— Ти справді думав, що цей піджак — найдорожче, що ти залишив у цьому домі? — Олена спокійно спостерігала, як темна пляма поглинає його останню надію на успіх. — Насправді найдорожчим було моє терпіння, але воно закінчилося ще до того, як ти зачинив за собою двері.
Розрив Вадима та Олени був не просто розлученням — це була спланована депортація. Вадим, юрист середньої ланки з амбіціями спадкового аристократа, вирішив, що десятирічний шлюб із жінкою, яка «витягнула» його з провінційного гуртожитку та оплатила перші курси підвищення кваліфікації, — це обтяжливий баласт. У його житті з’явилася Сніжана — 22-річна красуня, чиї сторіз в Instagram пахли дорогими готелями та безтурботністю.
Йдучи, Вадим продемонстрував усю дріб’язковість своєї натури. Він вивіз усе. Вантажівка, яку він найняв, була забита до стелі: спільна машина, куплена в кредит на ім’я Олени, плазмовий телевізор, кавомашина, навіть набір срібних ложок, які подарувала Олені її бабуся.
— Тобі це ні до чого, — кинув він через плече, застібаючи дорогий годинник. — Ти все одно не вмієш користуватися технікою, лише переводиш продукти.
Олена стояла посеред порожньої вітальні, де на підлозі залишилися лише сліди від меблів та стара, облізла кішка Муся, яку Вадим гидливо обійшов стороною.
— А борги? — тихо запитала вона, дивлячись на стопку рахунків за комуналку за останні чотири місяці, які він «забував» оплачувати.
— Це твоя плата за проживання в моїй присутності, — відрізав він. — Ти без мене пропадеш, Лєно. Ти ж навіть за собою доглядати не вмієш, вічно в цих кухонних фартухах і з пучком на голові. Дивись, не захлинися своєю самотністю.
Він пішов, залишивши за собою луну грюкнутих дверей і шлейф дорогого одеколону, за який вона теж колись заплатила.
Три місяці життя зі Сніжаною виявилися не зовсім такими, як у кіно. Сніжана була прекрасною на фото, але в побуті вона нагадувала стихійне лихо. В їхній новій орендованій квартирі (за яку Вадим тепер платив сам, без допомоги другої зарплати Олени) панував мальовничий безлад. Гори порожніх коробок з-під доставки суші, розкидані косметичні засоби та повна відсутність чистих речей стали нормою.
Вадим з подивом дізнався, що сорочки не стають чистими самі по собі, а праска — це інструмент, яким можна не тільки випрямляти волосся, а й зіпсувати тонку тканину. Сніжана на його прохання попрасувати сорочку лише щиро здивувала свої довгі вії:
— Котику, для цього є хімчистка. Ну, або твоя колишня, вона ж наче домогосподарка, ні?
Наближався день «ікс» — великий тендер на юридичне обслуговування міжнародного агрохолдингу. Вадим знав: йому потрібен його «щасливий» білий піджак від Armani. Він купив його разом з Оленою в Мілані. Саме в ньому він виграв свої найгучніші справи. Він чітко пам’ятав, що залишив його в чохлі в гардеробній старої квартири — просто не встиг запхати в ту переповнену вантажівку.
Перевіривши свої нинішні шафи й знайшовши там лише пом’яті футболки та штани з плямами від коктейлів Сніжани, Вадим переступив через свою гордість. Він набрав номер Олени, очікуючи почути заплаканий голос або хоча б докір.
— Лєно, це я, — почав він звичним тоном людини, яка робить велику послугу одним своїм дзвінком. — Слухай, я там піджак забув. Білий, у чохлі. Він мені терміново потрібен завтра на ранок. Я заїду сьогодні ввечері, заберу. Приготуй його, будь ласка, щоб був ідеально випрасуваний. Знаєш же, як я люблю — жодної складочки.
Він зробив паузу, чекаючи на реакцію.
— Я за це, так і бути, скину тобі на карту пару сотень на корм кішці. Тобі ж зараз важко, я розумію.
На тому кінці лінії почувся легкий сміх. Не гіркий, не ображений, а якийсь… сонячний.
— Звісно, Вадимчику, — відповіла Олена, і її голос здався йому незнайомим. — Приїжджай. Твій піджак чекає на тебе в найкращому, просто таки незабутньому вигляді. Я якраз вдома.
Вадим задоволено посміхнувся. «Все-таки вона нікуди не поділася, — подумав він. — Чекає, сподівається. Ну нічого, нехай подивиться на мене, успішного та вільного, може, хоч розчешеться до мого приходу».
Коли Вадим підійшов до дверей своєї колишньої квартири, він готувався побачити запустіння та депресію. Можливо, навіть відчути запах котячого корму та немитого посуду.
Двері відчинила жінка, від якої в нього перехопило подих. Це була Олена, але зовсім інша. Вона неймовірно схудла, і це не була хвороблива худорба, а підтягнутість людини, яка нарешті має час на йогу та басейн. Її волосся, яке раніше було вічно стягнуте в тьмяний пучок, тепер виблискувало платиновим блондом у стильному каре. На ній була шовкова домашня сукня, а на обличчі — той самий «макіяж без макіяжу», який коштує дорожче, ніж вечірній образ Сніжани.
. Квартира за її спиною сяяла чистотою і… чимось новим. На місці вивезеного Вадимом телевізора висіла сучасна картина, а в повітрі пахло не котлетами, а дорогим дифузором з нотами шкіри та сандалу.
— Де піджак? — буркнув Вадим, відчуваючи, як його впевненість стрімко випаровується. Він намагався не дивитися на її щасливе, сяюче обличчя, яке зовсім не вписувалося в його сценарій «вона без мене пропаде».
— Проходь, Вадиме. Не стій на порозі, — Олена граціозно розвернулася і попрямувала на кухню. — Він там. Я якраз готувала вечерю.
Вадим зайшов на кухню. Вона була оновленою: новий стіл, дорогі стільці. На одному з них справді висів його піджак. Він був сліпучо-білим, випрасуваним до хрускоту — Олена завжди була майстром своєї справи.
Але була одна деталь. Прямо над піджаком, на краю стільниці, стояла велика відкрита банка соусу теріякі — густого, липкого, майже чорного. Поруч на плиті щось шкварчало в сковорідці.
— Я якраз готувала вечерю для свого нового знайомого, — спокійно сказала Олена, підходячи до плити. — Він обожнює азіатську кухню. Знаєш, теріякі — це такий складний соус, липкий, темний, він проникає в саму структуру тканини…
— Ти що, здуріла?! — закричав Вадим, роблячи крок до піджака. — Прибери банку! Ти що, не бачиш, де він висить? Це ж Armani!
Олена обернулася до нього з абсолютно невинним виразом обличчя.
— Ой… — вона ніби ненароком зачепила банку ліктем, коли тягнулася за лопаткою.
Все сталося як у сповільненій зйомці. Вадим кинувся вперед, але було запізно. Густа, масляниста чорна рідина повільно, майже урочисто почала переливатися через край. Вона впала на плече білосніжного піджака, поповзла вниз по лацкану, залишаючи за собою жирний, невідворотний слід, і нарешті великою плямою розтеклася по спині.
— Ой, — повторила Олена без жодної тіні жалю в голосі. — Рука здригнулася. Мабуть, це від незвички. Розумієш, у мене тепер стільки вільного часу, що я іноді просто не знаю, куди подіти цю енергію. Або це від радості, що я більше не маю прасувати твої речі щоранку, наче твоя персональна покоївка.
Вадим стояв, дивлячись на те, як його «щасливий» квиток у майбутнє перетворюється на брудну ганчірку.
— Ти знаєш, скільки він коштує?! — його голос зірвався на вереск. — Ти мені його відшкодуєш!
Олена підійшла до нього впритул. Від неї пахло впевненістю та перемогою.
— Знаю, Вадиме. Я чудово знаю ціну речам. Як і ціну вчинкам. Цей піджак коштує рівно стільки, скільки ти винен мені за ті місяці, коли я працювала на двох роботах, поки ти «будував кар’єру» і купував собі іграшки. Він коштує стільки ж, скільки ті борги за комуналку, які ти на мене повісив. І стільки ж, скільки те приниження, з яким ти йшов звідси.
Вона взяла піджак за вішалку двома пальцями, наче щось неприємне, і простягнула йому. Соус капнув на підлогу, але Олена навіть не здригнулася.
— Забирай свій стиль, Вадиме. Це все, що від нього залишилося. І не забудь — теріякі дуже важко відпирається. Особливо, коли твій піджак тепер належить сміттєвому баку. А завтра на тендері… що ж, розкажеш їм про свій «новий креативний дизайн».
Вона вказала рукою на двері.
— Іди. Мій гість скоро буде, і я не хочу, щоб він бачив тут когось… настільки несмачного.
Вадим вийшов з квартири, притискаючи до грудей липку, солодкувато пахнучу тканину. Він спускався сходами, відчуваючи, як соус теріякі просочує його власну сорочку. Він раптом зрозумів, що разом із цим піджаком він остаточно забруднив і своє повернення, і свою гордість. За дверима квартири, де він колись був господарем, тепер жила жінка, якій він був більше не потрібен навіть як ворог.
Він вийшов на вулицю, де на нього чекала машина, за яку йому ще належало виплатити Олені половину вартості за рішенням суду — про що він щойно отримав повідомлення на пошту. Вадим кинув піджак у смітник біля під’їзду і вперше за багато років відчув себе абсолютно, безнадійно порожнім.
