого нервово ковзнув по обличчю Олександри.
— Хто там? Що вам треба серед ночі? — Голос Лесі тремтів, але в ньому відчувалася готовність захищати свій дім.
— Де він? — Олександра не збиралася грати в люб’язність. — Де твій Олексій, чи як він там себе називає?
Леся завмерла. Вона підійшла ближче до паркану, не відчиняючи його.
— Ви хто така? Звідки ви знаєте мого чоловіка?
— Чоловіка? — Олександра гірко розсміялася, і цей сміх пролунав страшніше за грім. — Відчиняй, Лесю. Або я знесу цю хвіртку машиною. Нам треба поговорити утрьох.
Вхідні двері будинку відчинилися, і на порозі з’явився він. Григорій був у розтягнутій майці й тренінгах. Його обличчя, освітлене лампою з передпокою, було сірим, наче попіл. Він побачив Олександру за парканом, побачив її машину, і в його очах промайнув тваринний жах.
— Лесю, відчини їй, — хрипко сказав він.
— Але, Льошо…
— Відчини!
Клямка клацнула. Олександра штовхнула хвіртку, ледь не збивши Лесю з ніг, й швидким кроком пройшла повз неї прямо до Григорія. Він відступив, упираючись спиною в одвірок.
— Ти… — почав він, але Олександра не дала йому договорити.
Вона вліпила йому ляпаса — дзвінкого, сильного, вклавши в нього весь біль останніх дванадцяти годин. Голова Григорія мотнулася в бік.
— Це за відрядження в Київ, — сказала вона спокійно. — А тепер зайдімо всередину. Тут мокро, а мені ще треба пояснити твоїй дружині, чому завтра у вас не буде цього будинку.
У кухні пахло смаженою картоплею й квашеною капустою. Бідно, але чисто. На столі стояла почата пляшка й одна чарка. Григорій, виявляється, знімав стрес. Леся стояла біля плити, обхопивши себе руками, й переводила погляд з Олександри на Григорія. Вона виглядала розгубленою дитиною, яку дорослі втягнули у свою жорстоку гру.
— Льошо, що відбувається? — тихо запитала вона. — Ця жінка каже якісь страшні речі. Хто вона?
Григорій сів на табуретку, опустивши голову в долоні. Він мовчав.
— Ну ж бо, Льошо, розкажи, — попросила Леся.
Олександра сіла навпроти, не знімаючи мокрого плаща.
— Розкажи їй, хто я. Розкажи, де ти береш гроші на ліки й ремонт. Розкажи про свою успішну фірму.
Він мовчав.
— Гаразд, я сама. — Олександра повернулася до Лесі. — Мене звати Олександра. Я його законна дружина. Ми живемо в Рівному вже десять років. Його звати не Олексій. Його звати Григорій. І він не вахтовик, Лесю. Він — брехун, гравень і банкрут.
— Ви брешете? — Леся похитала головою, відступаючи назад. — Цього не може бути. Ми розписані. У нас є свідоцтво.
— Покажи їй паспорт, Григорію, — наказала Олександра. — Той, що в кишені куртки. Справжній.
Григорій не ворухнувся.
— Лесю, послухай… — він нарешті підняв очі — червоні й вологі. — Я все поясню. Це просто тимчасові труднощі. Я хотів як краще. Я хотів, щоб усім було добре.
— Щоб усім було добре? — вибухнула Олександра. — До мене додому годину тому вдерлися колектори! Вони шукають тебе. Вони виламають двері моєї квартири! Заберуть усе, що я маю, через твої борги! Ти програв наше життя в казино, поки грав тут у щасливого батька сімейства!
— Колектори? — Леся зблідла. — Льошо, це правда? Ти грав?
— Я хотів відігратися! — закричав він, вдаряючи кулаком по столу. — Я вклав гроші в бізнес, прогорів! Мені треба було перекрити борг! Я думав, що підніму гроші й закрию все! Я хотів купити тобі нормальну машину, Лесю! Я хотів повести Олександру на курорт! Я хотів бути мужиком, а не нікчемою!
— Ти вкрав особистість мертвої людини. — Олександра дістала з кишені складений аркуш паперу, який встигла роздрукувати перед втечею. Скріншот свідоцтва про смерть справжнього Олексія Ковальчука. Вона кинула його на стіл перед Лесею. — Твій чоловік, Лесю, — привид. Олексій Ковальчук помер п’ять років тому. Цей будинок оформлений на труп.
Леся тремтячими руками взяла папірець. Її очі розширилися. Вона подивилася на Григорія з таким жахом, ніби перед нею сидів монстр.
— Ти підробив документи? Ти брехав мені три роки? А наша донька? Хто її батько за документами? Мрець?
— Я купив цей паспорт, — виправдовувався Григорій. Його голос зривався на фальцет. — Мені треба було сховатися від кредиторів. Що тоді? Я думав, що тут мене не знайдуть. Я полюбив тебе, Лесю. Клянусь. З тобою я був справжнім. З нею, — він кивнув на Олександру, — з нею я був лише гаманцем. Вона любила не мене, а мої гроші!
Олександра відчула, як всередині щось обірвалося.
— Гроші? — перепитала вона тихо. — Я любила твої гроші? Я жила з тобою в гуртожитку, коли ми починали! Я чекала тебе ночами, коли ти будував бізнес! Я вірила кожному твоєму слову! А ти — просто боягуз, який не зміг зізнатися, що невдаха, і створив собі казку, де ти герой!
— Тату? — Тихий голос пролунав від дверей. Всі троє здригнулися.
На порозі кухні стояла маленька дівчинка в піжамі, потираючи заспані очі. Вона тримала в руках плюшевого ведмедика.
— Чому ви кричите? — запитала вона.
Леся кинулася до дитини, підхопила її на руки й притиснула до себе, затуляючи їй вуха.
— Нічого, сонечко, нічого. Іди спати.
Вона подивилася на Григорія поглядом, сповненим ненависті.
— Не смій до неї підходити. Ніколи.
Раптом з вулиці пролунав звук мотора — потужний, гуркітливий, що наближався. Потім — скрип гальм прямо біля їхніх воріт.
Григорій підскочив, перекинувши табуретку. Він підбіг до вікна, обережно відхилив фіранку й одразу відсахнувся.
— Вони тут! — прошепотів він, і його губи побіліли. — Вони знайшли мене.
— Хто? — запитала Леся, притискаючи доньку сильніше.
— Ті люди. З Рівного.
Собака надворі почав гавкати люто, з надривом. Потім почувся глухий удар, жалібне скавчання — і настала тиша.
Олександра зрозуміла: це кінець розмов.
— Що нам робити? — вона підійшла до Григорія. — У тебе є зброя? Є план?
Він трусився всім тілом.
— Немає. Я не знаю. Я думав, вони не знайдуть. Ти привезла мій телефон. Вони відстежили його.
— Ти ідіот, Григорію, — холодно сказала Олександра. — Вони відстежили мою машину. Або твій «чистий» паспорт, яким ти світив десь у банках.
Вхідні двері грюкнули сильно ногою. Старі дерев’яні двері здригнулися.
— Ковальчук! Або як там тебе? Відчиняй, бо спалимо хату разом із твоїми бабами!
Голос із вулиці не обіцяв нічого, крім болю. Леся заплакала. Дитина на її руках теж почала хлипати.
— У нас дитина! — крикнула Леся. — Не чіпайте нас!
— Нам все одно! — пролунало за дверима. — Рахую до трьох. Раз!
Григорій метався по кухні, як щур у клітці. Він схопив зі столу кухонний ніж, але руки його тремтіли так, що він ледь не впустив його.
— Два!
— Я вийду, — раптом сказала Олександра.
— Що? — Григорій витріщився на неї. — Ти здуріла? Вони вб’ють тебе! Їм потрібні гроші.
Вона поправила волосся, намагаючись повернути собі хоч краплю гідності.
— І їм потрібен ти. Але якщо вони увірвуться сюди, постраждає дитина.
Вона не чекала відповіді. Олександра підійшла до дверей й відімкнула замок.
На порозі стояли двоє. Ті самі, що були в Рівному. За їхніми спинами під дощем маяли силуети ще двох бійців біля чорного джипа.
— О, дружина! — усміхнувся один із них, лисий із розбитим носом. — Швидко ж ти їздиш. Де він?
Олександра відступила в бік.
— На кухні.
Чоловіки зайшли, не роззуваючись, заносячи з собою запах сирості, тютюну й загрози. Вони прийшли в кухню. Григорій стояв біля столу. Це виглядало жалюгідно.
— Опусти пір’я, півень, — спокійно сказав Лисий. — Ти ж знаєш, що не подужаєш.
Григорій вагався секунду, потім рука опустилася. Ніж із брязкотом упав на підлогу.
— Хлопці, давайте домовимося, — залопотів він, намагаючись усміхнутися. — Я все віддам. У мене є активи.
— Які активи, Гришу? — перебив його другий колектор. — Квартира в заставі банку, машина теж. Хата ця на мертвого оформлена. Ми перевірили. Ти голий, як сокіл.
— У мене є… — Григорій бігав очима по кімнаті. Його погляд зупинився на Олександрі. — У неї! У Олександри! У неї є коштовності: діаманти, золото. Вона має рахунок, про який я знаю. Там вистачить на частину боргу.
У кімнаті запала тиша. Навіть колектори на мить завмерли, здивовані ницістю цього моменту. Олександра не відчула ні болю, ні образи — лише огиду, таку сильну, що хотілося вимити руки.
Леся дивилася на чоловіка широко розплющеними очима.
— Ти продаєш її? — прошепотіла вона. — Ти готовий віддати її бандитам, щоб врятувати свою шкуру?
— Лесю, ти не розумієш! Нам треба жити! — вигукнув Григорій. — У нас же донька!
— Заткнися, — сказав лисий колектор. Він підійшов до Григорія. — Ти нам на біс, «бізнесмен». Грошей у тебе немає. Жінки твої нам не потрібні. Ми не безпредельщики. У нас чіткий наказ. Ти відпрацюєш.
— Що? — прохрипів Григорій, хапаючи ротом повітря.
— Відпрацюєш. У нас на буштитових копанках завжди потрібні руки. Тим більше такі «золоті», як ти казав. Рік-два посидиш у ямі, помпу потягаєш — може, й закриєш відсотки. А там побачимо.
— Ні, я не поїду! Я не можу! — заверещав Григорій, коли його схопили під руки й потягнули до виходу. — Олександро! Лесю! Допоможіть! Викличте поліцію!
Він пручався, чіплявся ногами за поріг, збиваючи килимки. Олександра стояла нерухомо. Леся притискала доньку до себе, відвернувши її обличчя до стіни. Жодна з них не поворухнулася, жодна не сказала ні слова.
Григорія витягли надвір. Було чути звук боротьби. Потім гримнули двері джипа.
Лисий колектор затримався на порозі. Він подивився на Олександру, потім на Лесю.
— Машину, — він кивнув надвір. — «Тойоту» й джип забираємо як завдаток. Ключі.
Олександра мовчки дістала ключі з кишені й поклала їх на тумбочку біля входу. Леся тремтячими руками зняла ключі від позашляховика з гачка й теж поклала поруч.
— Розумні жінки, — кивнув чоловік. — Бувайте. І порада вам. Забудьте про нього. Він уже не повернеться.
Він згріб ключі й вийшов у ніч. За хвилину загурчали мотори, і три машини — чорний джип бандитів та дві машини, що колись належали родині, — поїхали геть. Шум двигунів розчинився в ширі дощу.
У будинку стало тихо. Тиша була такою густою, що здавалося, її можна різати ножем.
Леся опустилася на стілець, все ще тримаючи дитину. Дівчинка вже спала, зморена стресом. Леся дивилася в одну точку. Сльози текли по її щоках беззвучно.
Олександра стояла посеред чужої кухні. У неї не було машини, не було квартири — туди не можна було повертатися, не було чоловіка. У неї в кишені було кілька тисяч гривень готівкою й телефон. Це все, що залишилося від її успішного життя.
Вона подивилася на Лесю, на цю просту жінку, яка щойно втратила все, у що вірила. Їх об’єднувало одне: вони обидві кохали пусте місце.
— Він… Він справді любив йогурти з чорницею, — раптом сказала Леся, дивлячись у порожнечу. — Казав, що це його улюблені.
— Він ненавидів чорницю, — втомлено відповіла Олександра, сідаючи на сусідній стілець. — У нього була алергія. Він їв їх тут, щоб сподобатися тобі.
Леся гірко всміхнулася крізь сльози.
— Який же він дурень.
— Так. Феєричний дурень.
Вони сиділи мовчки ще хвилин десять. Дві жінки, обдурені одним чоловіком, у будинку, який юридично не існував.
— Вам є куди йти? — запитала Леся, нарешті підвівши очі.
— Ні, — чесно сказала Олександра. — У Рівне мені не можна. Там, напевно, вже міняють замки. Батькам дзвонити соромно.
— Залишайтеся, — просто сказала Леся. — Місця вистачить. Хата хоч і на мертвого записана, але стіни стоять. Грубка є, дрова є. Переночуєте, а вранці вирішимо.
Олександра подивилася на неї з подивом.
— Після всього, що він зробив? Після того, як я прийшла сюди…
— І ви невинні, — перебила її Леся. — І я не винна. Винен він. А нам треба якось жити далі. Дитині треба сніданок вранці.
Вона встала, обережно переклала сонну доньку на диванчик у кутку й підійшла до плити.
— Будете чай? У мене м’ята своя, домашня.
Олександра відчула, як до горла підкотився ком. Вся її елітність, вся її пиха злетіли, як лушпиння. Перед нею була просто людина. Людина, яка простягала руку допомоги, коли світ руйнувався.
— Буду, — сказала Олександра. — Дякую, Лесю.
Ранок видався холодним, але ясним. Дощ закінчився, залишивши по собі калюжі, в яких відбивалося бліде осіннє небо. Олександра вийшла на ганок. Повітря було свіжим, пахло мокрим листям і димом. Вона зробила глибокий вдих. Вперше за багато років вона не знала, що буде далі. У неї не було плану, не було розкладу на день, не було чоловіка, про якого треба дбати. Страх зник. Залишилася лише дивна, незнайома легкість. Свобода.
З будинку вийшла Леся. Вона була в тій самій куртці, але вже без сліз. Вона винесла Олександрі горнятко гарячої кави — розчинної, дешевої, але зараз вона здавалася найсмачнішою у світі.
— Автобус на Рівне о 8:30, — сказала Леся. — Зупинка біля магазину.
— Дякую. — Олександра взяла чашку. — Я поїду до батьків у Житомир. Почну все спочатку. Диплом юриста десь валяється. Згадаю молодість.
— Це добре, — кивнула Леся. — А я… я залишуся. Роботу знайду тут. У школі прибиральницею, потрібна людина. Хату, може, вдасться якось переоформити через суд, якщо доведу, що ми її ремонтували. Не пропадемо.
Вони подивилися одна одній в очі. Між ними не було дружби, але була повага. Повага тих, хто вижив після корабельної аварії.
— Пробач мені за вчорашнє, — сказала Олександра. — За ляпаса, за крики.
— Та що там, — махнула рукою Леся. — Він заслужив. Шкода тільки… Шкода, що тато з нього вийшов кращий, ніж з людини. Малій буде важко пояснити.
— Скажи правду колись, коли підросте. Що він заплутався. І що слабкість — це найгірший ворог чоловіка.
Олександра допила каву, поставила горнятко на поручень ганку.
— Ну, бувай, Лесю.
— Хай щастить, Олександро.
Вона вийшла за хвіртку, пішла розбитою дорогою до центру села, оминаючи калюжі. Її дорогі черевики були в багнюці, пальто пом’яте, макіяжу не було. Але вона йшла з гордо піднятою головою. Вона йшла у нове життя — справжнє, де не буде брехні, подвійних ігор і фальшивих паспортів, де вона буде розраховувати тільки на себе.
А там, за зеленим парканом, Леся почала замітати двір, змиваючи сліди вчорашнього бруду. Життя тривало, і воно, попри все, було прекрасним, бо тепер воно належало тільки їм.
