«Ти тут ніхто!» — сказала мати. Але коли я заїхала в свій будинок, вони вдерлися з претензіями.
Мати відчинила двері не одразу. Спочатку ланцюжок, потім обличчя — постаріле, з глибокими зморшками біля рота. Я тримала кошик із фруктами, пальці стискали ручку так, що кісточки побіліли. Скоро Новий рік. Тітка Олена умовила спробувати помиритися з матір’ю.
— Мамо, я хотіла…
Вона дивилася крізь мене.
— Забирайся. Ти тут ніхто.
Двері зачинилися. Кошик випав, мандарити покотилися по майданчику. Сім років тому батько виставив мене з цієї квартири за те, що я не віддала п’ятсот тисяч гривень від бабусі на машину братові Іллі. П’ятсот тисяч гривень — уся моя спадщина, мій єдиний шанс. Мені був двадцять один рік, я щойно закінчила технікум.
— Іллі потрібніше, — сказала тоді мати. — Він чоловік, йому розвиватися треба. А ти дівчина, тебе чоловік забезпечить.
Я відмовилася. Батько схопив мою сумку, викинув у під’їзд.
— Не повертайся, поки не подорослішаєш!
Я пішла. І за сім років перетворила п’ятсот тисяч гривень на цілий капітал. Як мені вдалося? Купувала квартири, які потребували ремонту, ремонтувала їх сама, перепродавала. Працювала по дванадцять годин, спала по п’ять. Родина не подзвонила жодного разу.
Таунхаус я купила в липні. Двоповерховий, в комплексі з охороною, панорамні вікна, білі сходи, тераса з видом на ліс. Свій дім. Тільки мій. На новосілля прийшли друзі, колеги, наречений Євген — головний механік з автобази, де я працювала інженером. Тітка Олена ходила по кімнатах, ахала, фотографувала.
— Алісочка, це ж просто краса! Я так пишаюся!
Ми чокнулися келихами. Музика грала, гості сміялися. І тут двері розчинилися. Батько вдерся першим, за ним мати, Ілля та Марія. Музика стихла. Гості завмерли. Мати зупинилася посеред вітальні, оглянула люстру, сходи, дивани. Обличчя перекосилося.
— Ось як! Видавала себе за бідну, а сама гроші ховала!
Вона кричала так, що в мене задзвеніло у вухах. Батько мовчав, але очі бігали по кімнаті — рахував, оцінював.
— Звідки в тебе гроші? — батько ступив до мене. — На кого працюєш? Хто тобі все це купив?
Я поставила келих.
— Заробила сама. Це мій дім. Ви тут не запрошені.
— Ми батьки! — мати підвищила голос. — Ти не маєш права!
— Сім років тому ви вигнали мене. Сказали, що я ніхто. Я пішла і не просила ні копійки. Ви не знаєте, як я жила, не цікавилися. А тепер прийшли з претензіями? Виходьте.
— Ми тебе виростили! — мати обурилася. — Годували, одягали!
— І це давало вам право розпоряджатися моїм життям? Ви зробили те, що повинні були. Це не привід вимагати вдячності вічно.
Ілля усміхнувся:
— Ого, яка принцеса. Забула, звідки вилізла?
Я повернулася до нього:
— Ти отримав свою машину. Я тобі нічого не винна. Нікому з вас.
Батько зробив ще крок, обличчя налилося:
— Ти зобов’язана допомагати! Ми родина!
— Родина? — я засміялася. — Ви просто люди, які хочуть грошей. Охорона! — я набрала номер охоронця.
Два охоронця увійшли до вітальні. Батько й мати переглянулися.
— Виведіть їх. І більше не пропускайте. Чорний список.
Мати схопилася за одвірок:
— Алісо, ти пожалкуєш! Ми рідні!
Їх вивели. Мати кричала про невдячність, батько намагався вирватися. Двері зачинилися. Тітка Олена обійняла мене за плечі.
— Молодець. Тримаєшся.
Я кивнула. Усередині все тремтіло. Не від страху. Від звільнення.
Наступного дня почалися дзвінки. Мати — довгі голосові про жорстокість. Ілля — короткі, нахабні:
— Слухай, мені кредит потрібен на машину. Ти ж при грошах, допожи братові.
Я не відповіла. Заблокувала. Через два дні Марія написала в особисті — слізний текст про нестачу грошей на навчання, про борги батьків. Я його видалила, а контакт заблокувала.
Потім вони стали чекати мене біля роботи. Батько з’явився біля прохідної компанії, чекав, коли вийду. Підійшов, схопив за лікоть.
— Алісо, поговори нормально. Нам справді потрібна допомога. Я пенсіонер, мати хворіє.
Я вивільнила руку:
— Сім років не хворіли? Ні в чому не потребували? Але до мене не йшли. Тому що думали, що в мене нічого немає. А тепер побачили будинок — згадали про родину.
— Гроші тебе зіпсували.
— Ні. Це ви зіпсували все, коли вигнали мене за відмову віддати останнє.
Я пройшла повз, сіла в машину, поїхала. Наступного дня батько прийшов знову. Потім мати. Потім обоє. Євген запропонував написати заяву. Дільничний приїхав, поговорив. Вони пішли, але мати вигукнула наостанок:
— Будеш горіти в пеклі за те, що батьків кинула!
Я не обернулася. Три тижні тиші. Я майже повірила, що відстали. Працювала, планувала весілля — скромне, тільки близькі. Потім подзвонила тітка Олена. Голос глухий:
— Алісо, у твого батька серце. Його в лікарню забрали. Серйозно.
Я мовчала.
— Мати просила передати. Хоче, щоб приїхала. Батько питає про тебе.
— Питає? Чи вона хоче, щоб я оплатила лікування?
Тітка зітхнула:
— Не знаю. Передаю. Ти вирішуй.
Я поклала слухавку. Євген сів поруч, чекав.
— Не поїду, — сказала я.
Він кивнув. Через годину подзвонила мати. Я не взяла телефон. Голосове — істеричне, зі сльозами:
— Алісо, батьку зовсім зле! Ти хоч розумієш?! Приїжджай, поки не пізно! Чи зовсім безсердечна?!
Я слухала й відчувала порожнечу. Не злість, не жалість. Порожнечу. Мати дзвонила ще п’ять разів. Ілля написав — гнівне послання про зраду. Сестра — слізне. Я нікому не відповіла.
Батько одужав. Тітка повідомила через тиждень — виписали додому. Мати більше не дзвонила. Весілля відсвяткували у вересні. На терасі мого будинку. Тітка Олена плакала від щастя, друзі вітали, все було як треба. Батьків, Іллі, Марії не було. Я навіть не помітила. Ввечері ми з Євгеном сиділи на терасі, дивилися на зірки. Він обійняв мене.
— Не шкодуєш? Що не поїхала тоді до батька в лікарню?
Я помовчала.
— Ні. Знаєш, що вони робили всі ці роки? Тітка розповідала — мати з батьком усій родині казали, що я спилася, в боргах, пропала невідомо де. Їм хотілося, щоб я була нещасною. Щоб підтвердити їхню правоту. А коли побачили, що вибралася — розлютилися. Тому що я довела: вони не потрібні.
— Правильний вибір, — він поцілував мене в маківку.
Я кивнула й закрила очі. У будинку пахло квітами та щастям. Моїм щастям. Тітка Олена пізніше повідомила, що батьки переїхали до Іллі — квартиру продали, щоб закрити кредити. Ілля сердиться, грошей не вистачає. Марія кинула інститут, вийшла заміж за першого зустрічного, аби тільки втекти. Все покотилося під укіс саме тоді, коли вони вирішили вдертися в моє життя з вимогами.
— Може, все ж таки допомогти? — обережно запитала тітка. — Хоч трохи?
Я похитала головою:
— Їм не потрібна допомога. Їм потрібна жертва, яка все життя платитиме за те, що вирішила не послухатися. Я не буду нею.
Тітка не стала сперечатися.
Зараз мені тридцять. У мене власний бізнес, чоловік, дім, в якому я прокидаюся без тривоги. Тітка Олена приїжджає щонеділі на обід. Двоюрідні сестри допомагають з ремонтами, я плачу чесно, ми сміємося за столом. Це моя родина. Не та, що пов’язана зобов’язаннями, а та, що обрала мене. І яку обрала я.
Іноді проїжджаю повз старого району, дивлюся на знайомі вікна. Не відчуваю нічого. Ні болю, ні злості. Просто пусте місце в пам’яті. Вони хотіли, щоб я була ніким. Але я стала собою. І це найкраща помста — жити щасливо, без них.
Євген якось запитав, чи не боюся я, що в старості пожалкую. Я відповіла чесно: ні. Шкодувати не можна про те, чого не зробила. А я зробила все. Пішла, вистояла, побудувала життя. І захлопнула двері перед тими, хто сім років тому захлопнув її переді мною. Тільки вони — з криком і прокльонами. А я — спокійно, без зайвих слів. Повернула ключ і пішла далі. Вони назвали мене ніким. Але ніким виявилися вони — люди без вдячності, без поваги, без здатності радіти чужому успіху. Я ж стала всім, ким хотіла. Двері для них зачинені. Назавжди.
