— Ти зазналася зі своєю квартирою. Рідню на вулицю вигнала.
Телефонний дзвінок звалився на Анну, ніби відро крижаної води, вирвавши з блаженної дрімоти. Дванадцять років, цілих дванадцять років вона йшла до цього дня. До цього густого запаху свіжої фарби й деревного пилу від нового ламінату, до цього дзвінкого в вухах, майже не відчутного, відчуття власного простору.
Дванадцять років скитань по чужих кутах, по орендованих «бабусиних» варіантах з вицвілими килимами на стінах, де саме повітря, здавалося, було просякнуте чужим життям. Вона пам’ятала все. Вічно незадоволених господарів, яким заважав навіть звук старого холодильника. Тонкі картонні стіни, крізь які долітали родинні скандали й звуки чужих ласк. Постійне гнітюче відчуття, що ти — гість, тимчасовий гість, якому в будь-яку мить можуть вказати на двері.
Вона, менеджерка з продажів Анна, горбатилася на двох, а інколи й на трьох роботах, забувши про відпустки й вихідні, про те, що можна просто лягти й подивитися серіал. Економила на всьому, на чому тільки можна й не можна, до смішного, до абсурду. Кожна копійка, відкладена в стару бляшану банку з-під індійського чаю, була маленькою, але впертою цеглинкою до мрії.
І ось мрія. Вистраждана, вимолена — збулася. Двокімнатне, 56 м² щастя, в новобудові, з величезними, майже панорамними вікнами, що виходять на тихий, ще не обжитий сквер.
Перші дні були схожі на затяжну ейфорію. Анна годинами могла просто стояти посеред порожньої кімнати, вдихаючи цей ні з чим не порівнянний аромат нової свободи. Вона розпаковувала коробки повільно, смакуючи момент. Кожна річ, яку вона діставала з газетних обгорток й поставлена на своє місце, здавалася символом остаточної й безповоротної перемоги.
Ось стопка книжок, які більше не доведеться тягати у важких коробках. Ось старенька ще мамина шкатулка, для якої тепер є окрема поличка. Тиша. Господи, якою це було оглушливою, п’яною розкішшю. Абсолютна, всепоглинаюча тиша, що не порушується сусідським телевізором, скрипом господарського ліжка чи вічними доганами, що вона, Анна, знов пізно повернулася й голосно ходить.
Вона вперше в житті відчула себе господинею. Не просто господинею квадратних метрів, а господинею своєї долі.
Мрії були до смішного простими й земними. Пити каву зранку не поспішаючи, розтягуючи кожен ковток, читати до глибокої ночі, не боячись, що комусь завадить світло нічника, і знати, твердо знати, що завтра ніхто не подзвонить і не скаже: «Анечко, у нас обставини змінилися. Вам потрібно з’їхати протягом тижня». Спокій. Ось чого вона прагла найбільше на світі.
Але, як відомо, затишшя буває лише перед бурею. І чим глибша тиша, тим оглушливішим буде майбутній шторм.
В один із таких умиротворених вечорів, коли Анна, загорнувшись у нову, що пахла ще магазином, ковдру, дивилася якийсь старий фільм, у двері подзвонили. Настійливо, вимогливо, так ніби за дверима стояла не листоноша чи поліція.
На порозі опинилася її двоюрідна сестра Олна з величезним чемоданом на колесах, червоними, як у кролика, очима й м’ятою папкою з документами, яку вона притискала до грудей, немов ікону. Картина була настільки кінематографічною, настільки вивірено трагічною, що на секунду Анна розгубилася.
— Аню, пусти, благаю, — заридала Олена, навіть не дочекавшись запрошення й увалившись у передпокій. — У нас нещастя, пожежа, будинок… Все згоріло дощенту. Жити нема де. Ми на вулиці, розумієш, на вулиці!
Драматизм ситуації зашкалював. Олена розповідала безладно, з театральними паузами й заламуванням рук. Про якесь коротке замикання в старій проводці, про те, як вони з чоловіком ледь встигли врятуватися, схопивши лише найдорожче — документи. Анна слухала, кивала, а в голові на дні стукала одна-єдина думка. Холодна й твереза.
Вона чудово пам’ятала цю Олену. Ту саму, що на родинних застіллях під чарку голосніше всіх реготала над її «кар’єризмом». «Усе пашеш, Анько, ну-ну, так і залишишся одна в своїй орендованій конурі зі своїми грошима. Ні родини, ні дітей». Ту саму, яка, коли Анні самій відчайдушно потрібна була допомога — перекантуватися пару тижнів між орендованими квартирами, поки господарі попередньої терміново її продали — на відріз відмовила, холодно кинувши трубку: «Ой, ні, ти що, у нас же ремонт, самі у мами живемо. Ну ніяк, розумієш, ніяк». Спогади були гіркими, їдкими, як кислота.
Анна дивилася на сестру, яка ридала, на її дорогий манікюр, який аж ніяк не в’язався з образом пожежниці, на модну сумочку, що самотньо притулилася до потертого чемодана, і відчувала, як усе всередині камяніє. Шкода її було, звичайно. Ну, по-людськи, мабуть. Але щось — якийсь внутрішній запобіжник — заважав розкрити обійми й запропонувати притулок. Можливо, це був інстинкт самозбереження? Усвідомлення того, що її щойно вибудований, ще такий крихкий світ зараз рухне під натиском чужої, хай навіть і справжньої, біди.
— Олено, я… я не можу, — тихо, але твердо промовила Анна. Вона сама здивувалася своєму голосу. У ньому не було ні злорадства, ні помсти, лише глуха, свинцева втома. — Розумієш, я тільки-но переїхала, речі не розібрані… Я не можу нікого пустити.
Обличчя Олени перекривилося. Сльози миттєво висохли, поступившись місцем подиву, а потім і праведному, клекочучому гніву.
— Тобто як це «не можеш»? — завищала вона, переходячи на ультразвук. — У тебе пожежа колись-небудь була? Ти взагалі знаєш, що це таке? Залишитися без усього. Ми ж рідня. Як у тебе язик повертається таке говорити?
Звинувачення сипалися градом. Анна стояла в дверях своєї фортеці, і ця фортеця, її вистраждані стіни давали їй сили. Вона мовчки вислухала все, а потім так само спокійно, майже беземоційно сказала:
— Вибач, але ні.
І повільно, непереборно зачинила двері прямо перед носом ошелешеної сестри.
Замок клацнув оглушливо голосно в тиші. Анна притулилася спиною до прохолодних дверей, і її накрило. Не радість жінки, що відстояла свої кордони — ні, а гидке, задушливе почуття провини й тривоги. А раптом і справді, раптом там усе згоріло, а вона… вона вчинила як бездушно.
Затишшя тривало недовго. Вже наступного ранку її телефон почав плавитися від дзвінків. Дзвонили всі: тітки, двоюрідні брати, якісь троюрідні племінники, про існування яких Анна майже забула, і навіть мама. Мама, яка завжди вчила її бути доброю й чуйною, говорила тихим, сповненим докору голосом. Усі вони, немов за командою, немов за заздалегідь розісланим сценарієм, співали одну й ту саму пісню.
— Аню, ти що твориш? Зовсім сумління втратила, — обурювалася тітка з Житомира. — Оленочка на вулиці, дитина в шоці, а ти в своїх хоромах зачинилася. Зовсім зазналася.
— Кров — не вода, сестричко, — басив у трубку двоюрідний брат Валерій, якого вона не бачила років десять. — Так не можна з рідними. Не по-людськи це. Сьогодні ти їй не допомогла, а завтра, не дай бог, тобі допомога знадобиться.
Апофеозом став родинний чат у месенджері, який до того дрімав місяцями. Олена виклала туди роздираючу серце фотографію. Вона, нещасна, із заплаканим обличчям, сидить на своєму чемодані на тлі якогось вокзалу. Підпис свідчив: «Коли найближчі люди виявляються чужими. Нікуди йти, але ми сильні, ми прорвемося». Під дописом миттєво виросла стіна співчутливих коментарів і гнівних тирад на адресу Безсердечної Анни.
Її спокій, який вона так цінувала, тріщав по швах. Вона перестала відповідати на дзвінки, відключила сповіщення в чаті, але відчуття, що вона стала ворогом для всієї своєї численної родини, давило невимовно. Вона ходила по своїй ідеальній тихій квартирі, і стіни, здавалося, стискалися, а тиша стала не рятівною, а зловісною.
Рятівний дзвінок пролунав через кілька днів, коли Анна вже була на межі того, щоб здатися. Дзвонила тітка Надя, далека родичка з боку батька. Жінка вона була проста, сільська, з гострим язиком і повною відсутністю дипломатії.
— Аню, привіт! Чула я тут про ваші страсті-мордасті, — без передісторії почала вона своїм дзвінким голосом. — Ну ти даєш, всю родину на вуха поставила.
Анна приготувалася до чергової порції дорікань.
— Тьоть Надь, якщо ви теж про це, то я не хочу…
— Та постривай ти, — перебила та. — Я тобі не нотації читати дзвоню. Я просто зрозуміти не можу, чого ти переживаєш-то так. У Оленки нашої все в шоколаді, дім у неї цілий-цілісінький стоїть. Я вчора повз їхала, занавісочки нові висять. Вона його просто здати вирішила на літо. Ну, туристам цим, що до нас ломляться. Грошиків заробити полегеньку, а самій треба було десь перекантуватися. Ось і вигадала весь цей цирк із пожежею. Думала, ти її на халяву прихистиш, а вона ще й на оренді заробить. Хитра зараза. Уся в матір.
Анна слухала й не вірила своїм вухам. Повітря не вистачало, у вухах задзвеніло. Пазл складався. Драматичний приїзд, награні сльози, вокзальна фотосесія. Все це було спектаклем. Дешевим, нахабним спектаклем, розіграним для одного глядача. І цей глядач мав почувати себе винуватим, зламатися й поступитися. Нею хотіли скористатися. Просто й цинічно, як річчю.
І в цей момент почуття провини, яке гризло її всі ці дні, випарувалося без сліду. На його місце прийшла холодна, дзвінка, кришталево чиста лють.
Але кричати й лаятися Анна не збиралася. Це було б надто просто, надто передбачувано. Вона вирішила зіграти за правилами Олени.
Взявши телефон, вона набрала коротке повідомлення, ретельно підбираючи слова.
«Олено, привіт. Вибач мене, я була неправа, — наговорила згаряча. Все обдумала. Звичайно, приїжджай. Я не хочу, щоб ти страждала на вулиці. Чекаю тебе».
Відповідь прийшла майже миттєво. Водоспад смайликів, сердечок і обіцянка бути за годину. Олена з’явилася переможницею. Вона впливла у квартиру з виглядом королеви, що приймає беззастережну капітуляцію. Посмішка до вух, впевненість у кожному русі.
— Ну от, я ж казала, що ми рідні люди, — цвірінькала вона, безцеремонно проходячи в кімнату. — Одразу б так, а то влаштувала тут такий концерт. Я поки сюда поставлю, а завтра подумаємо, може твій комод переставимо.
Анна зустріла її з не менш широкою, але зовсім іншою усмішкою. Запропонувала чаю, допомогла занести чемодан, метушилася, створюючи атмосферу повної приязності. А потім, коли Олена, вже задоволена, прикидала, куди повісить свої сукні, Анна дістала з ящика стола кілька акуратно скріплених паперів.
— Я тут все обдумала, Олено, — почала вона наймилішим, найдружнішим голосом, на який була здатна. — Звичайно, ти можеш у мене пожити. Я не звір якийсь. Ось я навіть договір підготувала, договір оренди. Ну, щоб усе офіційно, розумієш?
Вона простягнула сестрі папери.
— Тут все просто. Оплата щотижнева. Я поставила за нижчою ринковою ціною за кімнату в цьому районі. Чисто символічно. Ну ти ж розумієш, інфляція, комуналка дорожчає. До речі, комунальні платежі й щотижневе прибирання вже включені у вартість. Дуже вигідна пропозиція, я вважаю. Для рідної людини нічого не шкода.
Вираз обличчя Олени змінювався з кожною секундою. Від переможного самозадоволення не залишилося й сліду. Очі округлилися, рот розкрився. Вона дивилася то на Анну, то на договір, ніби не могла повірити в реальність того, що відбувається.
Тиша тривала недовго, а потім почалося виверження вулкана.
— Ти… Ти що, з глузду з’їхала? — закричала Олена, і її голос зірвався на вереск. — Який договір? Яка, до біса оплата? Я твоя сестра!
— Двоюрідна, — м’яко, майже пошепки, поправила Анна, продовжуючи усміхатися своєю крижаною усмішкою.
— Та яка різниця?! Ти мені не сім’я. Ти жадібна. Жадібна! Я до тебе з душею, з горем, а ти мені свої папірці підсовуєш! Як ти змінилася, Аню?! Гроші тебе зіпсували, перетворили на бездушну лічильну машинку!
Вона кричала, бризкала слиною, звинувачувала Анну у всіх смертних гріхах. Але Анна була спокійна. Абсолютно. Вона просто сиділа й дивилася на цей спектакль. І вперше за довгий час відчувала себе не жертвою, а режисеркою.
Олена, зрозумівши, що концерт не дає потрібного ефекту, що стіна непробивна, схопила свій чемодан і, кинувши на прощання щось про те, що ноги її тут більше не буде, вилетіла з квартири з такою силою, хлопнувши дверима, що в передпокої зі стіни посипалася штукатурка.
Коли все стихло, Анна не відчула ні порожнечі, ні жалю. Лише величезне, всепоглинаюче полегшення, ніби з плечей звалився невидимий, але дуже важкий вантаж, який вона тягла на собі все своє свідоме життя. Вантаж чужих очікувань, нахабних маніпуляцій і вічного, вбитого з дитинства почуття обов’язку перед «рідною кров’ю».
Вона повільно пройшла в кімнату. Притулилася до стіни, провела по ній долонею, відчуваючи прохолодну, шорстку фактуру. Вона вдома. І вперше це слово означало не просто стіни й дах. Воно означало територію, де діють її правила.
