— Ти справді приїхав сюди з вантажівкою, щоб вивезти навіть унітаз? — Катерина дивилася на колишнього, який намагався зламати двері власного минулого.
Розлучення Олега та Катерини було схоже на демонтаж старої, аварійної будівлі. Було багато шуму, пилу та уламків колись спільних мрій. Олег, чоловік у віці «другої молодості», який вважав себе невизнаним архітектурним генієм, хоча останні п’ять років займався переважно «пошуком натхнення» за чужий рахунок, поводився максимально пафосно.
Коли прийшов час ділити майно, він закинув ногу на ногу в кабінеті адвоката і заявив, дивлячись у вікно:
— Мені від тебе, Катю, нічого не треба. Забирай цю задушливу квартиру, забирай свою фірму з виробництва вікон… Я вище за цей побутовий бруд. Залиш мені тільки дачу в селі. Я там кожну цеглину знаю. Я її будував серцем! Це мій храм, моє місце сили!
Катерина, втомлена від десяти років його нескінченних зрад, які він називав «пошуком музи», і від вічного ниття про те, що світ не цінує його таланти, просто мовчки кивнула. Вона була професійним управлінцем, і її мозок працював як швейцарський годинник. Вона знала, що дача — це не просто «місце сили», а величезний пасив, який щомісяця вимагає тисячі доларів на утримання, охорону та ландшафтний дизайн.
— Добре, Олеже, — спокійно відповіла вона. — Дача твоя. Живи у своєму «храмі».
Вона забрала бізнес, квартиру в центрі та дітей. Олег же поїхав за п’ятдесят кілометрів від Києва, у мальовниче село, де на пагорбі височів двоповерховий будинок з червоної цегли.
Перші три місяці Олег почувався справжнім переможцем. Свобода пахла шашликом, розпаленим каміном і парфумами численних «муз», які змінювали одна одну кожні вихідні. Він влаштовував гучні вечірки, на яких розповідав новим знайомим, як він «шляхетно залишив усе колишній дружині, забравши лише цей скромний куточок раю».
Його не турбувало, що гроші на карті, які він потайки виводив із сімейного бюджету через підставні рахунки в останні місяці шлюбу, танули зі швидкістю весняного снігу. Він вірив, що його геніальність ось-от принесе йому мільйони. Але проєкти не продавалися, замовники не дзвонили, а життя на дачі виявилося неочікувано дорогим.
Жовтень приніс перші заморозки. Раптом з’ясувалося, що газовий котел у його «храмі» споживає неймовірну кількість палива. Потім прийшов рахунок за електрику. А потім — лист від податкової. Олег ігнорував усе. Він пив дороге вино і дивився на зірки, поки одного ранку в будинку не зникло світло, а батареї не стали крижаними.
Гроші закінчилися зовсім. Друзі-співпляшники зникли першими, щойно на столі замість віскі з’явилася дешева горілка. «Музи» раптом згадали про невідкладні справи в місті. Олег залишився один у холодному будинку, обгорнутий у плед, який колись купувала Катя.
Листопадовий дощ барабанив по даху, і кожна «рідна цеглина» тепер здавалася йому холодним надгробком на могилі його егоїзму. Саме тоді в його голові народився «геніальний» план. Продати все, що має цінність у будинку: італійський генератор, садові меблі з ротанга, професійну плиту з кухні, телевізори. «А будинок… нехай гниє, — злостиво думав він. — Катька все одно за ним не пригляне».
Він набрав її номер у середу вранці. Його голос був хрипким, але він намагався надати йому колишньої владності.
— Альо, Катю! Це я. Слухай, я там дещо зі своїх інструментів забув у підвалі. Ну, знаєш, мої професійні набори, перфоратори… Заїду сьогодні після обіду, заберу. І не здумай там замки міняти чи ще щось вигадувати! Це мій дім, я господар за документами і по совісті!
Катерина мовчала кілька секунд. У слухавці було чути шум якогось офісу, впевнені кроки, стукіт клавіатури. Життя там вирувало, поки тут, у його селі, воно застигло в бруді та холоді.
— Заїжджай, Олеже, — відповіла вона дивно спокійно, навіть з тінню якоїсь веселої іронії. — Я якраз там буду сьогодні, папери деякі забираю. Можеш не поспішати, я буду до вечора.
Олег кинув трубку. «Ага, — подумав він, — папери вона забирає. Мабуть, хоче просити мене повернутися, бо дім без чоловіка занепадає». Його самовпевненість на мить розправила крила.
Він орендував величезну фуру, обіцяючи водієві розрахуватися «на місці». Він планував вивезти все під чисту. Навіть мідні труби, якщо встигне.
Фура важко піднялася на пагорб. Олег, сидячи в кабіні поруч із водієм, передчував тріумф. Але те, що він побачив біля паркану, змусило його напружитися. Біля воріт стояв новенький, блискучий позашляховик останньої моделі. Поруч стояла Катерина. Вона виглядала просто приголомшливо: розкішне кашемірове пальто кольору піску, стильні окуляри, доглянута зачіска. Вона тримала в руках паперовий стаканчик із кавою, і від неї за версту віяло успіхом і спокоєм.
Олег вискочив із фури, намагаючись виглядати грізно, хоча його заношений пуховик і триденна щетина видавали в ньому невдаху.
— О, приїхав? — Катя посміхнулася, і в цій посмішці не було ні краплі образи. — Швидко ти. Твій «інструмент» уже чекає.
Олег проігнорував її слова. Він покрокував до хвіртки, дістаючи з кишені ключі. Він уявляв, як зараз зайде, почне виносити генератор, а Катя стоятиме і плакатиме, дивлячись на розграбування їхнього колишнього гнізда. Він вставив ключ у замок. Ключ увійшов ідеально, але… не повернувся. Олег смикнув сильніше. Потім ще раз. Він почав штурхати двері плечем, натискаючи на ручку.
— Що за чортівня?! — закричав він, обертаючись до колишньої дружини. — Ти що, змінила замок, сука?! Я ж казав тобі! Це кримінал! Я зараз поліцію викличу!
Катерина повільно відпила кави, дивлячись на нього з відвертим жалем.
— Ні, Олеже. Я не міняла замки. Просто ці замки тепер відкриваються через додаток у телефоні нових власників. Твої ключі — це просто шматок заліза. Олег застиг. Його мозок відмовлявся приймати інформацію.
— Яких… нових власників? Що ти несеш? Це мій дім! Я кожну цеглину тут…
— Ти кожну цеглину тут пропив і протринькав, — перебила його Катерина. Її голос став холодним і чітким, як судовий вирок. — Ти забув, Олеже, що коли ми розлучалися, ти відмовився від бізнесу, але «дача» за документами належала фірмі як представницький об’єкт. А фірма — моя. Ти пів року жив тут безкоштовно. За цей час ти не заплатив ні копійки аліментів на дітей. Ти не виплатив частину кредиту за обладнання, який ми брали спільно, але гроші з якого ти «освоїв» на свої поїздки з коханками.
Вона дістала з папки стопку паперів. — Три дні тому я продала цей об’єкт великій ІТ-компанії під заміський офіс. Гроші пішли на погашення твоїх боргів по аліментах перед моїми дітьми та на закриття кредитів. Все офіційно, через суд та виконавчу службу. Нові власники вже заїхали і змінили систему безпеки. Тепер тут всюди датчики руху та охорона, яка приїжджає за три хвилини.
Олег стояв, вчепившись пальцями в сітку паркану. Його обличчя почервоніло, вени на шиї здулися.
— Ти не мала права! Це мій дім! Я тут серце залишив! — Серце ти своє залишив у барах, — Катерина підійшла до своєї машини. — А стосовно твого «інструменту», про який ти так палко кричав… Я ж обіцяла, що віддам його.
Вона вказала пальцем у бік високої сухої трави біля самого паркану, де колись була купа будівельного сміття. Там лежала іржава, погнута садова тачка і стара лопата з тріснутим держаком.
— Ось він, — сказала Катя. — Це єдині речі на цій ділянці, які ти справді купив за свої гроші ще в перший рік нашого шлюбу. Все інше — від генератора до останньої виделки — купувалося з рахунків моєї компанії. Тож забирай свою тачку і звільни територію. Через п’ять хвилин тут буде зміна охорони, і вони не такі терплячі, як я.
Олег дивився на іржаву тачку. У фурі ззаду відкрилися двері — водій вийшов, позіхаючи:
— Ну що там, хазяїн? Починаємо вантажити? Де генератор? — Немає… немає ніякого генератора, — прошепотів Олег. — Як немає? Ти ж обіцяв! А за подачу машини хто платитиме? Давай бабки, чуєш!
Катерина вже сіла в машину. Вона завела двигун, і м’яке бурчання позашляховика розітнуло тишу осіннього вечора. Вона на мить опустила скло:
— До речі, Олеже. Цеглини, які ти «знав кожну», тепер пофарбують у білий колір. Нові власники кажуть, що цей червоний колір надто сильно нагадує про дев’яності та несмак. Щасти з тачкою.
Вона рушила з місця, здійнявши хмару сухого листя. Олег стояв біля фури, відчуваючи, як холод підбирається до самих кісток. Водій фури почав голосно лаятися, вимагаючи грошей.
Олег нахилився, підняв стару лопату. Держак відламався в нього в руках, залишивши в долоні гостру скалку. Він дивився вслід машині Катерини, яка розчинялася в червоному світлі заходу сонця. Він залишився один на пагорбі — без дому, без грошей, без «муз», але з повною кишенею спогадів про «рідні цеглини», які тепер належали людям, що навіть не знали його імені.
Він повільно потягнув іржаву тачку до траси. Колесо скрипіло на всю околицю, і цей звук був схожий на істеричний сміх долі, яка нарешті віддала кожному своє: Катерині — майбутнє, а Олегу — його єдиний чесний внесок у це життя. Іржаву залізяку, яку він так і не спромігся використати за призначенням.
