Олеся стояла посеред кухні, тримаючи в руках скляну банку з-під кави, яку мати завжди тримала на верхній полиці шафки.
Банка була порожня. І не просто порожня — її вміст, тобто залишки меленої кави, тепер мирно лежав у іншій банці, тій, що раніше була для цукру.
— Ти тут все переставила, — сказала Олеся, намагаючись, щоб голос звучав якомога спокійніше, але вийшло все одно з ноткою звинувачення.
Мати, не відриваючись від нарізання цибулі, тільки злегка підняла брови.
— І що? — усміхнулась вона так, ніби щойно почула найсмішніший жарт року. — Краще стало, правда ж?
Олеся видихнула крізь ніс.
— Мамо. Кава стояла в лівому кутку. Цукор — праворуч. Чай — посередині. Це була система. Ідеальна система.
— Система, — повторила мати з насмішкою. — Олесю, тобі двадцять сім. Ти досі віриш, що існує ідеальний порядок на кухні?
— Я вірю, що коли я повертаюсь додому о пів на другу ночі після доби в лікарні, я хочу знайти каву там, де вона завжди була
останні п’ятнадцять років.
Мати нарешті відклала ложку і повернулася до дочки. В очах у неї блищало щось середнє між роздратуванням і ніжністю.
— А я хочу, щоб ти нарешті перестала жити так, ніби ти досі маленька дівчинка, яка боїться, що мама її покарає, якщо банка стоятиме не на своєму місці. Сідай. Зараз чай зроблю.
Олеся все ще стояла, стискаючи банку.
— Я не боюся. Я просто… люблю, коли речі передбачувані.
— Передбачувані, — мати вже наливала воду в чайник. — Знаєш, що передбачуване? Те, що ти знову не спала нормально третю добу поспіль. Те, що ти знову забула поїсти нормальну їжу. І те, що ти знову будеш сидіти тут до ранку і скаржитися, що я все переставила.
Олеся нарешті опустила банку на стіл і сіла. Важко.
— Я не скаржуся. Я констатую факт.
— Факт, — мати поставила перед нею велику кружку з ромашковим чаєм і медом. — Пий. І розкажи, що сталося на чергуванні.
Олеся подивилася в кружку. Запах ромашки завжди її заспокоював. Навіть коли вона злилася.
— Звичайне… ну був один дідусь, якому сімдесят вісім, а він досі грає у футбол з онуками і вчора просто впав посеред поля.
Сказав: «Дівчино, я ж не можу так просто здатися».
Мати мовчки сіла навпроти.
— І що ти зробила?
— Те саме, що завжди. Зараз він стабільний.
Мати довго дивилася на дочку.
— Ти молодець.
— Я просто роблю свою роботу.
— Ні. Ти робиш більше, ніж роботу. Ти тримаєш людей на цьому боці. І при цьому сама себе тримаєш на межі.
Олеся відвела погляд.
— Мамо, не починай.
— А я й не починаю. Просто констатую факт, — мати посміхнулася її ж словами. — Пий чай.
Вони сиділи мовчки хвилин десять. Тільки тикали годинники і десь на вулиці гавкав сусідський пес.
Потім мати раптом сказала:
— Знаєш, чому я сьогодні все переставила?
Олеся підняла очі.
— Бо тобі захотілося?
— Бо я зрозуміла, що ти вже рік не можеш знайти собі нормальну квартиру. І що ти щоночі повертаєшся сюди, кидаєш ключі на тумбочку і падаєш спати, навіть не переодягнувшись. І що ти боїшся змінити хоч щось у цьому домі, бо тоді доведеться визнати, що ти тут застрягла.
Олеся відкрила рот, але нічого не сказала.
Мати продовжила:
— Я переставила банки. І знаєш що? Світ не завалився. Кава все одно є. Цукор все одно є. Просто тепер ти мусиш на секунду зупинитися і подумати: де що лежить. І це нормально. Іноді потрібно зупинитися і подумати.
— Ти мене зараз вчиш жити, чи що?
— Ні. Я тебе вчу не боятися.
Олеся раптом засміялася — коротко, нервово.
— Я не боюся. Я просто втомилася.
— То відпочинь.
— Як? У мене чергування через дві доби знову.
— То візьми відпустку. Хоч тиждень. Поїдь кудись.
— Куди я поїду? У мене нікого немає.
Мати підняла брову.
— Справді? А хто тобі вчора писав о третій ночі «привіт, як справи»?
Олеся застигла.
— Ти що, мій телефон читала?
— Ні. Але ти залишила його на кухні, екраном догори. І я не сліпа.
Олеся закрила обличчя руками.
— Боже. Це був просто одногрупник. Ми просто спілкуємося.
— Ага. І він просто пише тобі о третій ночі, бо йому нудно.
— Мамо…
— Олесю, — мати нахилилася через стіл і взяла її за руку. — Послухай мене. Ти не мусиш бути ідеальною. Ти не мусиш тримати все під контролем. Ти можеш дозволити собі розвалитися. Хоч раз.
Олеся мовчала довго.
Потім тихо сказала:
— Я боюся, що якщо розвалюся — то вже не зберуся.
Мати стиснула її пальці сильніше.
— Тоді я тебе зберу. Як завжди.
Наступного ранку Олеся прокинулася о пів на дванадцяту. Вперше за пів року вона не поставила будильник на сьому.
Вона вийшла на кухню в піжамі. Кава стояла там, де мати вчора її поставила — у правій шафці, поряд з чайником. Цукор — ліворуч. Чай — знизу.
Вона усміхнулася.
Мати сиділа за столом і гортала якийсь журнал.
— Доброго ранку, спляча красуня.
— Я проспала п’ять годин, — сказала Олеся, ніби це був подвиг.
— Це вже щось.
Олеся налила собі кави. Знову подивилася на нове розташування.
— Знаєш… може, я справді звикну.
— Може, — мати не піднімала очей від журналу. — А може, завтра я знову все переставлю.
Олеся засміялася.
— Ти не поправна.
— Я просто мати.
Вони посміхнулися одна одній.
Того ж дня Олеся написала повідомлення тому одногрупнику.
«Привіт. Як справи? Вільна в суботу ввечері. Може, кудись підемо?»
Він відповів через дві хвилини.
«Серйозно? Я вже думав, ти мене в чорний список занесла. Куди хочеш?»
Олеся подивилася на екран. Потім на кухню. Потім на маму, яка саме різала салат і наспівувала щось.
Вона набрала:
«Може, просто погуляємо? Без плану. Куди ноги понесуть.»
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Найкращий план за останні п’ять років. О 19:00 біля твоєї лікарні?»
Олеся усміхнулася.
«Краще біля мого будинку. Там є одна шафка, яку недавно переставили. Хочу показати.»
Вона відправила повідомлення і відклала телефон.
Мати підняла голову.
— Що смієшся?
— Нічого, — Олеся підійшла і обійняла її ззаду. — Просто думаю… може, іноді дійсно варто все переставити.
Мати поплескала її по руці.
— От бачиш. А ти кричала.
— Я не кричала.
— Трохи кричала.
Олеся засміялася в її волосся.
— Добре. Трохи.
Вони стояли так довго. Потім мати сказала:
— Іди вже. Готуйся на побачення.
— Це не побачення.
— Це побачення, — відрізала мати. — І надінь ту синю сукню, а не чергові джинси.
— Мамо!
— Що «мамо»? Я п’ятнадцять років чекала, коли ти нарешті почнеш жити.
Олеся відпустила її і пішла до своєї кімнати.
На порозі зупинилася.
— Мамо?
— Що?
— Дякую.
Мати тільки махнула рукою.
— Іди вже. І не повертайся до ранку.
Олеся засміялася і зачинила двері.
А на кухні мати тихо сказала сама собі:
— Нарешті.
Вона підійшла до шафки і переставила банки ще раз. Просто так. Щоб було що переставляти завтра.
Бо життя — це не про те, щоб знайти ідеальний порядок. Це про те, щоб навчитися жити, коли все постійно змінюється.
І щоб у тебе завжди був хтось, хто скаже:
«І що? Звикнеш.»
Олеся Срібна
