Лютий у Львові зазвичай не про романтику, а про мокрий сніг, який залітає за комір, і калюжі, що підступно ховаються під тонкою кригою.
14 лютого не було винятком. Сергій терпіти не міг цей день. Для нього «День святого Валентина» був змовою флористів та кондитерів. Того вечора він просто хотів зайти в кафе, швидко з’їсти порцію вареників і повернутися до свого орендованого кутка, щоб далі писати код для чергового фріланс-проекту.
Леся ж, навпаки, була втіленням романтики, але того дня її серце було розбите вщент — вона щойно дізналася, що хлопець, з яким вона зустрічалася три роки, вирішив «зробити паузу» саме напередодні свята.
Так починалася історія, яка триває вже півтори десятиліття.
Все сталося на розі Галицької та Площі Ринок. Сергій поспішав, засунувши руки глибоко в кишені куртки, а Леся йшла назустріч, розмитим поглядом дивлячись крізь натовп. Вона тримала в руках паперовий стаканчик із лате, який мав стати її єдиною втіхою на цей вечір.
Раптом світ під ногами Сергія зник. Шматок льоду, припорошений свіжим снігом, став каталізатором їхньої долі. Він змахнув руками, намагаючись втримати рівновагу, і врізався прямо в дівчину в червоному пальті. Результат зіткнення: Леся опинилася на тротуарі. Гаряче лате прикрасило світло-сіру куртку Сергія величезною плямою. Телефон Лесі відлетів на три метри прямо під колеса трамвая.
— Боже, вибачте! — вигукнув Сергій, намагаючись допомогти їй піднятися. — Я такий незграба…Леся подивилася на свої брудні рукавички, потім на розтрощений телефон, а потім на Сергія. Замість того, щоб розплакатися (а вона була за крок до цього весь день), вона раптом… розреготалася. Це був істеричний, дзвінкий сміх, який відлунював від старих кам’яниць.
— Знаєте, — крізь сміх видавила вона, — це ідеальне завершення мого найгіршого дня в житті. Дякую, що добили мій телефон. Він і так мені не подобався — на нього дзвонили тільки ідіоти.
Сергій розгубився. Він чекав криків, звинувачень або хоча б вимоги купити нову каву. Натомість перед ним стояла дівчина з неймовірно зеленими очима і сміялася над власною катастрофою.
— Я Сергій. І я, здається, винен вам телефон, нову каву і, як мінімум, хімчистку для вашого пальта, — сказав він, простягаючи руку. Оскільки телефон Лесі наказав довго жити, а коліно почало боліти, Сергій наполіг на тому, щоб вони зайшли в найближчу кав’ярню — не для романтики, а щоб «надати першу допомогу».
Вони сіли в маленькому підвальчику, де пахло корицею та старою цеглою. Весь вечір вони говорили. Сергій розповідав про те, як ненавидить свята за розкладом, а Леся — про те, як її мрія стати мистецтвознавцем розбивається об реальність роботи в офісі логістичної компанії.
— Ти знаєш, — сказала Леся, розглядаючи Сергія через пару гарячого чаю, — ти зовсім не схожий на «руйнівника життів». У тебе обличчя людини, яка рятує котів з дерев.
— Я одного разу намагався, — посміхнувся Сергій. — Кіт зліз сам, а я чекав на пожежників дві години.
Тієї ночі вони обмінялися номерами (записаними на серветці, бо телефон Лесі став металобрухтом). Коли вони прощалися біля її під’їзду, сніг нарешті став пухнастим і лагідним, як у кіно.
Наступні п’ять років були вихором. Вони вчилися жити разом у маленькій квартирі, де взимку дуло з вікон, а влітку плавився асфальт під балконом. Сергій працював ночами, а Леся приносила йому бутерброди, які він забував їсти. Вона все-таки кинула логістику і пішла працювати в галерею. Це були роки, коли грошей ледь вистачало на оренду та дешеві квитки в кіно на останній ряд, але вони були неймовірно щасливі.
Знакові події першої п’ятирічки:
Купили першу спільну річ — кактус на ім’я Аркадій, який якимось дивом вижив після того, як Сергій забув його полити на три місяці.
Сергій нарешті зробив пропозицію. Не на Ейфелевій вежі, а на тій самій зупинці, де він її збив. Він просто сказав: «Лесь, я знову хочу, щоб ти на мене налетіла. Тільки цього разу — на все життя».
Весілля. Маленьке, галасливе, де замість весільного торта були ті самі вареники, які Сергій так і не з’їв у день їхньої першої зустрічі.
Коли їхнім стосункам виповнилося десять років, життя виглядало інакше. Сергій став успішним у великій IT-компанії, Леся відкрила власну арт-студію для дітей. У них з’явився свій будинок і золотистий ретривер, якого назвали Лате — на честь тієї самої розлитої кави.
Але життя не буває лише з цукру. Були кризи. Були моменти, коли вони не розмовляли по три дні через дурні сварки про те, чия черга мити посуд. Були хвороби батьків, тривоги та нічні вильоти у відрядження.
Одного разу, на дев’яту річницю, вони серйозно посварилися. Леся хотіла поїхати в Ісландію, а Сергій був виснажений проектом і хотів просто лежати під ковдрою.
— Ти став нудним! — вигукнула вона.— А ти — занадто вимогливою! — відповів він. Тоді вони вперше за довгий час не святкували 14 лютого.
Але вранці 15-го Сергій знайшов на кухні записку: «Лате закінчилося. Іди купуй, інакше я знову з тобою зіткнуся і цього разу розіб’ю твій телефон». Він розсміявся. Це було їхнім секретним кодом: гумор завжди рятував їх там, де логіка була безсила.
І ось знову, 14 лютого, Сергій прокинувся раніше за всіх. Він подивився на Лесю, яка спала, заплутавшись у ковдрі. У неї з’явилися ледь помітні зморшки біля очей — «промінчики сміху», як він їх називав. За ці 15 років світ змінився до невпізнаваності. Технології, міста, навіть вони самі. Але кожного разу, коли він дивиться на неї, він бачить ту дівчину з розбитим телефоном на засніженій площі.
Цього року вони вирішили не йти в дорогі ресторани. Замість цього вони взяли двох своїх дітей — Максима та Софійку — і поїхали в центр Львова.— Тату, а навіщо ми сюди прийшли? Тут же просто кут вулиці, — запитав 7-річний Максим, перестрибуючи через калюжу.— Тут, синку, твій тато здійснив свій найуспішніший «баг» у житті, — посміхнулася Леся, міцніше стискаючи руку чоловіка.
Сергій дістав із сумки термос і паперові стаканчики.— Тримай, Лесь. Це лате. Обіцяю сьогодні не штовхатися. Вони стояли посеред натовпу, де тисячі людей купували квіти та поспішали на побачення. Вони виглядали як звичайна пара, але всередині них палало щось, що пройшло крізь півтора десятиліття і стало тільки міцнішим.
