Село Вишневий Кут заніміло, коли до воріт старої баби Палажки підкотив блискучий чорний позашляховик. З машини, наче з космічного корабля, випорхнула Мар’яна — молодша онука, яка десять років «мив посуд» в Італії, а повернулася пані в капелюсі.
— Ой, людоньки, дивіться! — прошипіла сусідка Ганна через пліт. — Приїхала. Баба ще не охолола, а ця вже печатками трясе!
Біля порога Мар’яну зустрів старший брат Степан. Він нікуди не виїжджав: руки в мозолях, обличчя кольору запеченої цегли, від нього пахло соляркою і чесною люттю.
— Принесла нелегка? — замість вітання кинуочікуванимли дах гнив, а я на трьох роботах розривався?
Битва за поріг
Мар’яна зняла сонцезахисні окуляри, за якими ховалися втомлені очі, але голос її був гострим, як лезо коси.
— Ти, Степане, про совість мені не співай! Хто гроші на той дах щомісяця присилав? Хто бабі на ліки євро передавав, що ти за них собі нового тракторця прикупив? Не треба з себе мученика ліпити!
— Тракторця?! — закричав Степан, аж жила на шиї надулася. — Та я ті твої євро бабі в руки віддавав, а вона їх під матрац ховала, казала: «Це Мар’яночці на весілля, бо вона там, бідна, серед чужих людей поневіряється». А я тут, як віл, у гною порпався! Ти приїхала на все готове? Не вийде! Хата навпіл, а земля — моя!
— Земля твоя? — Мар’яна засміялася так голосно, що кури в дворі злетіли на паркан. — Та ти на тій землі тільки бур’яни плодиш! Баба в листі писала, що ти садок занедбав, що груші посхоли, бо тобі ліньки відро води піднести. Я цю хату продам італійцям під дачу, тут буде басейн і газон, а не твої гнилі кабачки!
Тіні минулого
У конфлікт втрутилася Ганна, яка вже перелізла через перелаз, аби краще чути.
— Ой, Мар’яно, — заголосила сусідка, — та як же ж можна рідну хату італійцям? Тут же твій пуп заритий! А Степан, хоч і грубий, а старався. Він же бабі труну сам збивав, бо грошей пошкодував наймати!
— Чуєш? — вигукнула Мар’яна, тицяючи пальцем у брата. — Навіть на труну пошкодував! Зате в коморі, кажуть, дві тонни зерна приховав, що бабі належали!
— Та бодай тобі язик відсох! — Степан тупнув чоботом. — Зерно те миші з’їли ще торік! А ти, пані з Неаполя, краще б розказала, чому на похорон не встигла? Чи рейси скасували, чи совість дорогу перегородила?
— Я на трьох роботах гарувала, щоб ти тут королем ходив! — зірвалася на крик Мар’яна. — Ти хоч знаєш, як це — чужі горщики мити, поки рідний брат тут на сонці пузо гріє? Ти хату хочеш? То купуй мою частку! Давай гроші на стіл!
— Гроші? — Степан гірко посміхнувся. — Гроші в тебе в чемодані, а в мене — тільки земля і піт. Забирай хату, забирай стіни, але пам’ятай: дух бабин тобі спокою не дасть. Вона казала, що ти тільки за золотом приїдеш, і не помилилася!
Несподіваний фінал
Суперечка тривала б до вечора, якби з хати не вийшов старий нотаріус, пан Петро, який весь цей час перевіряв документи в тиші. Він виніс невеличку дерев’яну скриньку.
— Годі гарчати, наче пси на прив’язі, — спокійно сказав він. — Є заповіт. Але не на хату.
Брат і сестра завмерли.
— Баба Палажка, — продовжував нотаріус, — перед відходом продала всі паї агрохолдингу. Гроші вона поклала на рахунок у банку. Але є умова: ви отримаєте їх лише тоді, коли разом, власними руками, посадите новий сад на місці старого. І поки перше дерево не зацвіте — жодної копійки.
Мар’яна подивилася на свої манікюрені нігті. Степан глянув на свої зашкарублі долоні.
— Ну що, «італійко»? — буркнув Степан. — Брати лопату, чи назад у свій Неаполь поїдеш?
Мар’яна мовчки зняла капелюх, кинула його на заднє сидіння машини і закотила рукави білої блузки.
— Тільки спробуй мені ямку нерівно викопати, — відрізала вона. — Садитимемо вишні. Баба їх любила.
Село зітхнуло. Шоу закінчилося, але справжня історія тільки починалася. Під старою вербою, де колись гралися двоє малих дітей, тепер стояли двоє дорослих ворогів, яких поєднала воля жінки, що знала ціну землі краще за них обох.
Наступного ранку село прокинулося не від співу півнів, а від запеклого брязкоту металу об каміння. Мар’яна, вдягнена у старий бабин халат, який ледь застібався , та гумові чоботи сорокового розміру, заповзято гатила сапою по зачерствілій землі.
— Ти що, картоплю ховаєш? — крикнув з порога Степан, застібаючи ремінь на робочих штанях. — Хто ж так ями риє? Ти ту вишню просто задушиш у тій глині!
— А ти не вчи вчену! — відбрикнула Мар’яна, витираючи піт тильним боком долоні, від чого на щоці залишився чорний мазутний слід. — Я в Тоскані бачила, як виноградники садять. Там кожен сантиметр виміряний!
— Тоскана твоя на піску стоїть, а в нас чорнозем, він характер має! — Степан підійшов, вихопив сапу і одним потужним ударом заглибився в ґрунт. — Дивись, як треба, білоручко.
Скарб під корінням
Робота йшла важко. Сонце нещадно пекло, а між братом і сестрою летіли іскри. Кожна зламана гілка старого саду ставала приводом для нової сварки.
— Отут, під старою грушею, ти колись мені зуба вибив, пам’ятаєш? — раптом сказала Мар’яна, зупинившись, щоб перепочити.
— За те, що я твою рогатку загубила.
— Не вибив, а надколов, — похмуро уточнив Степан. — І ніж той був батьків, єдине, що лишилося. Ти завжди була вітром підбита: то в тебе ляльки в голові, то Італія. А я тут лишився шукати… і все життя шукаю те, що ти розгубила.
— Я не розгубила! — голос Мар’яни здригнувся. — Я тікала, Степане. Тікала, щоб не бачити, як ми тут повільно заростаємо мохом. Думаєш, мені там солодко було? Коли господиня кричить, що ти погано срібло почистила, а ти мовчиш, бо в тебе вдома баба хвора і брат, якому «на запчастини треба»?
Степан замахнувся лопатою, але раптом лезо об щось глухо дзвякнуло. Не об камінь — звук був металевий, порожній.
— Опа… — прошепотів він, присідаючи навпочіпки. — Невже таки бабине золото?
Мар’яна миттю опинилася поруч. Вони забули про чвари і в чотири руки почали розгрібати землю. Через хвилину на світ божий з’явилася іржава металева коробка з-під печива, перев’язана цупкою мотузкою.
Остання воля чи останній жарт?
— Відкривай, — видихнула Мар’яна. — Це точно гроші. Баба завжди казала: «Земля все сховає».
Степан зрізав мотузку — тим самим, батьківським, який він таки знайшов роки тому. Кришка піддалася з неприємним скрипом. Всередині не було ні золотих дукатів, ні пачок євро. Там лежав стос старих фотографій і пожовклий зошит.
Мар’яна тремтячими пальцями взяла перше фото. На ньому вони — маленькі, замурзані, сидять на цій самій груші й сміються.
На звороті рукою баби було написано: «Мій головний капітал».
— Що за… — Степан почав гортати зошит. — Це ж… це ж записи. «Степанкові на чоботи — 200 гривень відклала з пенсії. Мар’янці на квиток додому — 500. Не приїхала. Відклала ще 500».
Під записами лежав невеликий ключ і записка:
«Діти мої, дурненькі ви мої. Гроші в банку — то на ваш сад, щоб ви не згнили в злиднях. А хату я не продала. Ключ — від комірчини в сараї. Там стоїть те, що дорожче за гроші. Подивіться один одному в очі, перш ніж відкривати».
Мовчання Вишневого Кута
Вони пішли до старого сараю мовчки. Степан вставив ключ у заіржавілий замок. Двері відчинилися, піднімаючи хмару пилу. В кутку, накрита рядном, стояла стара дерев’яна колиска, яку колись змайстрував їхній дід, а поруч — величезна сулія з вишневим напитком, на якій була приклеєна етикетка: «На весілля Мар’яни або на хрестини сина Степана. Не відкривати, поки не помиряться».
Мар’яна прихилилася до одвірка і закрила обличчя руками. Плечі її засіпалися.
— Вона нас чекала, Стьопа… — прохрипіла вона. — Не грошей вона хотіла, а щоб ми знову стали «ми».
Степан підійшов ззаду і важкою, пахнучою землею рукою обійняв сестру за плечі. Вперше за десять років.
— Ну, годі тобі сирість розводити, — голос його теж дав тріщину. — Іди вмийся. Бо якщо сусіди побачать італійську пані в такому вигляді — скажуть, що я тебе катував. Садитимемо далі. Але тепер — по-моєму. Ями будуть глибокі, щоб коріння трималося міцно.
З вулиці почувся голос Ганни: — Гей, сусіди! А обідати коли будете? Я тут пиріжків напекла, чи ви там уже повбивали одне одного?
— Живі ми, Ганно! — гукнув Степан, не випускаючи сестриної руки. — І сад наш живий буде!
Минув рівно рік. Вишневий Кут знову гудів, але цього разу не від пліток про скандали, а від дива, яке розцвіло на подвір’ї баби Палажки.
Шістдесят молодих вишень вишикувалися рівними рядами, наче солдати на параді, і кожна з них вибухнула білосніжним цвітом, перетворюючи старе обійстя на хмару, що спустилася на землю.
Мар’яна не поїхала. Її позашляховик тепер частіше бачили біля млина або сільради, ніж на трасі до аеропорту. Тепер вона не носила капелюшків — волосся було зібране у практичний хвіст, а замість італійських парфумів від неї пахло молодим листям та садовим варом.
Розмова під квітучим небом
— Чуєш, Степане, — Мар’яна вийшла на ґанок з горнятком кави, спостерігаючи, як брат копирсається біля мотоблока. —
Нотаріус дзвонив. Каже, умови виконані. Гроші з банку можна забирати.
Степан витер руки ганчіркою і підійшов до сестри. Він помітно схуд, але очі вже не були такими колючими.
— І що ти з ними робитимеш? — запитав він, уважно дивлячись на неї. — Тепер же дорога відкрита. Можеш купити собі квартиру в Києві. Або назад, до своїх сеньйорів, де тротуари шампунем миють?
Мар’яна мовчала, вдихаючи аромат весни.
— Знаєш, Стьопа, я вчора зрозуміла одну річ: там, у Неаполі, я була «Марією», людиною-функцією. А тут я — Мар’яна, онука Палажки, яка зуміла виростити сад там, де всі бачили пустку. Я не поїду.
Степан зупинився, і на його обличчі промайнула тінь полегшення, яку він одразу спробував приховати за звичною грубістю.
— Ну, звісно, куди ти поїдеш? Хто ж мені нерви псуватиме? Хто буде казати, що я неправильно дерева обрізаю? — він усміхнувся краєм губ. — Але гроші… гроші великі. Що з ними?
— Я хочу відкрити тут цех, — твердо сказала Мар’яна. — Будемо робити сушку. Не просто на сонці, а професійну. «Вишні з Вишневого Кута». У мене в Італії лишилися контакти власників еко-лавок. Вони за наш справжній продукт душу віддадуть.
Тінь сумніву
Раптом до воріт знову підкотила знайома машина — білий «Мерседес» з київськими номерами. З нього вийшов чоловік у дорогому костюмі — представник того самого агрохолдингу, якому баба колись продала паї.
— Доброго дня, господарю! — гукнув він Степану. — Ми тут переглядали карти… Ваша ділянка з садом заважає логістиці нашого нового терміналу. Ми пропонуємо ціну втричі вищу за ринкову. Забирайте гроші, сестру — і в місто. Навіщо вам цей пил?
Степан глянув на Мар’яну. В його очах на мить промайнув страх: а що, як вона погодиться? Адже це шанс, про який мріє половина села.
Мар’яна поставила горнятка на стіл і повільно підійшла до паркану.
— Пане менеджер, — почала вона з тією самою «італійською» холодністю, від якої колись здригалися офіціанти в Неаполі. — Ви бачите ці дерева? Вони ще не дали жодної ягоди, але вони вже вросли в цю землю глибше, ніж ваші термінали.
Моєму братові потрібен був рік, щоб перестати бачити в мені ворога, а мені — щоб згадати, як пахне дім. Це не продається.
— Ви не розумієте, — наполягав гість. — Це бізнес!
— Ні, — відрізав Степан, стаючи поруч із сестрою. — Це спадщина. А в спадщини немає цінника. Передайте своєму начальству: якщо ще раз заїдете на нашу вулицю, я випущу кабана. Він у нас вихований, але дуже не любить чужих краваток.
Вечірня тиша
Коли машина зникла в пилу, на подвір’ї запала тиша. Сусідка Ганна, яка традиційно підслуховувала за кущем бузку, витерла сльозу фартухом.
— Ото дають… — прошепотіла вона. — Оце порода!
Мар’яна глянула на Степана і раптом засміялася.
— Про кабана — це ти добре придумав. Тільки в нас же його немає.
— Буде, — серйозно відповів брат. — Купимо племінного. З тих грошей, що в банку. І пасіку поставимо. Бджоли вишні люблять.
Вони стояли серед квітучого саду — колишня заробітчанка і втомлений фермер, які нарешті знайшли спільну мову. Баба Палажка, напевно, дивилася на них звідкись згори, і хитро посміхаючись: її план спрацював ідеально. Гроші були лише гачком, а справжнім скарбом стала іржава коробка з фотографіями, яка змусила їх згадати, що вони — рідні.
Світлана Малосвітна
