«Ти стала іншою», — ось що вона почує від тебе потім, коли ти прийдеш додому, голосно грюкнеш дверима й розбудиш сина… Так? Стала іншою Світлана? Ні, Ігорьку… Це ти став іншим! Ти! Не вона.
— Ігорю, може, ти сам сходиш у гості? — Світлана сиділа біля дитячого ліжечка. Син, Павлик, щойно прокинувся, але вона за час його сну відпочити не встигла… Під очима — темні кола, волосся не укладене, в очах — втома. Начебто був вихідний, але в материнстві та клопотах вихідних не буває.
— Це ще чому? — чоловік обирав сорочку з ретельністю хірурга в операційній.
— Мене спина з самого ранку турбує, і я себе не дуже почуваю. Павлик щойно прокинувся… Значить, ще не скоро вдасться його вкласти. Мама застудилася. Твоя мати вчора заходила. Знову дзвонити й просити про допомогу — соромно.
— Мама поїхала до тітки. Я казав! Можна було вирішити цю проблему заздалегідь! — роздратовано кинув Ігор, дивлячись у дзеркало, приміряючи сорочку. — Ми з Іваном давно не бачилися. Це ж просто вечеря, не марафон. Одягни щось замість халата, я ж не прошу в ресторан іти.
— Я просто… — Світлана опустила очі. — Я справді погано себе почуваю.
— Ну так, звісно. Тобі тепер усе можна — ти ж при надії, — хмикнув Ігор. — А я що? Сам як неодружений піду, поки моя дружина буде вдома в халаті сидіти? Мені дружина потрібна, Світлано. А не тільки нянька.
Світлана здригнулася. Зависла тиша.
— Вибач… Я не те хотів сказати… — він одразу підійшов до Світлани й узяв її за руку, але вона прибрала руку й відвернулася. — Вибач! Ти ж розумієш, що для мене це важливо!
— Важливо? — тихо повторила Світлана, і її погляд остаточно згас. — Гаразд. Я викличу няню на пару годин. Постараюся зібратися.
— Ото й чудово! — Ігор підняв сина, чмокнув його й вийшов із спальні. У чоловіка було багато справ: перевірити пошту, начистити взуття, подзвонити Івану й уточнити, які саме напої привезти. А Світлана… Просто зайнялася сином, паралельно думаючи, що вдягнути, аби було не надто погано. Зручність і краса при її стані часом речі несумісні.
— Ну ти чого? Довго ще? — за пів години до кімнати зайшов Ігор. Світлана годувала сина. — Ти що? Ще не зібрана?!
— Посидь із ним, я піду голову помию.
— Ти у своєму розумі, Світлано? Час бачила?! Зроби хвіст або щось таке, щоб не видно було, що зачіска несвіжа, і ходімо.
— Побудь із сином, Ігорю. Мінімум, що мені треба — вдягнути сукню! — Світлана вручила Павлика чоловікові. Але той відмахнувся від дитини.
— Я взагалі-то в чистій сорочці. Мало чого?!
— Ігорю, іноді мені здається, що ти… Сам як дитина. — Сухо сказала Світлана й забрала сина назад. Вона вийшла зі становища, посадивши Павлика в «ходунки». — Просто дивись, щоб дитина була в безпеці. Здатен на таке?
— Ти мене за кого маєш? — образився Ігор, і Світлана нарешті зайнялася собою.
Збиралася вона повільно, з зусиллям. Наче натягуючи незручну маску життєрадісної, легкої, привабливої жінки. Але замість маски в дзеркалі так і залишилося бліде обличчя з втомленими очима, натягнута усмішка й червоні очі від недосипу.
«Просто вечеря», — нагадувала вона собі. — «Заради Ігоря». Волосся були зібрані в пучок, на обличчя накладений товстий шар тонального крему, щоб приховати мішки під очима.
— Ну і де твоя няня? Ми запізнюємося! — рознервувався Ігор, передаючи свою нервозність синові. Павлик заплакав, Світлана засмутилася. Їх врятував дзвінок у двері. Прийшла няня.
Коли подружжя приїхало за потрібною адресою, їх зустріли Іван і Рита. Молоденька, життєрадісна, у легкій сукні з відкритою спиною, Рита сяяла. Вона обійняла Світлану з теплотою:
— Як ти змінилася! Така ніжна! Як тобі личить вагітність і материнство!
— Дякую… — Світлана натягнуто усміхнулася. А Ігор уже щосили сміявся з Іваном, підіймаючи келих і захоплюючись ароматами, що долинали з кухні.
— У вас тут прямо як у Франції, — присвиснув він. — Світлано, ти ж колись теж таке готувала, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — сказала Світлана, відводячи погляд. — До того, як у нас з’явився Павлик і почалися безсонні ночі та дні, сповнені турбот.
За столом Світлана майже не їла. Від запаху морепродуктів нудило, у голові була лише одна думка: швидше б повернутися додому. Але вона трималася, намагаючись не показати, наскільки їй важко. Ігор, навпаки, веселився, пив, жартував із Ритою.
— А ви, друзі, не поспішайте одружуватися, — підморгнув він. — Заведете дітей — усе, до побачення, романтика.
Рита ввічливо усміхнулася, Іван же подивився на друга примруженим поглядом.
— Ігорю, ти серйозно? Нам із тобою вже під сорок! Коли, як не зараз бути батьками?!
— Та годі тобі. Я жартую. Просто реально в нас із дружиною все було по-іншому раніше.
— Раніше й трава зеленіша була, так, Ігорку? — Світлана обережно встала з-за столу.
— Трава? До чого тут трава?
— Я поїду додому, таксі мені виклич, — попросила вона Ігоря.
— Ну ти серйозно? Вже? Ще й восьмої немає, — буркнув він, навіть не підвівшись.
— Не можу більше сидіти, вибач. Та й няню скоро треба відпускати. Дякую, Ріто й Іване, за чудову вечерю.
Рита провела Світлану, а Ігор та Іван залишилися в кімнаті вдвох.
— Світлана зовсім змінилася, — видихнув Ігор, наливаючи собі чергову порцію напою. — Пам’ятаєш, якою вона була раніше? Весела, з вогником… А зараз… Якась сумна стала.
Іван мовчки відставив склянку. У передпокої грюкнули двері. Весь сум пішов зі Світланою.
— Я піду десерт приготую, — сказала Рита, зазирнувши в кімнату.
— Тобі допомогти? — Іван перевів погляд на кохану жінку.
— Дякую, я впораюся. Там тільки полуницю нарізати й по тарілочках розкласти.
— У Ріти, звісно, талант, — провадив Ігор. — Молодець дівчинка, доглянута, красуня. А Світлана… — він знизив голос. — Вона навіть не старається. Все скаржиться, що спина турбує, що втомилася… А готувати щось незвичайне взагалі перестала. Третій день у холодильнику суп стоїть і котлети на пару. Мене вже самого нудить від такої їжі! А пам’ятаєш, як вона раніше млинці пекла?
Іван промовчав. Він пам’ятав, як Світлана на ранок після якогось свята, коли Іван залишався в них ночувати, подала теплі млинці з полуничним варенням до столу, сама ледь на ногах трималася — вже тоді була на четвертому місяці.
— Та й романтики ніякої, — бурчав Ігор. — Усе в неї самопочуття не те. І з сином постійно возиться. Я тільки до неї… а вона: «Павлика розбудиш! Спить». Слухай, Ваньку, ти все ж таки повір мені: не поспішай із одруженням. Поки молода, поки фігурка така — насолоджуйся. А то потім — народить, розтовстіє, обабіється. Всі вони такі. Ось і Світлана… стала не дівчиною. Занудною, нудною й непривабливою.
— Усе? — спокійно спитав Іван. Він розумів, що друг випив зайвого.
— Що все?
— Закінчив?
— Ну… так, здається… — Ігор із гучним стуком поставив на стіл порожню склянку.
— А тепер мене слухай. Ти взагалі помічаєш, що з твоєю дружиною?
— У сенсі?
— Вона сьогодні прийшла втомлена. Сім місяців. Виглядає, як кавун. А ти — ані словом, ані жестом. Ані допомогти, ані підтримати. Навіть коли вона тихо попросила викликати таксі, ти залишився сидіти тут, не провів, не переконався, що вона поїхала…
— Я прийшов відпочивати. А вона весь настрій псує, — невпевнено сказав Ігор. — Та й куди вона дінеться? Я бачу в застосунку таксі, що поїздка йде за планом. За 10 хвилин вдома буде.
— Буде. Але сама. Дитину треба годувати, спати вкладати, а їй погано. «Ти стала іншою», — ось що вона почує від тебе потім, коли ти прийдеш додому, голосно грюкнеш дверима й розбудиш сина… Так? Стала іншою Світлана? Ні, Ігорьку… Це ти став іншим! Ти! Не вона.
Ігор насупився, але промовчав.
— Ти хочеш, щоб вона залишилася тією самою Світланою з пресом і спідницями? Ну то вона привела тобі сина, з яким ти не займаєшся. Коли їй собою зайнятися? Тепер вона носить другого. А ти тільки й робиш, що нарікаєш на відсутність романтики. Може, ти сам давно не романтик, а просто споживач? Ти їй квіти коли дарував? 10 місяців тому, коли забирав із пологового Павлика?
Тиша впала, як завіса. З кухні долинав дзвін посуду та голос Ріти. Вона щось наспівувала… А Ігор сидів, витріщившись у склянку.
— Я тобі поганого не пораджу, Ігорю. Але якщо ти не перестанеш сприймати дружину як домробітницю, колись її не стане поруч. Не стане поруч і дітей, яких ти хотів усі сім років вашого шлюбу. Я пам’ятаю, як ти казав, що ви стараєтеся… І ось воно, диво трапилося. Радій. Але ні. Чого тобі знову не так, друже?
Іван встав. Розмовляти більше не хотілося.
— А ось і десерт… — Рита поставила на стіл меренговий рулет. Ідеальний, такий самий, як і вона…
— Дякую, Рито. А можна, я з собою візьму? Гадаю, Світлана завтра захоче солоденького.
— Звісно, я зараз запакую вам два шматочки. — Усміхнулася Рита.
За п’ять хвилин Ігор вийшов у коридор. Одягнув куртку. Стояв, не наважуючись піти. Потім дістав телефон і набрав номер.
— Світлано, я… я викликав таксі. Зараз приїду. Тобі потрібно щось? Ну… Щось із ліків чи продуктів?
— Ні, дякую. Просто сам приїжджай. Чекаю.
І це «чекаю» виявилося кращим за будь-яку французьку вечерю. Усю дорогу Ігор думав над словами друга. Думав і розумів, що Іван мав рацію.
— Прийшов? — Світлана побачила чоловіка.
— Так. Вибач. Я… не розумів.
Вона нічого не відповіла, тільки дивилася кудись повз нього. Павлик спав. Няня пішла. А Ігор… Тихо підійшов, опустився перед нею, обійняв її і притулився щокою до її живота.
— Я не хочу втратити тебе. Я все зрозумів. Ти не просто змінилася, ти стала кращою. А от я став порожнім. Але я виправлюся, чесно. Буду старатися.
Вона провела рукою по його волоссю. Якщо він усвідомив, значить, ще не все втрачено.
