— Ти уявляєш, вона розказувала, що на сніданок їла гарячі круасани з паризької пекарні, які їй кожен тиждень присилає заможна подруга, яка межкає у Франції! — вигукнула колега, роздивляючись фотографію звичайної булочки з супермаркету. — А найсмішніше, що вона вигадує навіть вартість звичайного прийому в лікаря чи ціну за проїзд у тролейбусі! Кожне спілкування з нею перетворювалося на справжню фантастичну виставу, де правди не було ні на один відсоток!
Робота в нашій консалтинговій компанії завжди вирізнялася спокоєм, розміреністю та чіткістю. Ми займалися фінансовим аналізом, складали звіти для великих підприємств і звикли вірити лише фактам, цифрам та документованим підтвердженням. Саме тому поява нової колеги в нашому відділі стала для всіх справжнім випробуванням на міцність.
Світлану прийняли на посаду старшого аналітика на початку осені. На співбесіді вона справила враження впевненої, досвідченої та дуже енергійної фахівчині. Вона мала приємну зовнішність, завжди вдягалася з вишуканим смаком і вміла красиво триматися в товаристві. Проте вже з першого робочого дня ми почали помічати дрібні й дуже дивні розбіжності між тим, що вона розповідала, та реальністю.
Перший випадок стався під час ранкової кави. Ми з дівчатами — Оленою та Іриною — сиділи на кухоньці й обговорювали нове меню в сусідньому кафе.
— Ой, дівчата, я сьогодні зранку ледь встигла перехопити звичайну вівсянку, — мовила Ірина, наливаючи гарячу воду в чашку. — Понеділок завжди такий важкий!
Світлана, яка саме зайшла на кухню з елегантною порцеляновою чашкою, граційно опустилася на стілець, поправила зачіску й із загадковою посмішкою зауважила:
— Розумію тебе, Іринко. А от моя найкраща подруга Маринка сьогодні зранку знову здивувала. Замовила для мене свіжі круасани безпосередньо з пекарні біля Ейфелевої вежі. Їх доставили кур’єром просто до мого сніданку! Вона така вишукана, ця французька випічка…
Ми з Оленою перезирнулися. Ірина від несподіванки аж призупинила потік води з чайника.
— З Парижа? — перепитала Олена. — Свіжі круасани на сніданок? За кілька годин?
— Ну звісно! — абсолютно спокійно й переконливо відповіла Світлана, роблячи ковток кави. — Вона ж тепер може собі це дозволити. Це вона так мені дякує за те, що я рік тому познайомила її з її нареченим-мільйонером. Тепер Маринка каже, що я її головна благодійниця, і постійно надсилає такі знаки уваги.
Тоді ми лише посміхнулися й вирішили, що це такий специфічний, можливо, трохи перебільшений гумор. Проте це був лише початок.
За кілька тижнів ми зрозуміли: Світлана — це людина, яка вигадує абсолютно все. Це була не просто брехня заради якоїсь конкретної вигоди чи щоб виправдати спізнення. Ні, це була справжня патологічна пристрасть створювати паралельну реальність у найменших побутових дрібницях.
Вона вигадувала те, що їла на сніданок, скільки коштували її меблі, як саме її цінують заможні знайомі й які дивовижні події траплялися з нею по дорозі на роботу.
Одного разу в обідню перерву ми обговорювали плани на майбутній відпустковий період. Олена ділилася спогадами про поїздку в Карпати, а Ірина розказувала про мрію побувати на морі.
Світлана негайно відклала свій салат, поправила золотий браслет на зап’ясті й зауважила:
— Ой, дівчата, а в мене на літо вже все розплановано! Маринка запросила мене на своє весілля в Париж. Вони орендують старовинний замок прямо на березі Сени. Усі витрати, звісно, вона бере на себе — і переліт у першому класі, і проживання в п’ятизірковому готелі, і сукню від відомого дизайнера.
— Нічого собі, — мовила Ірина, качаючи головою. — Оце так подруга!
— Та це ще що! — із захопленням продовжила Світлана. — Маринка мені пообіцяла, що на весіллі познайомить мене з близьким другом свого нареченого. Він теж впливовий бізнесмен, володіє мережею готелів по всій Європі. Вона сказала: «Світланко, ти змінила моє життя, тепер моя черга знайти тобі такого ж впливового нареченого!». Так що я вже готуюся до переїзду у Францію.
Найцікавішим у цій ситуації було те, що Світлана сама щиро вірила у свої розповіді. У її очах не було жодного сумніву, вона не плуталася в деталях під час розповіді й виголошувала ці історії з виразом глибокої гідності.
Але окрім глобальних казок про Париж, вона постійно плутала дрібниці. Наприклад, могла стверджувати, що її консультація в лікаря коштувала сто тисяч гривень, а за п’ять хвилин казала, що той самий лікар приймав її безкоштовно через дружбу з її дядьком
Справжній апогей цієї історії стався наприкінці місяця, коли наш відділ готував великий квартальний звіт. Нам усім довелося затриматися в офісі допізна.
Близько восьми вечора Світлана встала з-за столу, демонстративно зітхнула й мовила:
— Дівчата, за мною вже приїхав особистий водій Маринки. Вона прислала за мною своє представницьке авто з власного автопарку, щоб я не їхала ввечері сама. Вона так турбується про мій комфорт! Каже, що я мушу звикати до розкоші перед поїздкою в Париж.
Вона попрощалася, взяла свою сумочку й граційно вийшла з кабінету.
За п’ять хвилин Олена підійшла до вікна, щоб випити води, і раптом кликнула нас з Іриною:
— Дівчата, ідіть сюди! Швидше!
Ми підбігли до вікна. На вулиці біля офісу, під світлом ліхтаря, стояла Світлана. Вона повільно йшла до зупинки громадського транспорту, дістала з кишені звичайний проїзний квиток і впевнено зайшла у тролейбус №14, який щойно під’їхав до зупинки. Жодного шикарного авто чи особистого водія поруч не було й близько.
Наступного ранку на кухні Світлана знову сяяла:
— Ой, дівчата, як ми вчора чудово покаталися з Маринкою вечірнім містом на її новій машині! Вона мені прямо в салоні подарувала брендову хустку на знак подяки за пораду щодо весільної сукні!
Ми з дівчатами перезирнулися, посміхнулися й не стали її спростовувати. Ми зрозуміли: ця людина живе у своєму власному, вигаданому світі. І позбавляти її цієї ілюзії просто немає жодного сенсу.
Минув ще один тиждень. Ми вже звикли до щоденних повідомлень Світлани про нові подарунки від «паризької подруги», про діамантові сережки, які їй нібито висилають поштою, та про чергові деталі майбутнього святкування у Франції. Ми сприймали це як своєрідний серіал, який розважав нас під час обідніх перерв.
Проте одного дня в наш офіс завітала незнайома дівчина. Вона була вдягнена в простий куртку, тримала в руках невеликий пакет і виглядала досить скромно.
— Доброго дня! — мовила вона, заглядаючи до нашого кабінету. — Підкажіть, а Світлана тут працює?
Світлани в той момент у кабінеті не було — вона пішла роздруковувати документи.
— Доброго дня! Так, це її робоче місце, — відповіла Олена. — Вона зараз підійде. Ви її подруга?
Дівчина усміхнулася й хитала головою:
— Та ні, я її сусідка по орендованій квартирі. Мене Марією звати. Вона просто просила передати їй ключі від кімнати, бо вранці забула їх на столі. А ще ось… — дівчина дістала з пакета пластиковий контейнер із звичайними домашніми пиріжками. — Вона просила пригостити її чимось, бо казала, що не встигла поснідати.
Ми з дівчатами затамували подих. Ірина обережно запитала:
— Маріє, вибачте за цікавість, а ви бува не знаєте її подругу Маринку, яка виходить заміж у Парижі за мільйонера?
Марія здивовано кліпнула очима, а потім тихо засміялася:
— Яку Маринку? У Світлани з подруг є тільки одна шкільна знайома Мариночка з сусіднього села. Вона працює касиром у супермаркеті й нікуди далі нашого обласного центру замолоду не виїжджала. Який Париж, ви що? Світлана ж живе в одній кімнаті зі мною, ми разом скидаємося на оренду звичайної однокімнатної хрущовки!
В цей момент у дверях кабінету з’явилася Світлана з пачкою паперу в руках. Побачивши Марію з контейнером пиріжків, вона на мить завмерла. В її очах промайнула легка розгубленість, але вже за секунду вона підняла підборіддя, вирівняла спину й із посмішкою мовила:
— О, Маріє! Дякую, що привезла мені це замовлення від нашої паризької шеф-кухарки! Я ж казала дівчатам, що Маринка прислала мені свої фірмові вишукані круасани з особливою начинкою!
Марія лише здивовано подивилася на неї, поклала ключі на стіл, тихо попрощалася й вийшла з кабінету.
Ми з дівчатами мовчки спостерігали за цією картиною. Світлана абсолютно спокійно відкрила контейнер із домашніми пиріжками з картоплею, дістала один і з гордим виглядом мовила:
— Оце справжня французька рецептура, дівчата! Маринка знає, чим мене здивувати.
У той момент ми остаточно зрозуміли: патологічна фантазія Світлани — це не просто бажання здаватися кращою. Це її власний спосіб захиститися від сірої буденності, створити для себе яскравий світ, у якому вона почувається важливою, потрібною та любимою. І хоча всі її розповіді були суцільною вигадкою від початку й до кінця, ми вирішили більше ніколи не руйнувати її казку.
Після візиту сусідки Марії атмосфера в нашому офісному кабінеті істотно змінилася. Якщо раніше ми зі здивуванням та певною часткою доброзичливого гумору слухали казки Світлани про приватні літаки, заможних знайомих та паризькі круасани, то тепер ситуація почала щиро обурювати дівчат.
Олена та Ірина почувалися так, ніби їх щодня тримають за нетямущих глядачів у дивному симуляційному театрі. Світлана ж, здавалося, зовсім не помічала зауважень або просто вдавала, що нічого надзвичайного не сталося. Вона продовжувала з тим самим поважним виглядом викладати на свій робочий стіл пиріжки з картоплею й називати їх «французьким кондитерським витвором».
Того ж дня, коли Світлана пішла в архів здавати паперові течки, Олена зачинила двері кабінету й енергійно повернулася до нас із Іриною.
— Ні, дівчата, це вже переходить усі межі! — вигукнула Олена, стискаючи в руках олівець. — Ви бачили це? До неї приходить людина з її реального життя, показує ключі від орендованої хрущовки, викладає пиріжки, а вона продовжує дивитися нам у вічі й розказувати про приватні літаки! Вона вважає, що ми взагалі не маємо логіки?
Ірина зітхнула й поправила окуляри:
— Оленко, ну а що ти пропонуєш? Ну живе людина у своїх вигадках. Це ж її приватна справа, поки це не заважає зведенню фінансових відомостей.
— Ні, це заважає нашому здоровому глузду! — наполягала Олена. — Вона ж робить із нас дурнів! Я пропоную влаштувати їй перевірку. Не просто сказати «ми тобі не віримо», а створити таку ситуацію, де її вигадки дійдуть до повного абсурду. Якщо вона побачить, як це виглядає з боку, можливо, вона хоч трішки спуститься на землю й перестане нами маніпулювати!
Я з пересторогою подивилася на колегу:
— Олено, а як саме ти хочеш це зробити? Ми ж не можемо просто силою змусити її казати правду.
— Дуже просто! — ув очах Олени спалахнув азартний вогник. — Ми почнемо підігравати кожній її вигадці, але доводитимемо її до таких фантастичних деталей, що нормальна людина просто змушена буде сказати: «Та ні, дівчата, ви що, я ж просто пожартувала!». Ми змусимо її саму заплутатися у власних сітях. Якщо вона розказує про Парижі, мільйонерів та бенкети, давай запропонуємо їй організувати довідку для візи чи допоможемо з вибором сукні за мільйон доларів!
Ірина трохи вагалася, але зрештою погодилася:
— Ну, якщо це допоможе їй повернутися до реальності й нарешті припинити цей щоденний спектакль, то давай спробуємо. Головне — не переходити межі й поводитися спокійно.
Ми домовилися діяти злагоджено. Планувалося, що при наступній же фантастичній розповіді ми не будемо мовчки посміхатися чи перезиратися, а підхопимо її версію й почнемо ставити уточнювальні запитання, показуючи повну абсурдність її слів.
Наступного ранку привід не змусив на себе чекати. Світлана зайшла до кабінету із незвично поважною ходою. На ній була звичайна блузка з мас-маркету, але поводилася вона так, ніби крокувала червоною доріжкою в Каннах. Вона поставила на стіл шкіряну сумочку й глибоко зітхнула, звертаючись до нас:
— Ой, дівчата, який важкий ранок! Моя Маринка знову телефонувала з Парижа о п’ятій ранку. Вони з нареченим-мільйонером ніяк не можуть обрати колір серветок для нашого ВІП-столу на весіллі. Вона наполягає на золотому шитті з нашими ініціалами, а я їй кажу: «Мариночко, ну навіщо ця скромність, давайте зробимо діамантову розпип по шовку!».
Олена негайно перезирнулася зі мною, зробила найсерйозніший вигляд і підсіла ближче до столу Світлани.
— Світлано! Це ж просто неймовірно! — захоплено вигукнула Олена, склавши долоні на грудях. — Діамантовий розсип на серветках — це так вишукано! Слухай, а ми ж як твої колеги просто зобов’язані допомогти тобі підготуватися до такої події. Ти ж казала, що Маринка купує тобі квитки в перший клас і сукню від найвідомішого дизайнера?
— Звісно! — без вагань відповіла Світлана, розправляючи плечі. — Вона вже внесла аванс п’ятдесят тисяч євро тільки за попередню примірку.
— Ого! — підхопила Ірина, приєднуючись до гри. — Світлано, але ж для поїздки на таке весілля потрібні особливі документи! Ми якраз із дівчатами дивилися нові правила перетину кордону для відвідування приватних замків у Франції. Там вимагають спеціальний сертифікат про володіння знаннями старовинного французького етикету та підтвердження наявності особистого стиліста. Ти вже оформила цей документ?
Світлана на мить закліпала очима. На її обличчі з’явилася легка тінь розгубленості, проте вона швидко опанувала себе й легко хитнула головою:
— Ой, Іринко, про що ти кажеш! Для гостей такого рівня, як ми з Маринкою, ніякі звичайні документи не потрібні. Чоловік Маринки має особистий дозвіл від президента країни! Наш літак приземлиться прямо на галявині перед замком, без жодних оглядів та паспортних контролів.
— Та ти що?! — підвищила голос Олена, спираючись руками на стіл. — Прямо на галявині? Але ж ми вчора читали у фінансовому віснику, що на галявинах французських замків зараз дозволено посадку тільки спеціальних золотих гелікоптерів із діамантовими гвинтами! Твоя подруга Маринка саме такий гелікоптер замовила?
Я уважно стежила за реакцією Світлани. Нам здавалося, що після згадки про «золоті гелікоптери» будь-яка притомна людина не втримається від сміху або принаймні зізнається, що все це — просто вигадка для підняття настрою.
Проте Світлана навіть оком не здригнула. Вона поправила зачіску, подивувалася нашій «необізнаності» й абсолютно спокійно відповіла:
— Ну звісно, саме золотий гелікоптер! Я ж казала, що у її нареченого цілий парк такої техніки. Він спеціально для нашого вильоту пофарбував один із них у мій улюблений рожевий колір.
Ми з дівчатами заніміли. Пастка не спрацювала. Світлана не просто не заплуталася й не зізналася в абсурдності своїх слів — вона з легкістю вплела золотий рожевий гелікоптер у свою вигадану реальність, навіть не помітивши глузування.
Олена, однак, не збиралася здаватися так легко. Вона вирішила дійти до крайнього рубежу, щоб довести Світлані неможливість її фантазій.
Увечері, коли Світлана вийшла з кабінету на нараду до керівництва, Олена сіла за свій комп’ютер, відкрила графічний редактор і за п’ятнадцять хвилин створила кумедний документ. Це було «Офіційне запрошення на королівське весілля в Париж», де з великими помилками було написано ім’я «Маринка», а в графі «Місце проведення» Олена навмисно вказала: «Франція, місто Париж, вулиця Центральна, Сільський клуб культури №3».
Наступного дня під час обідньої перерви Олена урочисто виклала цей аркуш паперу на стіл Світлани.
— Світланко! — з удаваною радістю мовила Олена. — Подивись, що ми знайшли у відкритому реєстрі міжнародних весільних подій! Нам прийшло підтвердження вашого паризького заходу. Тільки тут чомусь адресою вказано звичайний сільський клуб культури! Це, мабуть, якась помилка в системі Маринкиного мільйонера?
Ми з Іриною завмерли в очікуванні. Це був прямий, відкритий виклик. Документ виглядав карикатурно, а адреса сільського клубу прямо натякала на розповіді сусідки Марії про справжнє походження «паризької подруги».
Світлана взяла аркуш у руки, уважно прочитала текст, а потім повільно поклала його назад на стіл. На її обличчі не було ні сорому, ні ніяковості, ні роздратування. Вона лише м’яко усміхнулася, подивилася на Олену з виразом глибокого співчуття й мовила:
— Оленко, я бачу, що ти зовсім не розумієш сучасних трендів серед справді багатих людей. Це ж зараз наймодніший стиль — «еко-прованс вищого рівня»! Вони спеціально викупили старовинну будівлю в центрі Парижа, яка зовні виглядає як сільський клуб, а всередині оздоблена мармуром та чистим золотом. Це робиться для того, щоб не привертати уваги преси. Маринка мені про це ще минулого тижня казала.
Після цих слів у кабінеті запанувала цілковита, гнітюча тиша.
Олена повільно опустилася на свій стілець, випустивши з рук папери. Вона дивилася на Світлану й просто не знаходила слів. Усі наші спроби показово висміяти її вигадки, довести їх до абсолютного абсурду чи викрити фактами виявилися абсолютно марними.
Світлана мала унікальну здатність трансформувати будь-яку реальність, будь-який факт і будь-яке глузування на користь власної фантазії. Її вигаданий світ був настільки непробивним, що жодні логічні аргументи чи кумедні ситуації не могли розбити цей панцир.
Після випадку із «запрошенням» розмови в нашому кабінеті остаточно змінили свій вектор. Ми зрозуміли, що витрачаємо величезну кількість власних емоцій, часу й сил на боротьбу з тим, що неможливо змінити.
Того ж дня після завершення робочої зміни, коли Світлана вже зібрала свої речі й пішла на зупинку свого звичайного тролейбуса (розповідаючи по дорозі про черговий лимузин), ми з дівчатами залишилися в кабінеті.
Олена сиділа біля вікна, обхопивши голову долонями:
— Дівчата, я здаюся. Це просто якесь непробивне болото. Ти їй кажеш про сільський клуб, а вона тобі — про мармур і золоті гелікоптери. Вона взагалі не чує правди! Вона живе в абсолютній ілюзії, і мені здається, що вона щиро вірить у кожне своє слово.
— Я ж казала, — тихо мовила Ірина, заварюючи чай. — Це не просто бажання похизуватися. Це її внутрішня потреба. Вона побудувала собі цей казковий світ із Маринкою, Парижем та мільйонерами, бо її реальне життя у тісній орендованій кімнаті із пиріжками з картоплею здається їй занадто сірим. І що більше ми намагаємося її викрити, то сильніше вона захищає свої вигадки.
— Але як нам далі працювати? — запитала я, дивлячись на дівчат. — Щодня слухати про діамантові серветки й удавати, що це нормально, вже просто немає сил. Це виснажує. Кожне спілкування перетворюється на якийсь фальшивий карнавал.
Олена рішуче під звела голову:
— Все, досить. Якщо ми не можемо змінити її поводження, ми можемо змінити своє ставлення. Від завтрашнього дня ми припиняємо будь-які приватні розмови зі Світланою. Жодних обговорень сніданків, подруг, Парижа, лікарень чи покупок. Тільки робочі питання.
— Абсолютно згодна, — підтримала Ірина. — Суто професійні стосунки. Привітатися зранку, попрощатися увечері, обговорити цифри в звіті — і все. Жодних запитань про її особисте життя й жодних коментарів до її історій.
Ми прийняли це рішення спільно й твердо. Це був єдиний здоровий вихід із ситуації, який дозволяв зберегти наші нерви й нормальну робочу атмосферу в кабінеті.
Наступного ранку реалізація нашого рішення почалася відразу після відкриття офісу.
Світлана завітала до кабінету, як завжди, з посмішкою та бажанням розповісти нову порцію пригод. Вона поставила сумочку, поправила блузку й звернулася до Олени:
— Ой, дівчата, ви не уявляєте! Мені сьогодні Маринка прислала через кур’єра зразок парфумів, які розробили спеціально для нашого весільного виходу в Париж! Вони пахнуть свіжими альпійськими трояндами й коштують…
Олена навіть не підняла очей від монітора. Вона чітким, сухим і спокійним голосом перебила її:
— Світлано, доброго ранку. Будь ласка, перевір таблицю по третьому кварталу. Там є розбіжності в розрахунках податкових нарахувань. Нам треба здати цей звіт до дванадцятої години.
Світлана на мить застигла з відкритою сумочкою. Вона подивилася на Олену, потім перевела погляд на мене.
Я теж дивилася в свій монітор і спокійним тоном додала:
— Так, Світлано, і ще подивися, будь ласка, акт звірки по другому підприємству. Директор просив надати підсумкові цифри якнайшвидше.
Світлана спробувала посміхнутися й повернути розмову у звичне річище:
— Та дівчата, я все зроблю! Але ви тільки вдихніть цей аромат, це ж справжній ексклюзив…
— Світлано, — суворо мовила Ірина, не відриваючись від перевірки документів. — Ми зараз дуже зайняті роботою. Нам потрібні тільки цифри по звіту. Обговорення парфумів зараз недоречне.
У кабінеті завмерла незвична, холодна тиша. Світлана повільно закрила свою сумочку. Її обличчя вперше за весь час нашої спільної роботи втратило свою звичну демонстративну сяйливість. Вона подивилася на кожну з нас, усвідомлюючи, що ніхто більше не збирається слухати її казки, запитувати про подруг, ставити уточнювальні запитання чи намагатися її викрити.
Вона мовчки сіла за свій робочий стіл, увімкнула комп’ютер і почала відкривати робочі файли.
Минали дні, а потім і тижні. Наша стратегія суто професійного спілкування виявилася надзвичайно ефективною.
Кожен день у нашому кабінеті проходив за чітким, розміреним сценарієм:
— Доброго ранку, Світлано.
— Доброго ранку.
— Ось звіт по першому півріччю, перевір, будь ласка, підписи.
— Добре, зараз зроблю.
— Дякую. До побачення.
— До побачення.
Жодних інших фраз. Жодних обговорень вечорів, вихідних, їжі чи знайомих.
Перші кілька днів Світлана ще намагалася робко вставити якісь репліки про те, як її «подруга Маринка купує новий замок» або як її «особистий стиліст радить міняти гардероб». Проте кожного разу вона впиралася в одну й ту саму стіну: ми мовчки слухали перший декілька слів, не робили жодних коментарів, не ставили жодних запитань і одразу переводили тему на суто робочі завдання.
Зрозумівши, що глядацька аудиторія остаточно втрачена, Світлана поступово припинила свої розповіді в нашому кабінеті. Вона стала набагато тихішою, більше часу проводила біля свого комп’ютера й перестала демонструвати свій «паризький шик».
Цікаво, що як працівниця вона виявилася цілком справною. Вона акуратно зводила цифри, вчасно здавала звіти й сумлінно виконувала свої прямі обов’язки. Без постійної потреби вигадувати нові казки її робоча продуктивність навіть зросла.
Іноді ми бачили, як під час загальних обідніх перерв у великій їдальні Світлана підсідала до співробітників з інших відділів — юридичного чи маркетингового. Вона знову починала активно жестикулювати, щось із захопленням розповідати, поправляючи зачіску, а колеги з інших поверхів із подивом слухали її розповіді про французькі замки та діамантові серветки.
Ми з дівчатами лише мовчки перезиралися й посміхалися. Ми знали, що мине тиждень-другий, і колеги з інших відділів так само пройдуть увесь цей шлях — від здивування й спроб викрити абсурд до повного, спокійного й тверезого ігнорування її вигаданого світу.
Ця історія навчила нас усіх кількох надзвичайно важливих життєвих речей.
По-перше, ми зрозуміли, що люди з патологічною пристрастю до вигадок живуть у власній психологічній реальності. Їхні фантазії — це не злочин і не пряма агресія проти оточуючих, а скоріше унікальний спосіб втечі від власних комплексів, нереалізованих мрій чи сірої буденності. Намагатися силою, глузуванням чи фактами зламати цей вигаданий світ — марна справа, яка виснажує лише того, хто намагається довести правду.
По-друге, ми переконалися, що найкращий спосіб захистити власні кордони й зберегти спокій у колективі — це чітке дотримання професійних меж. Не варто втягуватися в чужі емоційні ігри, підігравати абсурду чи намагатися перевиховати дорослу людину.
Минув рік. Світлана й надалі працює в нашому відділі. Вона так само ходить на роботу з орендованої хрущовки, їздить на звичайному тролейбусі №14 і купує прості пиріжки з картоплею. Проте в нашому кабінеті панує тиша, спокій та професійна повага.
Іноді, коли за вікном кружляє лапатий зимовий сніг, а ми разом п’ємо ранкову каву, хтось із дівчат посміхнеться й тихо мовить:
— А пам’ятаєте той золотий з рожевим гелікоптер?
Ми тихесенько сміємося, згадуючи той кумедний досвід, робимо ковток запашного напою й повертаємося до своїх звичайних, справжніх, але таких рідних і реальних фінансових звітів.
