— Ти в нас хто? Мати Тереза? Чи, може, у тебе друкарський верстат у тумбочці схований, а я не в курсі? — Сергій жбурнув чек на кухонний стіл.
Юлія навіть не обернулася. Вона продовжувала нарізати огірок, намагаючись, щоб кружечки виходили ідеально рівними, тонкими, прозорими, як і її терпіння в цю мить.
— Сергію, не починай, ти ж знаєш ситуацію.
— Я знаю ситуацію? — Чоловік картинно сплеснув руками, пройшовся від холодильника до вікна й назад. На кухні відразу стало тісно. — Я чудово знаю ситуацію. Твоя мама знову спустила всю пенсію на ліки, а ми, значить, маємо закривати її потреби моїми грошима.
Юля відклала ножа, витерла руки рушником, повільно, наче даючи собі час заспокоїти пульс.
— Це не «спустила», Сергію. Це рецептурні препарати. Без них у неї тиск під 200, а чек там всього 1200 гривень.
— У нас цілю, Юлю, ми машину міняти збиралися навесні. Чи ти забула? Кожна копійка на рахунку, а ти за спиною… За спиною! Оце за діло взялася! Ніби коханця завела, а не комуналку заплатила.
— Добре, — тихо сказала Юлія. Голос зрадницьки здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки. — Добре, Сергію, я тебе почула.
— Щось почула… — він примружився, чекаючи підступу. — У нас режим економії, машину міняти треба. Батьки — дорослі люди, мають жити самі.
— Саме так.
Сергій видихнув, задоволений, що дружині нарешті дійшло.
— Жодної благодійності. У них свої пенсії, у нас своє життя. Все, питання закрите.
Він сів за стіл, витяг із вазочки печиво і з хрускотом відкусив. Юлія дивилася на нього і думала про те, як дивно влаштована чоловіча оптика. Вона бачить макросвіт, а мікросвіт для неї не існує. Сергій бачив 1200 гривень однією сумою, але він в упор не помічав ті сотні й тисячі, які струмочком витікали з бюджету щодня, і текли вони зовсім не в бік її хворої матері.
Ранок наступного дня почався не з кави, а з вібрації телефону. На екрані висвітилося «Галина Семенівна». Свекруха телефонувала завжди в один і той самий час, коли Юлія збиралася на роботу. Зазвичай розмова тривала хвилини три й закінчувалася фразою: «Юлечко, кинь мені на телефон, а то зараз відключать». Або: «Замов мені таксі до ринку, там дощ збирається, ноги промочу».
Раніше Юлія просто перемикала застосунок банку, вводила звичні цифри й забувала про це. Ну 200 грн, ну 300 грн, дрібниця ж. Сергій навіть не знав про ці транзакції. У них були різні картки, але спільні заощадження на накопичувальному рахунку, куди скидали основні суми. А поточні витрати — хто їх рахує?
Юлія глибоко зітхнула, провела пальцем по екрану.
— Алло, Галино Семенівно, доброго ранку.
— Доброго, Юленько, доброго. — Голос свекрухи був бадьорим, дзвінким, як новенький будильник. — Слухай, я тут у магазині побачила, уявляєш, хурму. «Корольок», як я люблю. Але готівку вдома забула, в іншій сумці. Перекажи мені швиденько 200 гривень.
Серце в Юлії бухнуло кудись у шлунок. Починати відстоювати свою позицію завжди страшно. Навіть якщо правда на твоєму боці.
— Галино Семенівно… — Юлія зробила паузу, намагаючись, щоб голос звучав якомога доброзичливіше, але твердо. — Я б із радістю, але не можу.
— У сенсі? — На тому кінці дроту повисла тиша, в якій, здавалося, було чути, як кліпає касирка.
— Інтернет не ловить?
— Ловить. Просто грошей немає. Сергій учора ввів режим жорсткої економії. Ми на машину копимо, самі знаєте. Сказав, жодної зайвої копійки не витрачати. Все під розрахунок.
— Чого? — свекруха явно розгубилася. — Юлю, ти жартуєш? Це ж всього 200 гривень.
— Розумію, але в нас тепер суворо. Сергій сказав, батьки мають жити на пенсію. Я своїй мамі теж відмовила, навіть у ліках. Тож вибачте.
Юлія заплющила очі, чекаючи на сварку.
— Ну ти даєш, — протягла Галина Семенівна образливо. — Гаразд. Обійдуся без хурми. Скажи чоловікові, що мати голодною залишив.
Гудки. Юлія видихнула. Перший раунд пройдено. Руки трохи тремтіли, але всередині розгорявся азарт. Вона знала, що Галина Семенівна так просто не здасться. Ця жінка вміла домагатися свого м’якою силою, ниттям і віртуозним маніпулюванням почуттям провини.
Увечері вдома було тихо. Сергій прийшов з роботи втомлений, уткнувся в планшет. Юлія мовчки накривала на стіл. Раптом у чоловіка пискнув телефон — повідомлення. Він глянув, нахмурився. Потім ще одне.
— Мама пише, каже, що ти їй відмовилася допомогти сьогодні. Щось сталося?
Юлія знизала плечима, накладаючи пюре.
— Нічого не сталося. Вона просила грошей на хурму. А в нас, пам’ятаєш, бюджет? Я суворо дотримуюсь твоїх інструкцій. Ні копійки на сторонніх.
Сергій завмер з виделкою біля рота.
— Юлю, але ти не перегинай. Це ж мама. 200 гривень. Не 1200.
— Копійка гривню береже, — відкарбувала вона його улюблене прислів’я. — Ти сам сказав: жодних винятків. Якщо я своїй мамі з життєво важливими платежами не допомагаю, то спонсорувати гастрономічні капризи твоєї мами було б, як мінімум, несправедливо. Вірно?
Сергій пожував губу. Логіка була залізна. Крити нічим.
— Ну гаразд, — пробурчав він. — Правильно, дисципліна має бути.
Він переказав гроші матері сам. Юлія помітила, як швидко він набрав щось у застосунку.
— «Мінус тисяча», — подумки відзначила вона. — Рахунок відкрито.
Минуло три дні. Експеримент набирав обертів. У середу Юлія заїхала до своєї мами Надії Іванівни. На столі стояв пустий чайник і вчорашні сушки.
— Юлечко, ти не переживай за мене, — метушилася мама, намагаючись пригостити доньку хоч чимось. — Я тут порахувала, якщо кашу на воді варити, то до пенсії дотягну. Головне, ліки я викупила, а комуналка… Ну, потім якось оплачу. Не сварися з чоловіком через мене.
У Юлії клубок у горлі став. Дивитися на це було фізично боляче. Хотілося прямо зараз дістати гаманець, оплатити все, забити холодильник продуктами. Але вона розуміла: якщо зірветься зараз, Сергій ніколи нічого не зрозуміє. Він так і буде вважати, що теща транжирить, а його мама просто просить на дрібниці. Потрібно було довести ситуацію до абсурду.
— Мамо, я принесла тобі продуктів. — Юлія виклала пакет із крупами, куркою, маслом. Це вона купила зі своїх кишенькових, урізавши себе в обідах. — За квартиру вирішимо, потерпи тиждень.
Виходячи з під’їзду мами, вона зіткнулася з реальністю, де гроші — це питання виживання. А за годину реальність знову вдарила її, але вже з іншого боку. Дзвінок від Галини Семенівни.
— Юлю, це неможливо! — Голос свекрухи дзвенів трагізмом, гідним шекспірівської сцени.
— Що сталося? Швидку викликати? — злякалася Юлія.
— Яка швидка? У мене зламався фен, ти уявляєш? Я голову помила, сиджу мокра, а він задимів. Мені терміново потрібен новий. Я подивилася в інтернеті, там є гарненькі, професійні, з іонізацією. Коштують недорого. Я придивилася за 3 000 грн. Скинь мені, я замовлю доставку.
Юлія притулилася лобом до прохолодного скла автобуса. Фен з іонізацією…
— Галино Семенівно, — втомлено промовила вона. — Ви ж знаєте, режим економії, Сергій заборонив.
— Та що ти заладила, як папуга: Сергій, Сергій! — обурилася свекруха. — Це ж форс-мажор! Як я піду в театр завтра з гніздом на голові?
— Висушіть природним шляхом або рушником. Грошей немає. Телефонуйте синові.
До п’ятниці Сергій був схожий на людину, яку покусали дрібні, але дуже злі оси. Він звик бути хорошим сином за чужий рахунок. Раніше як було? Мама телефонувала невістці, та мовчки вирішувала дрібні побутові питання, переказувала гроші, замовляла таксі, оплачувала доставки. Сергій отримував задоволену маму і спокійне життя. Тепер же весь потік дріб’язку обрушився на нього.
Юлія спостерігала за ним із дивана. Він сидів за комп’ютером, намагаючись працювати, але телефон не замовкав.
— Мамо, ну який ще корм для кота? — шипів він у трубку. — У нього ж була пачка. Що значить «цей не їсть»? Нехай поголодає день, з’їсть як миленький. … Ну гаразд, гаразд. Скільки там? Півтисячі за корм? Мамо, ти серйозно?
Він люто тицяв пальцями в екран, роблячи переказ. За годину знову дзвінок.
— Що ще? Інтернет оплатити? Я ж минулого місяця платив. А ти тариф змінила на швидкісний, щоб серіали дивитися? Мамо, у нас гроші в обріз!
Сергій кинув телефон на диван.
— Слухай, — повернувся він до Юлі. — Вона що, з ланцюга зірвалася? Раніше вона стільки не просила.
— Просила, — спокійно відповіла Юлія, не відриваючись від книги. — Просто раніше це робила я, і ти цього не помічав.
— Та не може бути, — відмахнувся він. — Ну, пару разів на місяць…
— Кожен день, Сергію. Або через день. То таксі, то смачненьке, то подарунок племінниці, то підписка на додаток.
— Та це ж копійки! — він усе ще намагався захищатися.
— Ну-ну.
Субота стала вирішальним днем. Кульмінація настала під час обіду. Галина Семенівна прийшла в гості. Вона була явно не в дусі. Вона демонстративно принесла до чаю пачку найдешевшого печива.
— Ось. — Із грюкотом поклала пачку на стіл. — Частуйтеся, на торт грошей не вистачило. Син же машину купує. Мати тепер на сухарях має сидіти.
Сергій поперхнувся борщем.
— Мам, припини. Я тобі вчора 2 000 гривень переказав і позавчора півтори. Де вони?
— Як де? — щиро здивувалася Галина Семенівна. — Корм Барсику, інтернет. Потім я зайшла в аптеку, вітаміни купила, гарні, американські, поки є. Все, ціни бачив які? А Юля твоя? — вона метнула на невістку суворий погляд. — Раніш хоч допомагала, а тепер снігу взимку не випросиш. Зачерствіла зовсім.
Юлія мовчки встала, підійшла до ящика і дістала блокнот, той самий, із записами.
— Давайте порахуємо, — запропонувала вона, відкриваючи сторінку. Голос її був спокійним. — Я тут заради цікавості записувала.
— Що записувала? — напружився Сергій.
— Витрати. — Вона поклала блокнот перед чоловіком. — Дивись. Ось ліва колонка. Це витрати на мою маму, які ти заборонив. Комунальні послуги — 5 200 грн. Ліки, життєво важливі — 1 200 грн. Разом 6 400. Це те, що потрібно, щоб людина просто жила, була в теплі і не викликала швидку. Ти назвав це транжирством і заборонив платити.
Сергій мовчав, дивлячись на цифри.
— А ось права колонка. — Юля ткнула пальцем у сусідній стовпчик. — Це запити Галини Семенівни за цей тиждень. Всього за один тиждень, Сергію.
Вона почала читати вголос:
— Понеділок. Хурма — 200 грн.
Вівторок. Таксі до подруги і назад (дощик був) — 500 грн.
Середа. Поповнення телефону і підписка на серіал — 300 грн.
Четвер. Елітний корм коту — 500 грн.
П’ятниця. Вітаміни для профілактики — 2 000 грн.
Сьогоднішнє прохання. Ти ще не переказав, але вона вже озвучила по телефону, поки їхала: додати на нові штори, бо старі наганяють тугу. 3 000 грн.
На кухні повисла дзвінка тиша.
— Разом за тиждень, — підсумувала Юлія, — 3500 грн на дрібниці і це ще без штор. Не на ліки, не на світло й газ, а на комфорт. Якщо помножити на 4 тижні, сам порахуєш.
Сергій переводив погляд із блокнота на матір, потім на дружину. Його обличчя повільно наливалося червоним.
— Мам, — тихо сказав він. — Ти купила вітаміни за 2 000… У тебе ж пенсія нормальна, ти казала.
— А що мені, найдешевші ковтати? — звелася свекруха. — Я для здоров’я. І взагалі, що це за допит? Ти дорікаєш матері шматком хліба?
— Це не хліб, мамо. — Сергій раптом стукнув кулаком по столу. Чашки дзенькнули. — Це елітний корм для кота, а в Юлиної матері грошей на опалення немає!
— Ну то й допомагайте їй. Я тут до чого? — Галина Семенівна зробила геніальний фінт вухами. — Я ж не проти. Це ви там самі щось придумали з машиною, а мене крайньою зробили.
Сергій відкинувся на спинку стільця й заплющив очі руками. Він виглядав як людина, у якої щойно зруйнувалася картина світу. Юлія ледь стримала усмішку: шах і мат.
Увечері, коли свекруха, демонстративно ображена, поїхала (автобусом, бо на таксі Сергій грошей принципово не дав), відбулася розмова. Сергій сидів на кухні й гіпнотизував той самий перший чек тещі.
— Я переказав твоїй мамі 10 000 гривень, — глухо сказав він, не дивлячись на Юлію. — Нехай заплатить за квартиру і купить нормальної їжі.
Юлія кивнула. Вона вже бачила сповіщення.
— Спасибі.
— Ти була права, — видавив він із себе. Йому було важко. Кожне слово давалося боєм. Чоловіче его рипіло. — Моя мама просто… ну, скромно просить іноді, а тут, виявляється, пилосос грошей. — Він покрутив у руках телефон. — Знаєш, що найприкріше? Моя мама здорова, слава Богу, а твоя хворіє і мовчить, а я негарно себе повів.
— Але ти просто не бачив цифри, — м’яко сказала Юлія, сідаючи поруч і накриваючи його руку своєю.
— Це точно.
Він помовчав, потім подивився на неї з надією.
— Слухай, Юлю, а можеш ти знову… ну, взяти на себе спілкування з моєю мамою? Я не можу їй відмовляти. Вона починає плакати, тиснути на жалість. У мене нервів не вистачає. Я з глузду з’їду з цим кормом і шторами.
Юлія усміхнулася хитро.
— Хочеш повернути все, як було?
— Ні, не як було. Давай так. Ми виділяємо фіксовану суму на допомогу батькам. Кожній мамі порівну, суворо. Наприклад, по 5 000 на місяць. Твоїй — на комуналку й ліки, моїй — на… ну, на що вистачить. А поза лімітом — вибач, мамо, каса закрита. Будеш моїм фінансовим цербером?
— Будь ласка.
Юлія подивилася на чоловіка. Він виглядав пошарпаним, але, здається, урок засвоїв.
— Гаразд, — погодилася вона. — Буду цербером.
Через тиждень Галина Семенівна зателефонувала знову.
— Юленько! — її голос був сповнений ентузіазму, наче й не було жодної сварки. — Я тут бачила такий плед вовняний! Знижка 50%! Всього 2 000 гривень. Перекажи.
— Галино Семенівно, — бадьоро відповіла Юлія, підморгуючи чоловікові, який пив каву поряд. — Із задоволенням. У вас якраз ліміт на цей місяць — 2 000. Якщо купимо плед, то на телефон, інтернет і таксі залишиться рівно 3000 гривень до кінця місяця. Беремо плед чи залишимо на їжу?
У трубці повисло важке роздумування.
— Ой, та ну тебе, — буркнула свекруха. — Вічно ти все ускладнюєш. Гаразд, не треба плед. Краще кинь 300 грн на телефон і все.
Юлія натиснула відбій і показала чоловікові великий палець. Сергій усміхнувся й підсунув до неї тарілку з еклерами. Життя налагоджувалося. Математика — велика сила, якщо вміти нею правильно користуватися. Особливо в сімейному житті.
