Богдан стояв у кухні, тримаючи в руках кошик з білизною, а його дружина Оксана дивилася на нього з піднятими бровами.
Вечірнє сонце пробивалося крізь вікно, освітлюючи маленьку квартиру в центрі Києва. Вони були одружені вже десять років, і за цей час їхнє життя стало рутиною: робота, дім, вечері перед телевізором.
Але останнім часом щось змінилося. Оксана помітила дрібниці, які накопичувалися, як снігова куля.
— Ти тут мені нісенітниць не верзи, роки не прав свої шкарпетки, і тут враз почав прати і телефон з собою брати, — сказала Оксана, схрестивши руки. Її голос був сповнений сарказму, але в очах блищала справжня підозра.
Богдан зітхнув, ставлячи кошик на підлогу. Він був звичайним чоловіком середнього віку: інженер у будівельній фірмі, з легкою сивиною в волоссі і звичкою уникати конфліктів.
— Оксано, що ти верзеш? Я просто вирішив допомогти по дому. Ти ж завжди скаржилася, що я нічого не роблю. А телефон… ну, я просто забув його на кухні вчора, от і взяв з собою в ванну, щоб не пропустити дзвінок від шефа.
Вона похитала головою, не вірячи ні слову.
— Допомогти? Ти? Той, хто за десять років не раз не запустив пральну машину? А тепер раптом став господарем року? І телефон… ти його раніше залишав на столі, а тепер ховаєш у кишені, навіть коли йдеш митися. Думаєш, я сліпа? Чи, може, там хтось чекає на твої повідомлення?
Богдан відчув, як серце стискається. Він знав, що Оксана не просто так говорить. Останні місяці були напруженими: він працював допізна, а вдома старався бути уважнішим. Але правда була складнішою, ніж зрада. Та чи повірить вона?
— Добре, сядьмо і поговоримо нормально, — запропонував він, вказуючи на стілець. — Це все через ту колегу з роботи, так? Ти думаєш, що я з нею…
Оксана перебила його, підходячи ближче.
— Колегу? Яку колегу? Ти сам про неї згадав! О, Боже, то це правда? Ти з тією Іриною з офісу? Я бачила, як ти посміхався, коли отримував повідомлення минулого тижня. “Від шефа”, кажеш? А чому тоді ховаєш екран?
Він похитав головою, намагаючись заспокоїти її.
— Ні, Оксано, ні! Ірина — просто колега. Ми працюємо над проєктом разом. Нічого більше. Я просто… намагаюся змінитися. Для нас.
Але слова звучали порожньо навіть для нього самого. Підозра вже пустила коріння.
Все почалося два місяці тому. Богдан працював у фірмі “БудІнвест”, де відповідав за проєкти житлових комплексів. Його життя було передбачуваним: ранок з кавою, день за комп’ютером, вечір з Оксаною.
Вона була вчителькою в школі, любила читати романи і мріяла про дітей, яких у них досі не було. Але останнім часом Богдан відчував порожнечу. Не через зраду, а через рутину, яка з’їдала їхнє шлюб.
Одного дня на роботі з’явилася нова колега — Ірина. Молода, амбітна архітекторка з яскравими ідеями. Вони часто працювали разом, і Богдан помітив, як вона дивиться на нього — з інтересом, який виходить за межі професійного. Спочатку це лестило, але потім стало проблемою.
— Богдане, ти такий досвідчений, — казала Ірина одного разу в офісі, нахиляючись над кресленнями. — Без тебе цей проєкт би заглох. Може, після роботи обговоримо за кавою?
Він відмовився, пославшись на дружину. Але повідомлення почали надходити: “Привіт, як справи?”, “Дивилася твої старі проєкти, ти геній!”. Богдан відповідав нейтрально, але не видаляв їх. Чому? Сам не знав. Можливо, це було єдиним, що додавало перцю в його сірі будні.
Оксана помітила зміни першою. Спочатку — телефон, який він став тримати при собі. Потім — пральня. Богдан ніколи не займався хатніми справами. “Чоловіча справа — заробляти, жіноча — дім”, — жартував він завжди. Але раптом він почав прати свої речі сам, ніби ховаючи щось.
— Я просто втомилася від твоєї брудної білизни, — сказала Оксана одного вечора, коли знайшла його шкарпетки в мисці у ванній кімнаті. — Але чому ти робиш це сам? І чому з телефоном?
Того вечора, коли вона сказала ту фразу про нісенітниці, все вибухнуло. Вони сіли за кухонний стіл, і Оксана почала допит.
— Розкажи правду, Богдане. Хто вона? Скільки це триває?
Він зітхнув глибоко.
— Немає ніякої “вони”. Це все твоя уява. Я просто намагаюся бути кращим чоловіком. Минулого місяця ти сказала, що я ледачий, що не допомагаю. От я і почав.
Оксана засміялася гірко.
— Кращим чоловіком? Ти думаєш, я повірю? Ти навіть не дивишся на мене останнім часом. А на роботі? Я дзвонила тобі вчора о сьомій вечора, ти не взяв трубку. Сказав, що був на нараді. Але я знаю, що твої наради закінчуються о шостій.
— То була позапланова зустріч, — відповів він, уникаючи її погляду. Насправді, Ірина запросила його на каву після роботи, і вони говорили про проєкт. Нічого більше, але чомусь він відчував провину.
Оксана встала, ходячи по кухні.
— Добре, давай перевіримо. Покажи телефон. Якщо нічого немає, то все ок.
Богдан завмер. У телефоні були повідомлення від Ірини — невинні, але їх можна було витлумачити інакше.
— Ні, Оксано. Це моя приватність. Ти не довіряєш мені?
— Довіряла! Роки довіряла! А тепер? Ти ховаєшся, як злодій. Якщо нічого немає, покажи!
Він відмовився, і це стало останньою краплею. Оксана пішла в спальню, грюкнувши дверима.
Наступного дня підозра тільки посилилася. Оксана вирішила діяти. Вона подзвонила подрузі Мар’яні, яка працювала детективом у приватній агенції.
— Мар’яно, привіт. Потрібна твоя допомога. Я думаю, Богдан мене зраджує.
Мар’яна зітхнула в трубку.
— Оксано, ти впевнена? Ви ж така пара. Але добре, розкажи деталі.
Оксана вилила все: про телефон, про пральню, про пізні повернення.
— Він став акуратнішим, ніби хоче справити враження на когось. І ця Ірина… я чула, як він згадував її ім’я у сні.
Мар’яна погодилася допомогти.
— Я перевірю. Дай мені його розклад. Може, простежу за ним.
Тим часом Богдан на роботі намагався зосередитися. Ірина підійшла до його столу.
— Богдане, ти виглядаєш втомленим. Щось трапилося?
Він зітхнув.
— Дружина… сваримося. Вона думає, що я… ну, ти розумієш.
— Думає, що між нами щось? О, це смішно. Хоча… ти мені подобаєшся. Але я не руйную шлюби.
Він відсахнувся.
— Ірино, ні. Я люблю Оксану. Це все помилка.
Але слова Ірини засіли в голові. Чи справді він любить Оксану? Чи це просто звичка?
Ввечері вдома напруга висіла в повітрі. Оксана готувала вечерю, не дивлячись на нього.
— Як день? — запитав Богдан.
— Нормально. А в тебе? Зустрічався з кимось?
Він закотив очі.
— Знову? Оксано, припини.
Але вона не припинила.
— Я говорила з Мар’яною. Вона каже, що чоловіки завжди ховають сліди. Прання — класичний спосіб позбутися запаху парфумів.
Богдан розсміявся.
— Парфумів? . Який запах, шкарпетків?
— Жіночий, — відрізала вона.
Тієї ночі Оксана не спала. Вона думала про їхнє минуле: як вони познайомилися в університеті, як він освідчувався під дощем.
Але тепер все здавалося ілюзією.
Наступного дня Мар’яна подзвонила.
— Оксано, я простежила. Він пішов після роботи в кафе з жінкою. Блондинка, молода. Вони сміялися.
Серце Оксани впало.
— Це вона. Ірина.
Вона вирішила. Коли Богдан повернувся додому, вона чекала з валізою.
— Я знаю все. Ти з Іриною.
Він зблід.
— Що? Хто тобі сказав?
— Мар’яна бачила вас у кафе.
Богдан сів, ховаючи обличчя в руках.
— Це не те, що ти думаєш. Ми говорили про роботу. Вона… фліртувала, але я нічого не робив.
Оксана заплакала.
— Чому ти не розповів? Чому ховаєш телефон?
— Бо не хотів, щоб ти хвилювалася. Я видаляв повідомлення, щоб не було непорозумінь.
Але вона не вірила.
— Покажи телефон зараз.
Він простягнув їй апарат. Оксана переглянула повідомлення — нічого підозрілого. Але в історії браузера були пошуки “як зберегти шлюб”.
— Ти шукав це? Чому?
— Бо боюся втратити тебе, — зізнався він. — Ірина… вона нічого не значить. Але її увага змусила мене зрозуміти, як я занедбав нас.
Оксана сіла поруч.
— То це не зрада?
— Ні. Але я був не правий.
Вони поговорили всю ніч. Оксана розповіла про свої страхи, Богдан — про нудьгу. Вони вирішили почати заново: терапія, спільні подорожі.
Але підозра не зникла відразу. Наступні тижні були випробуванням. Оксана перевіряла телефон крадькома, Богдан старався бути відкритим.
Одного разу Ірина подзвонила.
— Богдане, привіт. Може, зустрінемося?
Він відмовив.
— Ні, Ірино. Я одружений.
Оксана почула розмову.
— Ти добре зробив.
Вони обнялися. Підозра розтанула, залишивши місце для довіри.
Але історія не закінчилася. Через місяць Оксана знайшла в кишені Богдана записку: “Чекаю на тебе. І.”
Серце знову стиснулося.
— Знову? — прошепотіла вона.
Богдан пояснив: це стара записка від Ірини, яку він забув викинути.
— Вір мені, будь ласка.
Цього разу вона повірила. Їхній шлюб став сильнішим.
Олеся Срібна
