Світлана сиділа за кухонним столом, дивлячись на ялинку, яку вони з чоловіком прикрашали всього тиждень тому.
Гірлянди мерехтіли різнокольоровими вогниками, а під нею лежали загорнуті подарунки – один від неї для нього, з новим годинником, який він так хотів, і ще кілька дрібниць для друзів.
Було 28 грудня, і повітря в квартирі пахло мандаринами та хвоєю. Але в серці Світлани не було святкового настрою. Її чоловік, Андрій, вже третій вечір поспіль затримувався “на роботі”.
Вона знала, що це брехня. Знала, бо вчора ввечері знайшла в його кишені помаду – яскраво-червону, не її колір.
“Світлано, ти ж не думаєш, що я…?” – почав би він, якби вона запитала. Але вона не запитувала. Ще не час. Вона чекала на докази, на щось, що не залишить сумнівів.
А зараз просто сиділа і пила чай, намагаючись не плакати.
Двері грюкнули, і Андрій увійшов, струшуючи сніг з черевиків. Він був високим, струнким, з тією самою чарівною усмішкою, яка колись підкорила її серце п’ять років тому.
Але тепер ця усмішка здавалася фальшивою, як дешева іграшка.
“Привіт, кохана! Вибач, що пізно. Знову той проект, шеф не дає спокою,” – сказав він, скидаючи куртку і підходячи, щоб поцілувати її в щоку.
Світлана відвернулася. “Знову проект? А вчора теж проект? І позавчора?”
Він зітхнув, сідаючи навпроти. “Світлано, ну що ти? Новий рік на носі, премія на кону. Ти ж знаєш, як це буває в IT. Клієнти вимагають все і одразу.”
Вона подивилася йому в очі. “А помада в твоїй кишені – це теж від клієнта?”
Андрій зблід. “Яка помада? Ах, та… То від колеги, Олени. Вона просила передати подрузі, а я забув.”
“Забув? У кишені куртки? Андрію, ти думаєш, я не розумію?” – її голос тремтів, але вона стримувала сльози.
Він встав, піднявши руки. “Світлано, не починай. Це нічого не значить. Просто… ну, ти розумієш, робота напружена, іноді потрібно розслабитися.”
“Розслабитися? З іншою жінкою?” – вигукнула вона.
Андрій мовчав хвилину, а потім сів назад. “Гаразд, слухай. Є одна дівчина, Тетяна. Ми познайомилися на корпоративі. Але це нічого серйозного. Просто флірт, розумієш? Ти ж сама останнім часом така холодна, весь час на роботі, з дітьми… У нас немає дитини, Світлано! Ми ж молоді, а ти весь час про стабільність.”
Світлана відчула, як серце стискається. “Стабільність? Я працюю в школі вчителькою, щоб ми могли платити за квартиру, а ти витрачаєш гроші на свої ‘проекти’ і тепер на якусь Тетяну? Ти нахабний, Андрію. Нахабний і невдячний.”
Він розсміявся. “Нахабний? А ти? Ти думаєш, я повинен сидіти вдома і чекати, поки ти приготуєш вечерю? Життя коротке, Світлано. І Тетяна… вона весела, безтурботна. Вона не скаржиться на все.”
Світлана встала, її обличчя почервоніло. “Виходь геть. Забирай свої речі і йди до своєї Тетяни. Під Новий рік – ідеальний час для нового початку.”
Андрій похитав головою. “Ти серйозно? Гаразд, може, це й на краще. Я втомився від твоїх претензій.” Він пішов до спальні, зібрав валізу і вийшов, грюкнувши дверима.
Світлана залишилася одна. Вона сіла на підлогу біля ялинки і заплакала. Але сльози були не тільки від болю – десь глибоко всередині з’явилося полегшення. “Він пішов. Нарешті,” – прошепотіла вона собі.
Наступного дня, 29 грудня, Світлана вирішила не сидіти вдома. Вона подзвонила подрузі Оксані, яка завжди була її опорою.
“Оксанко, привіт. Можна до тебе зайти? Андрій пішов,” – сказала вона в трубку.
“Що? Серйозно? Заходь негайно! Я прийду, і ми все обговоримо,” – відповіла Оксана, її голос був сповнений співчуття.
Оксана жила в сусідньому будинку, в затишній квартирі з видом на парк. Коли Світлана увійшла, аромат кориці наповнив повітря. Оксана обійняла її.
“Розповідай все. Від початку,” – сказала Оксана.
Світлана сіла на диван. “Він зраджував мені з якоюсь Тетяною. Знайшла помаду, а вчора зізнався. Сказав, що я холодна, що йому нудно. І пішов.”
Оксана закотила очі. “Ти Світлано взагалі радій, що знайшлася якась така, що зробила тобі такий подарунок долі під Новий рік, звільнила від утримування такого нахабного чоловіка. Андрій завжди був егоїстом. Пам’ятаєш, як на нашому весіллі заглядав на офіціантку?”
Світлана посміхнулася крізь сльози. “Пам’ятаю. Але я думала, він зміниться. Ми ж одружилися з любові.”
“Любов? Він любив твої гроші і комфорт. Ти платила за все – за машину, за відпустку. А він? Тільки обіцянки,” – сказала Оксана.
Вони проговорили до пізньої ночі. Оксана розповідала історії з свого життя – як вона розлучилася з колишнім і знайшла нове кохання.
“Побачиш, Світлано, це подарунок. Тепер ти вільна. Підемо на новорічну вечірку? Мій друг організовує в клубі.”
Світлана вагалася. “Я не знаю… Я не готова.”
” Дурниці! Ти молода, красива. 32 роки – не вік. Одягни ту червону сукню, яку ти купила і не носила,” – наполягала Оксана.
Нарешті Світлана погодилася. 30 грудня вона пішла до перукарні, зробила нову зачіску – коротке каре з чубчиком, яке робило її молодшою.
Вдома вона приміряла сукню – яскраво-червону, з відкритою спиною. “Чому я не носила її раніше?” – подумала вона, дивлячись у дзеркало.
Тим часом Андрій оселився в готелі. Він подзвонив Тетяні: “Привіт, красуне. Я вільний. Світлана вигнала мене.”
Тетяна розсміялася в трубку. “Серйозно? Ой, Андрію, ти такий імпульсивний. А де ми будемо жити? У мене квартира маленька.”
“Не хвилюйся, знайдемо. Головне, що тепер ми разом,” – відповів він.
Але Тетяна сумнівалася. “А гроші? Ти ж казав, що в тебе премія. А якщо ні?”
Андрій зітхнув. “Буде премія. А поки… можу позичити в тебе?”
Тетяна мовчала. “Гаразд, але тільки на тиждень. І не звикай.”
31 грудня настав швидко. Світлана з Оксаною поїхали до ресторану. Музика гримала, люди в масках і блискучих костюмах танцювали під новорічні хіти. Світлана відчула себе живою вперше за місяці.
“Дивись, той хлопець дивиться на тебе,” – прошепотіла Оксана, вказуючи на високого чоловіка в костюмі Санти.
Він підійшов. “Привіт. Я Максим. Можна пригостити?”
Світлана посміхнулася. “Чому ні? Я Світлана.”
Вони розговорилися. Максим виявився архітектором, розлученим, з почуттям гумору. “Знаєш, я теж недавно розлучився.
Дружина пішла до багатшого. Але тепер я вільний, як птах.”
“Я теж. Мій чоловік знайшов ‘веселу’ заміну,” – сказала Світлана.
Максим розсміявся. “Тоді давай танцювати. Забудемо про минуле.”
Вони танцювали до опівночі. Коли годинник пробив дванадцять, всі кричали “З Новим роком!”, і Максим поцілував її.
Тим часом Андрій з Тетяною були в її квартирі. “Щасливого Нового року,” – сказав він, піднімаючи келих.
Але Тетяна була незадоволена. “Андрію, ти обіцяв ресторан. А ми сидимо вдома з салатами.”
“Вибач, гроші закінчилися. Світлана забрала картку,” – збрехав він.
Тетяна встала. “Знаєш що? Я передумала. Йди назад до своєї Світлани. Ти нахабний, і я не хочу утримувати тебе.”
Андрій вражено дивився, як вона викидає його речі. “Але Тетяно…”
“Ні! Йди!” – крикнула вона.
Він вийшов на вулицю, де сніг падав густими пластівцями. “Що я наробив?” – подумав він.
1 січня Світлана прокинулася в своїй квартирі з головним болем, але щасливою. Телефон задзвенів – Андрій.
“Світлано, вибач. Я помилився. Тетяна вигнала мене. Можна повернутися?” – благав він.
Вона розсміялася. “Ні, Андрію. Я рада, що знайшлася така, як Тетяна. Вона звільнила мене від тебе. Щасливого Нового року!”
І поклала трубку.
Але це був тільки початок. Світлана вирішила змінити життя. Вона записалася на курси англійської, бо завжди мріяла подорожувати.
“Чому я не робила цього раніше?” – запитувала вона себе.
Оксана підтримувала. “Бо Андрій тримав тебе. Він завжди казав: ‘Навіщо? Ми ж добре живемо’.”
Через тиждень Максим подзвонив. “Привіт. Хочеш піти на ковзанку? Я не дуже вмію кататися, але з тобою спробую.”
Світлана погодилася. На ковзанці вони сміялися, падаючи. “Ти знаєш, Світлано, ти особлива. Не як інші,” – сказав Максим, допомагаючи їй встати.
“Дякую. А ти не нахабний, як мій колишній,” – відповіла вона.
Вони почали зустрічатися. Максим був уважним – приносив квіти, готував вечерю. “Я хочу, щоб ти була щаслива,” – казав він.
Андрій тим часом намагався повернутися. Він приходив під двері. “Світлано, відкрий! Я змінився!”
Але вона не відкривала. “Йди геть!” – кричала через двері.
Одного разу він зустрів Оксану. “Скажи їй, що я шкодую.”
Оксана розсміялася. “Вона не хоче тебе. Ти нахабний, Андрію. Знайди собі іншу Тетяну.”
Минали місяці. Світлана поїхала в подорож до Львова з Максимом.
“Це найкращий подарунок,” – сказала вона, дивлячись на Ратушу.
“Ні, найкращий – ти,” – відповів він.
Вони одружилися через рік. А Андрій? Він залишився сам, шкодуючи про втрачене.
Але повернемося до того Нового року. Після розмови з Андрієм Світлана пішла гуляти. Сніг хрустів під ногами, місто світилося вогнями. Вона зустріла стару знайому, Марію, яка теж розлучилася недавно.
“Світлано! Як ти? Чула про Андрія,” – сказала Марія.
“Я добре. Навіть рада,” – відповіла Світлана.
Вони пішли в кафе. “Розповідай,” – попросила Марія.
Світлана розповіла все – про помаду, зізнання, Тетяну. “Він сказав, що я холодна. А я просто втомилася від його нахабства.”
Марія кивнула. “Мій теж був таким. Але тепер я вільна. Почала бізнес – продаю ручні прикраси.”
“Класно! Може, і я щось почну,” – задумалася Світлана.
Вони обмінялися номерами. “Давай зустрічатися частіше,” – запропонувала Марія.
Повернувшись додому, Світлана подзвонила мамі. “Мамо, привіт. З Новим роком! Андрій пішов.”
Мама зітхнула. “Нарешті. Я завжди казала, він не для тебе. Нахабний, лінивий.”
“Так, мамо. Але тепер я щаслива,” – сказала Світлана.
Мама розплакалася. “Доню, приїжджай. Ми відсвяткуємо.”
Через кілька днів Світлана поїхала до батьків у село. Там був сніг по коліна, піч топилася, пахло пирогами.
“Розповідай все,” – сказала мама, сідаючи за стіл.
Світлана повторила історію. “Він зрадив з Тетяною. Але Оксана сказала: ‘Радій, що вона звільнила тебе’.”
Батько кивнув. “Правильно. Ти заслуговуєш на краще.”
Вони проговорили всю ніч. “Пам’ятаєш, як ти маленькою мріяла стати письменницею?” – запитала мама.
“Так. Але Андрій казав, що це дурниці,” – відповіла Світлана.
“Тепер пиши. Це твій шанс,” – заохотила мама.
Світлана почала писати щоденник, а потім оповідання. Одне з них надіслала в журнал. “Вітаємо, ваше оповідання прийнято!” – прийшла відповідь.
Вона раділа. “Це мій новий початок.”
Максим підтримував. “Ти талановита. Пиши книгу про свій ‘подарунок долі’.”
Вона написала. Книга вийшла через рік – “Подарунок Під Ялинкою”. В ній було все: зрада, біль, але й надія.
На презентації вона сказала: “Ця історія про те, як іноді зрада – це благословення. Радійте, якщо хтось звільняє вас від таких стосунків.”
Андрій прочитав книгу. Він подзвонив: “Світлано, це про мене?”
“Так. І дякую тобі. Без тебе не було б цієї історії,” – відповіла вона.
Він мовчав. “Я шкодую.”
“Пізно,” – сказала вона і поклала трубку.
Життя Світлани розквітло. Вона подорожувала, писала, любила. А той Новий рік став поворотним пунктом.
Оксана була права: це був подарунок долі.
Юлія Хмара
