— Ти віддав ключі від моєї квартири своїй рідні, щоб їм було де відсвяткувати? Будеш мені ремонт оплачувати! — не витримала жінка, коли побачила до якого стану довели родичі її квартиру.

— Ти віддав ключі від моєї квартири своїй рідні, щоб їм було де відсвяткувати? Будеш мені ремонт оплачувати! — не витримала жінка, коли побачила до якого стану довели родичі її квартиру.

Анна відчинила двері своєї квартири й завмерла на порозі. Валіза випала з її руки й глухо стукнулася об підлогу. Перше, що вона побачила, — розбите вікно у вітальні. Холодний січневий вітер гуляв по кімнаті, розкидаючи по кутках якісь папірці та серветки. Корок від напою валявся на підвіконні серед уламків скла.

— Що тут було… — тільки й змогла видихнути вона.

Анна повільно зайшла всередину, з кожним кроком відкриваючи нові й нові деталі безладу. Її білосніжні махрові рушники, які вона купувала в тому дорогому магазині на розпродажі й берегла для гостей, валялися на підлозі в передпокої. Вони були наскрізь просякнуті чимось бордовим — судячи з кислого запаху, якимось напоєм. Плями розповзлися по світлому ламінату, який вона так ретельно обирала три роки тому.

У вітальні картина була ще гіршою. Її улюблений диван, сірий, велюровий, на який вона збирала пів року після купівлі квартири, був понівечений. Оббивка на спинці була продірявлена в кількох місцях — наче хтось орудував ножем або чимось гострим. З порізів стирчав жовтуватий наповнювач. На журнальному столику застигли калюжі з чогось липкого, поруч валялися пластикові стаканчики, поліетиленові упаковки, якісь недогризки.

Анна пройшла на кухню. Там у раковині громоздилися гори немитого посуду, вся стільниця була залита чимось жирним, а на плиті стояла каструля з засохлими рештками якоїсь їжі. Холодильник був розчахнутий навстіж, і продукти, які вона лишала перед від’їздом, зникли.

— Ні, ні, ні, — бурмотіла вона, повертаючись у коридор.

Двері в туалет висіли на одній петлі, сама петля була вирвана з дверної коробки, залишивши рвану діру в дереві. Всередині — пом’ятий освіжувач повітря, сліди брудного взуття на плитці.

Анна опустилася навпочіпки просто в коридорі й закрила обличчя руками. Три роки вона виплачувала іпотеку за цю квартиру. Три роки жила на мінімалці, відмовляючи собі в усьому, аби мати своє житло. Ще рік пішов на ремонт — кожен цвях, кожна плитка, кожна розетка оплачувалися з її зарплати. Вона сама обирала шпалери, сама фарбувала стіни, сама тягала меблі магазинами, вираховуючи кожну копійку.

І тепер… тепер це. Руїни. Смітник. Бардак, у якому неможливо впізнати її затишну квартиру. Вона дістала телефон. Пальці тремтіли так сильно, що довелося зробити кілька спроб, перш ніж вона змогла набрати номер Максима.

— Анюто, привіт! — голос чоловіка був таким бадьорим і безтурботним, що в неї перехопило подих від обурення. — Як з’їздила? Договір підписали?

— Максиме, — її голос прозвучав глухо. — Де ти?

— Я ще на роботі, затримався трохи. Буду десь о восьмій. А що?

— Приїжджай додому. Негайно.

— Аню, що сталося? Ти в порядку?

— Просто приїжджай. Зараз.

Вона поклала слухавку, не чекаючи на відповідь. Сіла на єдиний цілий стілець на кухні й стала чекати. Максим з’явився за сорок хвилин. Анна почула, як він відчиняє двері ключем, як спотикається в передпокої — мабуть, об її валізу, яку вона так і не прибрала.

— Аню? — гукнув він.

Вона мовчала.

Максим пройшов у вітальню. Анна чула, як він зупиняється, як втягує повітря. Потім пролунали швидкі кроки — він обходив квартиру. Туалет. Кухня. Спальня. Знову вітальня.

— Ого… — пробурмотів він.

Анна встала й вийшла з кухні. Максим стояв посеред вітальні, і обличчя його було біле, як крейда. Він повільно повернувся до неї.

— Аню, я…

— Що сталося? — спитала вона. Її голос був на диво спокійним, хоча всередині все кипіло й клекотіло. — Максиме, я була відсутня чотири дні. Чотири дні! Що сталася в моїй квартирі?

— Я… це… — він провів рукою по волоссю. — Аню, це ж Різдво було…

— Різдво, — повторила вона. — І що?

Максим опустив очі.

— Мені зателефонували батьки. Сказали, що до них приїдуть тітка Світлана з дядею Василем і двоюрідні — Сергій з Олею. З Полтавської області. Вони хотіли подивитися, як Київ до Нового року прикрасили, в центр з’їздити на ялинку. Ну й Різдво відзначити.

Анна відчула, як у неї холоне потилиця.

— Продовжуй.

— Ну, у батьків же однокімнатна квартира, їм там не розвернутися з гостями. Мама попросила, чи можна їм тут у нас пару днів пожити. Я подумав… ну, ти ж у відрядженні, квартира порожня. Чому б і ні?

— Ти віддав ключі від моєї квартири своїй рідні, щоб їм було де відсвяткувати? — Анна зробила крок уперед, і Максим інстинктивно відступив. — Ти серйозно?

— Аню, я не думав, що…

— Що?! Що ТАК вийде? — вона обвела рукою вітальню. — Максиме, тут розгромлено все! Вікно розбите! Двері зламані! Диван порізаний! Що вони тут улаштували? Вечірку?

Максим опустив голову.

— Я теж не знав, що так буде. Вони обіцяли, що просто переночують, сходять у центр, і все. Я їм пояснив, що квартира твоя, що треба акуратно. Вони обіцяли!

— І що пішло не так? — Анна схрестила руки. Вона не збиралася заспокоюватися.

Максим важко зітхнув і опустився на край понівеченого дивана.

— Я сам не знаю. Батьки мені потім розповіли. Начебто все почалося нормально — вони приїхали, розмістилися. У перший день справді ходили гуляти, фотографувалися. А потім… — він завагався. — Потім Сергій вирішив покликати якихось своїх друзів, які теж у Києві живуть. Ну, щоб не нудно було. Ті привели своїх друзів. Купили напоїв. Багато напоїв.

— Зрозуміло, — Анна відчула, як злість зростає всередині, роздувається, як повітряна кулька. — Далі.

— Дядя Вася з Сергієм щось не поділили. Здається, через щось посперечалися. Сергій у нього гарячий, сам знаєш. Почали сваритися одне на одного.. Потім дядя Вася спробував його заспокоїти, але не вийшло.

Анна мовчала. Їй здавалося, що якщо вона відкриє рота, то просто закричить.

— Тітка Світлана почала плакати, — вів далі Максим тихо. — Оля намагалася всіх розняти, але не вийшло. Наслідки, як бачиш.

— Чудово, — процідила Анна. — Просто чудово. І де вони всі зараз?

— Поїхали наступного дня. Мама мені вранці подзвонила, все розповіла. Вони наче спробували прибратися, але… ну, ти бачиш. Я хотів сьогодні прийти раніше, почати тут усе чистити до твого приїзду, але затримався на роботі. Я думав, ти завтра приїдеш.

Анна пройшлася по кімнаті, оминаючи калюжі й сміття. Зупинилася біля вікна, подивилася на уламки скла.

— Максиме, — сказала вона, не обертаючись. — Це моя квартира. Моя. Я її купила. Я за неї плачу. Я кожного місяця віддаю третину зарплати в іпотеку. Ремонт робила я, меблі купувала я. І ти навіть не подумав, що треба спитати мене, перш ніж роздавати мої ключі направо й наліво?

— Аню…

— Я не закінчила, — обірвала його вона. — Ти взагалі розумієш, у скільки мені це виллється? Вікно треба міняти. Двері в туалеті. Диван… — її голос затремтів. — Диван відновити — теж гроші. Рушники, посуд, прибирання… Максиме, тут на великі гроші збитки.

Максим зблід ще дужче.

— Я… я поговорю з ними. Ми щось придумаємо.

— Поговориш? — Анна розвернулася до нього. — Максе, твоя рідня розгромила мою квартиру. Вони мають за це заплатити. Ти подзвониш дяді Васі й Сергію й скажеш, що вони зобов’язані компенсувати збитки. Повністю.

Максим схопився з дивана.

— Аню, ну як я їм скажу? Це ж сім’я! Мені потім соромно буде! Вони ж не спеціально, все випадково вийшло. У дяді Васі пенсія копійчана, у Сергія двоє дітей. Звідки в них такі гроші?

— А мені звідки їх узяти? — вигукнула Анна. — Максиме, у мене теж грошей немає! Я тільки-но телефон у кредит взяла, бо старий зламався!

Вони стояли одне навпроти одного, і вперше за два роки шлюбу Анна відчула, що між ними пролягла тріщина.

— І мені байдуже, що тобі соромно! Це вони мають соромитися, а не ти! Вони дорослі люди, вони мають відповідати за свої вчинки!

— Аню…

— Ні! — вона сказала. — Я втомилася. Я чотири дні провела у відрядженні, я ніч не спала в поїзді, я хотіла повернутися додому, а натомість потрапила в… у це! Твоя рідня влаштувала тут погром, а ти захищаєш їх!

— Я не захищаю. Я просто…

— Що? Намагаєшся зам’яти? Зробити вигляд, що нічого не сталося?

Запала тиша. Тільки вітер свистів у розбите вікно. Нарешті Максим видихнув і опустив плечі.

— Гаразд. Гаразд, Аню. Я… я заплачу сам. Зі своєї зарплати. Порахуємо, скільки треба на все, і я буду віддавати тобі щомісяця.

Анна насупилася.

— У тебе зарплата шістдесят тисяч гривень. Якщо віддавати по десять на місяць, це десять місяців.

— Я буду віддавати по двадцять, — Максим дивився у підлогу. — Скорочу витрати. Мені не треба багато. Я впораюся.

Вона хотіла було заперечити, сказати, що це несправедливо, що це його родичі винні, але слова застрягли в горлі. Максим виглядав таким спустошеним, таким винним, що злість у ній почала повільно вщухати, поступаючись місцем втомі.

— Будеш мені ремонт оплачувати, — сказала вона тихо.

— Буду, — кивнув він. — Обіцяю. Весь ремонт. До останньої копійки.

Анна опустилася на стілець, раптово відчувши, що ноги більше не тримають.

— Я не хотіла так, — пробурмотіла вона. — Я не хотіла сваритися на тебе. Просто… Максе, ти розумієш? Це єдине, що в мене є. Ця квартира. Я її заробила. І бачити її в такому вигляді…

Максим підійшов і опустився навпочіпки поруч із нею. Обережно взяв її за руку.

— Я розумію. Вибач мені. Я справді не думав, що так вийде. Я хотів як краще.

— Хотів як краще, — повторила Анна втомлено. — А вийшло як завжди.

Вони сиділи так кілька хвилин. Потім Максим підвівся.

— Гаразд. Давай почнемо прибиратися. Завтра я знайду майстрів, щоб вікно поставили. З дверима теж розберемося.

Анна кивнула. Встала, пішла на кухню по сміттєві пакети. Максим лишився у вітальні, почав збирати битий посуд і стаканчики. Вони працювали мовчки, кожен думаючи про своє. Анна збирала уламки скла, заклеювала вікно картоном, щоб не дуло. Максим шкріб підлогу, відтираючи винні плями. Потім разом намагалися привести до ладу туалет — Максим зняв двері й притулив їх до стіни в коридорі.

Опівночі квартира стала хоча б придатною для життя. Повітря більше не пахло прокислими напоями — тільки мийними засобами й холодом з вулиці. Вони стояли на кухні, допиваючи чай. Максим виглядав змученим.

— Дякую, — сказала Анна тихо. — За допомогу.

— Це моя провина, — відповів він. — Мій обов’язок і прибирати.

— Максиме, — вона помовчала. — Пообіцяй мені, що більше ти ніколи не будеш ухвалювати такі рішення без мене. Це наша квартира. Ну, моя, технічно, але ми ж сім’я. Усе, що стосується нас, ми маємо вирішувати разом.

Він кивнув.

— Обіцяю. Більше ніколи. Жодних рішень поодинці. Я зрозумів.

Анна поставила чашку в раковину.

— Ходімо спати. Завтра буде довгий день.

Вони лягли в ліжко, і Анна ще довго не могла заснути. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала про те, як дивно все склалося. Вона уявляла їхній перший рік сімейного життя зовсім інакше. Без розгромлених квартир, без сварок, без необхідності рахувати кожну копійку на ремонт.

Але, з іншого боку, вони впоралися. Не розсварилися остаточно, не наговорили одне одному непоправних речей. Максим визнав свою провину й узяв відповідальність на себе. Це чогось вартувало. Поруч Максим вовтузився, теж не в силах заснути.

— Аню? — покликав він пошепки.

— Так?

— Я справді більше так не буду.

Вона намацала його руку під ковдрою й стиснула.

— Я знаю.

Минуло два тижні. Вікно поставили — нове, гарне, з потрійним склопакетом. Двері в туалеті висіли рівно, без перекосів. Плями на підлозі вдалося вивести, хоча це потребувало трьох обробок спеціальним засобом.

Максим щомісяця переказував Анні по двадцять тисяч гривень на ремонт. Ще купував продукти та оплачував комунальні послуги. Вона гроші не витрачала, відкладала — про всяк випадок, на майбутнє. Можливо, на новий диван, коли назбирають.

Батьки Максима так жодного разу й не зателефонували. Анна знала, що він з ними говорив після того вечора — довго, по телефону, зачинившись у спальні. Вона не підслуховувала, але чула уривки — підвищені голоси, виправдання, його тверде «ні, я сам розберуся».

Сергій з Олею теж мовчали. Анна не знала, чи почуваються вони винними, чи просто вирішили зробити вигляд, що нічого не сталося. Їй було байдуже. Головне, що Максим засвоїв урок. А урок був простий: сім’я — це не тільки про підтримку й любов. Це ще й про відповідальність. Про вміння відповідати за свої рішення. Про те, що іноді доводиться казати «ні» навіть найближчим людям, якщо це необхідно.

Увечері вони сиділи на дивані — накритому новим чохлом, який Анна знайшла на розпродажі. Дивилися якийсь фільм, пили чай. Максим обіймав її за плечі, вона притулялася до нього, вкрившись пледом.

— Як думаєш, — спитала вона, — колись ми зможемо посміятися з цієї історії?

Максим пирхнув.

— Може, років через десять. Коли я нарешті витісню це з пам’яті.

— Не витісняй, — попросила Анна. — Нехай буде нагадуванням.

— Буде, — пообіцяв він. — Обов’язково буде.

Вони знову замовкли, поринувши у фільм. На екрані герої сварилися, мирилися, ухвалювали рішення, помилялися й виправляли помилки. Як і всі люди. Як і вони самі. А за вікном йшов сніг. Київ готувалася до чергового морозного дня. Десь працювали майстри, ставлячи вікна в чиїхось квартирах. Десь люди сварилися й мирилися, втрачали й знаходили, ламали й лагодили. Життя тривало, незважаючи ні на що. І це було, мабуть, найголовнішим.