Це була не просто сварка. Це був тектонічний розлом у вітальні, де повітря згустилося. Марк стояв біля вікна, схрестивши руки, а Олена міряла кімнату кроками, наче загнана в клітку тигриця, яка щойно дізналася, що її раціон тепер складається виключно з моркви.
— Ти так говориш про неї, Марку, ніби вона була занесена сюди випадково, разом із підошвою твого старого черевика! — вигукнула Олена, зупиняючись навпроти нього.
Марк повільно повернув голову. Його спокій діяв їй на нерви сильніше, ніж якби він почав трощити посуд.
— А хіба це не так? — тихим, сталевим голосом запитав він. — Вона з’явилася в нашому житті без попередження, без запрошення і, чесно кажучи, без жодного сенсу. Ти просто поставила нас перед фактом.
— «Без сенсу»? — Олена сплеснула руками. — Це називається «імпульс душі»! Тобі взагалі знайоме таке поняття, чи твій внутрішній бухгалтер уже остаточно витіснив людину? Вона потребувала допомоги, вона виглядала такою розгубленою!
— Вона виглядала як маніпулятор вищого розряду, — відрізав Марк. — І те, що ти називаєш «імпульсом душі», я називаю «хронічною нездатністю сказати “ні” людині, яка просто вирішила витерти про тебе ноги». Ти притягла її в наш дім, Олено. У наш особистий простір.
— О, знову цей твій «особистий простір»! — вона майже перейшла на крик, але вчасно стрималася. — Ти побудував навколо себе стіну з графіків, дедлайнів і правил. Ти навіть дихаєш за розкладом! А вона… вона привнесла сюди життя. Нехай хаотичне, нехай незручне, але справжнє.
— Справжнє? — Марк нарешті відірвався від вікна і зробив крок назустріч. Його очі звузилися. — Ти називаєш «справжнім життям» розлиту каву на моєму робочому ноутбуці? Чи, можливо, справжність — це її звичка о другій годині ночі з’ясовувати стосунки з колишнім по телефону так голосно, що сусіди починають стукати у стіни? Вона не гість, Олено. Вона — стихійне лихо, яке ти впустила через поріг, бо тобі стало нудно жити в спокої.
— Тобі заважає все, що не вкладається у твою ідеальну картинку світу! — Олена тикнула пальцем у бік коридору. — Ти дивишся на неї і бачиш лише бруд на килимі. А я бачу людину, якій просто не пощастило. Ти завжди був таким… стерильним. Тобі не зрозуміти, що таке співчуття, яке не вимірюється грошима чи квадратними метрами.
— Співчуття має межі, де починається здоровий глузд, — Марк стиснув кулаки. — Ти кажеш, що я дивлюся на неї як на бруд. Знаєш, чому? Бо вона поводиться так, ніби ми їй винні самим фактом свого існування. Вона не подякувала жодного разу. Вона бере твої речі без дозволу. Вона… вона просто паразит, Олено. Справжній, класичний паразит, якого ти вирощуєш на моєму терпінні.
— Вона моя подруга! — зірвалася Олена.
— Вона — випадкова знайома, яку ти не бачила десять років! — перебив він. — Не підміняй поняття. Ти просто боїшся визнати, що помилилася. Тобі соромно сказати їй «іди геть», тому ти робиш винним мене. Тобі зручно бути «святою Оленою», поки я виконую роль «злого Марка», який нагадує про рахунки за комуналку.
— Ти просто егоїст, Марку. Тобі байдуже на всіх, крім себе.
— Я егоїст, бо хочу ходити по власному дому в трусах і не натикатися на сторонню жінку, яка їсть мій йогурт? — він гірко засміявся. — Якщо це егоїзм, то я готовий побудувати йому пам’ятник.
Олена відвернулася, її плечі здригнулися. Вона відчувала, що програє цей бій, бо кожен його аргумент бив точно в ціль. Але визнати це означало зруйнувати свій образ доброї рятівниці.
— Ти ніколи її не любив, — прошепотіла вона.
— Як можна любити пил під диваном? — холодно запитав Марк. — Вона для мене — шум. Перешкода. Щось, що заважає мені бачити тебе. Бо тепер між нами завжди стоїть вона зі своїми проблемами, своїми сльозами і своєю безпардонністю. Ти вибрала її комфорт замість нашого спокою.
— Я просто хотіла бути корисною… — голос Олени став зовсім тихим.
— Будь корисною для нас, — Марк підійшов ближче і поклав руку їй на плече. — Допомагати людям — це чудово. Але не тоді, коли ти перетворюєш наш дім на вокзал для тих, хто навіть не купив квиток. Вона має піти сьогодні.
— Сьогодні? Але куди вона піде?
— Туди, звідки прийшла. У світ дорослих людей, які самі несуть відповідальність за свій бруд на підошвах.
Це був момент істини, той самий «час ікс», якого Олена боялася більше, ніж стоматологів і податкових перевірок разом узятих. Марк пішов у кабінет, демонстративно грюкнувши дверима, залишивши Олену наодинці з тишею, яка була гучнішою за будь-який крик.
Вона підійшла до дверей гостьової кімнати. З-за них долинав безтурботний сміх — Вікторія з кимось розмовляла по відеозв’язку.
— Та ти що! Ну, він такий нудний, ти б бачила, — донісся голос Вікторії. — Живу тут як у бібліотеці. Не дихай, не ходи, не співай. Але нічого, Оленка — «душка», вона все розрулить.
Олена застигла. Слово «душка» в цьому контексті прозвучало як діагноз «хронічна наївність». Вона різко відчинила двері без стуку.
Вікторія, розтягнута на ліжку в шовковому халаті Олени, здивовано підняла брови й вимкнула телефон.
— Ой, Ленусь, ти чого така наелектризована? Марк знову бурчав через порожню коробку від піци?
— Марк не бурчав, Вікторіє, — Олена відчула, як всередині закипає холодна впевненість. — Марк констатував факти. І, на жаль для нас обох, я нарешті почала його слухати.
Вікторія сіла, прийнявши вигляд ображеної чесноти.
— Ти це серйозно? Ти зараз станеш на бік цього сухаря? Я думала, ми подруги. Я думала, жіноча солідарність — це не порожній звук.
— Солідарність — це коли допомагають тому, хто намагається піднятися, — Олена підійшла до шафи й дістала звідти валізу.
— А ти просто вирішила, що наше життя — це безкоштовний готель з повним пансіоном. Ти за три тижні навіть чашку за собою не помила, Віко.
— Я була в депресії! — вигукнула Вікторія, картинно притиснувши руку до лоба. — У мене криза самоідентифікації!
— Твоя самоідентифікація чудово почувається, коли ти замовляєш суші за мій рахунок, — Олена почала скидати речі подруги у валізу. — Більше ніяких драм. Марк правий: ти не гість, ти — стихія, яка руйнує мій дім. І я не збираюся чекати, поки від нього залишаться самі руїни.
— Ти мене виганяєш на вулицю? В таку погоду? — Вікторія підскочила з ліжка, її голос став тонким і неприємним. — Та я ж усім розкажу, яка ти насправді! Про твою «доброту», яка закінчується там, де починається комфорт твого чоловіка-тирана!
— Кажи що завгодно, — спокійно відповіла Олена, застібаючи блискавку на валізі. — Можеш навіть написати про це пост. Але робитимеш ти це зі свого житла. Або з готелю. Ось твої речі.
— Ти пошкодуєш! — Вікторія вхопила сумку, її обличчя перекосилося від злості, позбувшись усієї уявної безпорадності. — Ти перетворилася на таку ж зануду, як і він! Ви ідеальна пара — два нудних чоботи!
— Можливо, — Олена вказала на двері. — Але це наші чоботи. І ми самі вирішуємо, кого вони винесуть за поріг.
Коли вхідні двері нарешті зачинилися, у квартирі запала справжня, благословенна тиша. Олена притулилася лобом до холодного дерева дверей і заплющила очі. За мить вона почула кроки. Марк стояв поруч.
— Вона пішла? — тихо запитав він.
— Пішла. І забрала з собою мій халат, — Олена ледь помітно всміхнулася. — Але, знаєш, це невелика ціна за чисте повітря.
Марк простягнув їй руку.
— Ходімо пити чай. Я куплю тобі новий халат. Такий, який ніхто й ніколи не наважиться назвати «занесеним із підошвою».
Наталія Веселка
