— Ти все мені брехала! Я припиняю наше листування. Дуже розчарувався у жінках. Як ти могла стільки часу прикидатися, брехати? Я хотів на тобі одружитися, а ти все перекреслила. Неможливо було почати сімейне життя з брехні й недовіри. Прощавай. Не пиши мені більше. Не відповім. Твій колишній джентльмен.
Такого листа я отримала від англійця. Ми листувалися з Коннором майже рік. Справа йшла до зустрічі на його території — у Шеффілді. Але, на жаль… Не сталося.
Мені тоді було сорок дев’ять років. З чоловіком я давно розлучилася. Мала дітей й онуків. Хотілося відчути себе жінкою. Роки ж не стояли на місці. У дітей були свої турботи, інтереси. Я не могла сидіти в чотирьох стінах і згадувати кращі моменти життя. Так можна було й закиснути остаточно, почати в’язати по кілометру шкарпетки, вишивати хрестиком простирадла. Мої подружки були заміжні, прив’язані до дому, до родин.
Передивившись уважно всіх можливих «наречених» на роботі, я ні на кому не зупинилася. І я, за порадою колеги, вирішила зазирнути на сайт знайомств. Це було не важко, врешті-решт. Я заповнила довгу анкету. Усю себе описала у вигідному світлі, додала вдале фото. Сиділа в очікуванні дива. Сама не нав’язувалася до самотніх чоловіків із пропозиціями. Тримала марку.
Через пару тижнів я виявила електронного листа, він виявився єдиним. З трепетом я почала читати іноземне послання, сидячи в селі. Тааааак, англієць, 59 років, бізнесмен, розлучений, мав двох дорослих синів. На фото молодий, респектабельний джентльмен на тлі розкішного триповерхового будинку. Він пропонував мені знайомство. А там, дивися, і заміж покличе.
Ось воно, безхмарне, безтурботне щастя. Тільки руку простягни, грамотно листа напиши… Я від радості співала народні пісні. Хотілося відповісти, мовляв, я згодна, хоч зараз, примчати у Ваше місто Шеффілд і піти під вінець, або як там у них в Англії це називалося… Однак, я написала, що мені потрібно добре подумати, читай — поломатися. Мовляв, претендентів багато, усім не встигаю відповісти. Ви, Конноре, зачекайте, вже.
Коннор проявив делікатність, тактовність. Відповів, що це й зрозуміло: така жінка, як я, підкорила серця багатьох чоловіків, у тому числі й його. Я зносилася над собою після таких компліментів від англійця.
У мене з Коннором зав’язалася відверте, довірливе листування. Здавалося, що ми були створені одне для одного. Чому ж ми народилися й жили в різних країнах? Коннор називав мене «Загадковою трояндою», я його — «Моїм джентльменом». Я так звикла до ніжних листів Коннора, що вже не уявляла життя без них. У думках я вже вийшла заміж за англійця, жила в його просторому будинку, по ранках вела неспішні бесіди з коханим чоловіком. Все складалося, як не можна краще. Чим більше ми з Коннором пізнавали одне одного, тим ріднішими ставали наші душі.
Я сказала своїм дітям, що скоро покину їх, заповідаю їм свою квартиру, звільнюся з роботи. Діти (син і дочка) нетактовно спробували спустити мене з небес на землю:
— Мамо, ми тебе не впізнаємо. Пенсія на носі, а ти — заміж. Це неприпустима нерозсудливість. Кому ти там потрібна? З твого джентльмена скоро пісок посиплеться, тиск скакатиме туди-сюда, в туалет бігатиме по сім разів за ніч… Хочеш бути прислугою й сиділкою у англійця? А через час він буде бурчати, як муха восени. Не поспішай, мамо, ублажати англійців.
Доводи дітей мені не були указ. Хотілося стати леді — і точка! Я, готуючись у далеку дорогу, змінила гардероб, зачіску, манери. Чекала візу. І раптом отримала від Коннора неприємного листа… «Ти — не «Загадкова троянда», а звичайна брехуха. Не пиши — не відповім.»
Я нічого не розуміла. Коли й у чому я збрехала? В голові пронісся табун думок, здогадів, версій. Я все-таки написала листа Коннору. Даремно чекала півроку відповіді. Її не послідувало. І коли я вже зовсім зневірилася, передумала заповідати квартиру дітям, прийшло послання від «Мого джентльмена»:
— «Загадкова трояндо», прости! Я довгий час лежав у лікарні, прощався з життям. Було все дуже погано й непередбачувано. Не хотів тебе турбувати. Я доручив сину Оліверу наше з тобою листування. Просив бути ввічливішим. Але він сказав, що ти несподівано перервала писати. Чому? Я одужав і готов тебе, мою богиню, прийняти в свій дім, як дружину.
Кілька разів «пробігши» по листу, я розридалася. Що відповісти, не знала. Ясно було одне — Олівер не хотів, щоб його батько одружився. Це синок Коннора безпідставно звинуватив мене у брехні.
Подумавши, пожалівши, я вирішила нічого не відповідати Коннору. Ну, припустимо, приїхала б я до нього в Шеффілд. А його Олівер, при зручній нагоді, посипав би мені щось у вівсяну кашу або нашептав батькові на мене наклепів з три короби. Коннор, природно, швидше повірив би синові, ніж мені, і вигнав би «богиню» зі свого палацу. Навіщо мені була вся ця метушня? Нехай розбиралися самі, вони ж були родичами.
А в мене онуки мали восени йти до школи. Треба було їх підтягнути в читанні, в математиці. Та й на дачу не завадило б поїхати: помідори посадити, траву покосити, квіточки полити… Рідний-то кущ і зайцеві дорогий. Я вирішила відпочити від нових знайомств. Вже дуже багато вони забирали корисної енергії. А життя тим часом невблаганно проходило.
— Здоров, сусідоньку! Не сподівався тебе побачити, давно не приїжджала. Клопоти чи заміж вийшла? Га? — сусід по дачі не давав мені проходу, зазирав у вічі.
— Привіт, Миколо! Знаєш, я по тобі засумувала. А ти, часом, не одружився? Допоможеш дров нарубати? На чайок тебе ввечері запрошую. Стільки справ накопилося, не повіриш, — я так рада була бачити Миколу, що була готова на шию йому кинутися.
— Що ти, Аню? Як я міг одружитися, якщо наречена не показувалася рік? — сусід жартівливо подивився на мене.
— Як це розуміти? — я чудово все зрозуміла, але мені ж треба було пококетувати.
— Виходь за мене заміж, Анюто. Чого, вже, нам один до одного придивлятися… Знайомі сто років… Як кажуть, старе дерево скрипить, та живе.
Що ж, у мого нареченого борода була сива, та душа гарна. Ми з Миколою одружилися і щасливі в шлюбі вже сім років…
