— Ти втомилася?! Від чого ти втомилася? Від лежання на дивані та скролінгу стрічки?! Домробітницю тобі найняти?! У тебе ні дітей, ні роботи, ні турбот!
— Трясця твоїй матері! Ти ці кросівки спеціально виставляєш так, щоб я ноги поламав? Це передпокій чи смуга перешкод для спецназу?
Ігор із гуркотом врізався плечем у вішалку, намагаючись зберегти рівновагу. Черевик зачепився за високий підбор якихось замшевих ботильйонів, що валялися просто посеред коридору, ніби їхня господиня просто виступила з взуття й пішла далі, не озираючись. Він штовхнув взуття, що заважало, в кут. Гора туфель, чобіт і кросівок, навалена біля стіни, жалісно брязкнула пряжками й розповзлася ще ширше.
У квартирі стояло важке, сперте повітря. Пахло не свіжою вечерею, яку він підсвідомо чекав, і не чистотою, а якоюсь затхлістю, перемішаною з різким, хімічним ароматом лаку для волосся. Ігор втомлено притулився спиною до вхідних дверей, відчуваючи, як гуде голова після десятигодинної наради та нескінченних заторів. Він повільно розстібнув пальто, мріючи лише про одне: зняти костюм, прийняти душ і витягнути ноги. Але реальність, яка зустрічала його вдома, миттєво відібрала це бажання, замінивши втому глухим, темним роздратуванням.
— Еліно! — крикнув він у глибину квартири, не роззуваючись. — Ти взагалі вдома? Чи нас пограбували й перевернули все догори дном?
Тиша. Тільки гудіння телевізора з вітальні та шарудіння шин за вікном. Ігор переступив через брудну калюжку, що натекла з чийогось взуття — схоже, за розміром, його власного, залишеного вчора, але так і не прибраного, — і пройшов коридором. Під ногами неприємно хрустів пісок. Ламінат, колись дорогий, кольору мореного дуба, був укритий тонким шаром сірого пилу, на якому чітко виднілися сліди босих ніг.
Він зазирнув на кухню й завмер. У раковині височіла Пізанська вежа з тарілок, чашок і пательні. Жир на верхній пательні встиг застигнути білуватими патьоками. На стільниці з чорного мармуру красувалися липкі кола від горняток і розсипані крихти від печива. Поруч валялася відкрита коробка з-під піци, з якої стирчала засохла шкоринка. У відрі для сміття, кришка якого не закривалася через переповненість, щось почало підгнивати, випромінюючи солодкуватий нудотний дух.
Ігор стиснув руки. Він платив іпотеку за цю квартиру, сума якої перевищувала середню зарплату по місту. Він вклав великі гроші в ремонт, обираючи матеріали, які мали служити роками. А тепер його дім перетворювався на свинарник, і швидкість цього перетворення лякала.
— Я з ким розмовляю? — гримнув він, заходячи до вітальні.
Картина, що постала перед ним, була гідна обкладинки журналу про безглузде марнування життя. Еліна лежала на величезному кутовому дивані, потопаючи в подушках. На ній був шовковий халат, недбало розпахнутий. Обличчя повністю закривала біла тканинна маска, роблячи її схожою на привида, а пальці з довгими, хижими нігтями кольору фуксії ритмічно, з лякаючою швидкістю, гортали стрічку в смартфоні.
Вона навіть не повернула голови на звук його голосу. Лише палець на секунду завмер над екраном, а потім знову продовжив свій марафон.
— Чого ти репетуєш? — голос з-під маски пролунав глухо й невдоволено, ніби він відірвав її від розв’язання складного математичного завдання. — Я тільки розслабилася. У мене голова розколюється цілий день.
— Голова розколюється? — Ігор підійшов ближче, нависаючи над диваном. Він спеціально не став знімати вуличне взуття, і тепер стояв на пухнастому килимі, залишаючи на ньому брудні вм’ятини. — Від чого, цікаво? Від того, що ти занадто швидко моргала, дивлячись у телефон?
Еліна нарешті спромоглася відірватися від екрана. Вона повільно, демонстративно поправила край маски на підборідді й подивилася на чоловіка своїми холодними, сірими очима. У цьому погляді не було ні краплі провини чи збентеження, тільки безмірна нудьга до того, хто посмів порушити її спокій.
— Не починай, Ігоре. Я не в ресурсі сьогодні, — протягла вона, і цей новомодний термін подіяв на чоловіка, як червона ганчірка на бика. — Погана погода, тиск скаче. Я цілий день сама не своя. Замов їжу, я готувати не буду. Там у застосунку знижка на суші.
— Не в ресурсі… — повторив він тихо, оглядаючи кімнату. На журнальному столику біля неї стояли три порожні горнятка із засохлими пакетиками чаю, валялися ватні диски й упаковки від патчів. На підлозі лежав глянцевий журнал. — А щоб донести горнятко до посудомийки, потрібен якийсь особливий ресурс? Може, мені найняти тобі спеціальну людину, яка буде підносити їжу до рота, щоб ти не перенапружувалася?
— Чому ти такий токсичний? — Еліна зітхнувши відклала телефон, але екран не заблокувала. — Ти прийшов додому й одразу шукаєш привід докопатися. Ну, стоять горнятка й стоять, вони тобі заважають? Ти ж не п’єш із них. Ляж, відпочинь. Вічно ти напружений, як струна. Тому в тебе й обличчя таке сіре.
Ігор відчув, як пульс починає бити в скронях. Він озирнувся на зашторені вікна. Щільні портьєри не пропускали світло, створюючи в кімнаті атмосферу вічних сутінок, ідеально придатну для сплячки чи хвороби, але аж ніяк не для життя здорової молодої жінки.
— Я напружений, тому що я працюю, Еліно. Працюю, щоб оплачувати цей, — він обвів рукою кімнату, — цей мавзолей лінощів. Я приходжу додому й хочу елементарного ладу. Я не прошу вечері з трьох страв, хай йому грець. Але чому я повинен спотикатися об твоє взуття? Чому я маю дихати пилом? Ти цілий день вдома. Весь. День. Чим ти займалася?
— Я займалася собою, — вона вимовила це з таким достоїнством, ніби оголосила про відкриття ліків від якоїсь хвороби. — Щоб тобі, між іншим, не було соромно зі мною виходити в люди. Або ти думаєш, краса дається просто так, клацанням пальців?
— Краса? — Ігор хмикнув, дивлячись на її обличчя, приховане вологою тканиною. — Поки я бачу тільки бедлам. Вставай.
— Що? — вона трохи підвелася, маска з’їхала набік.
— Вставай, кажу. Ходімо на кухню. Я хочу тобі дещо показати. Там дуже цікава інсталяція з плісняви й жиру. Думаю, тобі сподобається, це дуже концептуально.
Еліна неохоче підвелася з дивана, стягуючи з обличчя вологу тканинну маску. Вона кинула її просто на журнальний столик, поверх глянцевого журналу, залишивши на обкладинці мокру пляму, яка тут же почала розпливатися, деформуючи посмішку якоїсь голлівудської зірки.
— Ти нестерпний, Ігоре, — процідила вона, запахуючи шовковий халат щільніше. — Я тільки почала розслаблятися, а ти влаштовуєш екскурсії власною квартирою. Що я там не бачила? Холодильник?
Вона попленталася за ним на кухню, шаркаючи пухнастими капцями. Її вигляд виражав вселенську скорботу мучениці, яку змусили здійснити піший перехід через пустелю.
Ігор стояв посеред кухні, підперши руки в боки. Він кивнув на обідній стіл. Чорний мармур, який коштував шалені гроші, зараз був схожий на щось інше.
— Дивись, — скворо сказав він. — Це гречка. Вона присохла до тарілки ще позавчора. Тепер її тільки зубилом відбивати. А ось це, — він тицьнув пальцем у липку червону пляму, — джем. Ти їла тости вранці? І, звісно ж, змахнути крихти на підлогу — це вище твоєї гідності.
Еліна скривилася, ніби він змусив її нюхати протухлу рибу. Вона демонстративно відвернулася до вікна, роздивляючись своє відображення в темному склі.
— Ну й що? — сказала вона, поправляючи волосся. — Подумаєш, тарілка. Замочи її, і все відійде. Навіщо з мухи слона роздмухувати? Ти поводишся як стара бабця в комуналці. «Гречка, крихти»… Дріб’язковий ти, Ігоре. Масштабу в тобі немає.
— Масштабу? — Ігор відчув, як усередині закипає. — А в тебе масштаб є? Щоб узяти ганчірку й протерти стіл за собою — для цього потрібен масштаб особистості? Чи, може, докторська ступінь?
— До чого тут ступінь? — Еліна різко повернулася до нього, виставляючи вперед руки з бездоганним манікюром. Довгі, загострені нігті кольору шалених фуксій блиснули під світлом люстри. — Ти бачиш це? Я тільки сьогодні зробила корекцію. І ти хочеш, щоб я цими руками лізла в жирну воду? Щоб я терла твої тарілки й ламала нігті? Шкіра рук, Ігоре, старіє найшвидше! Ти хочеш, щоб у твоєї дружини були руки, як у пралі?
— У нас є посудомийна машина! — гримнув Ігор, вказуючи на вбудовану панель. — Найдорожча, яку тільки можна було знайти! Тобі не треба терти! Тобі треба просто взяти брудну тарілку, відкрити дверцята й поставити її всередину! Це складно? Це потребує вищої освіти?
— Це бридко! — вереснула Еліна, і її голос зірвався на вереск. — Там залишки їжі, це смердить! Я не наймалася колупатися в недоїдках.
Вона обійшла стіл, намагаючись не торкатися липких місць, і сіла на високий барний стілець, закинувши ногу на ногу. Поділ халата розпахнувся, але Ігоря це зараз не хвилювало. Його погляд був прикутий до гори посуду, яка стала символом повного краху їхнього сімейного укладу.
— Знаєш, Ігоре, — почала вона вже спокійніше, тоном, яким пояснюють прописні істини нерозумним дітям. — Ми живемо в двадцять першому столітті. Ніхто з моїх подруг уже давно не миє підлогу й посуд. У Свєтки клінінг приходить двічі на тиждень. У Лєнки взагалі домробітниця з проживанням. Це нормально. Це статус.
— Статус? — перепитав він тихо.
— Так, статус! — очі Еліни загорілися фанатичним блиском. — Коли до нас приходять гості, мені соромно, що я маю бігати з підносами, а потім збирати брудні виделки. Чоловік має забезпечувати побут так, щоб жінка залишалася жінкою, а не перетворювалася на обслуговуючий персонал. Нам потрібна домробітниця. Я вже дізнавалася, є гарне агентство, вони беруть недорого.
Ігор дивився на неї й не впізнавав ту дівчину, на якій одружився три роки тому. Куди поділася весела студентка, з якою вони їли локшину з коробочок і сміялися з труднощів? Перед ним сиділа примхлива, розпещена лялька, впевнена, що весь світ має обертатися навколо її манікюру.
— Ти мене чуєш узагалі? — продовжив він, підходячи ближче. — Я працюю один. Я оплачую іпотеку, кредит за твою машину, твої салони, фітнес, нескінченні курси з «розкриття чакр» та інший непотріб. Я приходжу додому без сил. А ти сидиш вдома цілими днями. У тебе немає ні дітей, ні роботи, ні турбот. І ти вимагаєш, щоб я найняв ще одну людину, аби вона прибирала за тобою твої ж речі?
— Не смій так зі мною розмовляти! — Еліна спалахнула, щоки вкрилися червоними плямами. — Я не сиджу без діла! Я створюю атмосферу! Я працюю над собою, щоб ти приходив додому до гарної дружини! Енергетика дому залежить від жінки, а якщо жінка втомлена й з облізлим лаком, то й грошей у домі не буде! Ти маєш розуміти такі речі!
— Енергетика? — Ігор гірко всміхнувся. — Від твоєї енергетики тут тхне гнилим сміттям. Я утримую тебе, Еліно. Повністю. Від взуття до цієї маски, яку ти кинула на стіл. І я не розумію, чому за мої гроші я отримую тільки вимоги й бедлам.
— Тому що тобі шкода замовити клінінг! — виплюнула вона йому в обличчя. — Ти просто шкодуєш грошей на мій комфорт. Тобі подобається бачити, як я ходжу з ганчіркою. Це тішить твоє самолюбство, так?
— Я просто хочу чистоти! — голос Ігоря знову почав підвищуватися. — Встань і прибери це. Прямо зараз. Завантаж посудомийку й протри стіл.
Еліна схопилася зі стільця, її очі звузилися.
— Я не буду цього робити, — відчеканила вона, дивлячись йому в очі. — Принципово не буду. Ти не змусиш мене повзати під столом. Найми клінінг, як нормальний чоловік. Я жінка, Ігоре, а не посудомийка!
Ця фраза повисла в повітрі, важка й липка, як той самий жир на пательні. Щось клацнуло всередині Ігоря. Якийсь запобіжник, який довгий час стримував потік накопиченого розчарування, перегорів із гучним тріском. Світ перед очима трохи потемнішав, звузившись до зухвалого обличчя дружини та її акуратного, дорогого манікюру.
— Не посудомийка, значить? — перепитав він пошепки, який був сильнішим за крик. — Статус тобі потрібен?
— Так, статус! — вона гордо підвела підборіддя, впевнена у своїй перемозі. — І я цього гідна.
Ігор повільно кивнув, ніби погоджуючись з нею, а потім різко розвернувся й вийшов із кухні. Еліна переможно всміхнулася своєму відображенню у вікні. Вона думала, що він пішов по телефон, щоб викликати службу прибирання. Вона вже уявляла, як завтра, лежачи на дивані, роздаватиме вказівки жінці в уніформі.
Та Ігор повернувся не з телефоном. Він повернувся з предметом, який ніяк не в’язався з її уявленням про статус.
Двері розчахнулися з такою силою, що ручка залишила вм’ятину на свіжих шпалерах. Еліна здригнулася, обернувшись на звук, і її зухвала усмішка миттєво сповзла з обличчя, змінившись виразом щирого нерозуміння.
У руках Ігоря була не кредитна картка й не смартфон із відкритим застосунком клінінгової служби. Він стискав дешеву пластикову швабру з губчастою насадкою, куплену колись «про всяк випадок», і сіру підлогову ганчірку, яка до цього пилилася під ванною. Вигляд у нього був такий, ніби він тримав у руках не інвентар для прибирання, а середньовічну зброю. Очі налилися, краватка збилася набік, а дихання виривалося зі свистом, як у розлюченого бика.
Він підійшов до неї впритул. Еліна інстинктивно втиснулася в спинку барного стільця, підібгавши ноги в пухнастих капцях.
— Ти втомилася?! Від чого ти втомилася? Від лежання на дивані та скролінгу стрічки?! Домробітницю тобі найняти?! У тебе ні дітей, ні роботи, ні турбот, а ти вимагаєш прислугу?! Я утримую тебе, а не штат прислуги для лінивої баби! Бери ганчірку й мий підлогу, або збирай манатки й йди до мами в її клоповник!
— Ігоре, прибери це, ти мене лякаєш, — промимрила вона, дивлячись на брудну ганчірку в його кулаці. — Ти ненормальний?
Із розмаху він жбурнув швабру на підлогу. Пластик із гуркотом ударився об плитку, рукоятка відскочила й вдарила по ніжці стільця, на якому сиділа дружина. Слідом полетіла ганчірка — мокрий, сірий клубок шубовснув їй під ноги, обдавши кісточки холодними краплями води.
— Я сказав: бери ганчірку й мий підлогу, або збирай речі і йди до мами в її клоповник! — закричав чоловік, і його крик відлунням відбився від мармурових стільниць і дорогої техніки.
Еліна зойкнула, підстрибнувши на стільці, наче поряд із нею впала отруйна змія. Вона дивилася на ганчірку з таким подивом, ніби та була заражена хворобою.
— Ти з глузду з’їхав?! — її голос зірвався на фальцет. — Ти жбурляєш у мене брудом? У мене?! Я твоя дружина, а не прибиральниця з вокзалу! Як ти смієш так зі мною поводитися? Я зараз же зателефоную мамі!
— Телефонуй! — гримнув Ігор, нависаючи над нею. — Давай, телефонуй! Розкажи їй, як ти тут перевтомилася! Розкажи, що чоловік змушує тебе прибрати безлад, який ти влаштувала! Тільки не забудь додати, що цей чоловік оплачує твій безлімітний інтернет, твій айфон і ті самі нігтики, якими ти боїшся поворухнути!
Він схопив зі столу її телефон, який вона так і не встигла заблокувати, і підняв його над головою.
— Віддай! — Еліна схопилася, намагаючись дотягнутися до гаджета, але Ігор був вищий і сильніший. Він легко відштовхнув її вільною рукою, навіть не дивлячись.
— Ні, люба. Спочатку робота, потім розваги. Ти ж любиш говорити про «енергообмін»? То ось, мій фінансовий потік перекривається, поки я не побачу чисту квартиру. Твій телефон, твої картки, твої записи в салони — все це анулюється. Прямо зараз.
— Ти мене шантажуєш? — вона задихнулася від обурення. Обличчя пішло червоними плямами, губи тремтіли. — Ти дріб’язковий, жалюгідний невдаха! Ти дорікаєш мені шматком хліба! Я створена для любові, для натхнення, а ти хочеш перетворити мене на сіру мишу! Я не буду мити цю підлогу! Це нижче моєї гідності!
— Гідності? — Ігор гірко розсміявся, і цей сміх був сильніший за крик. — Яка гідність, Еліно? Подивися навколо! Ми живемо в смітнику! Ти перетворила наш дім на хлів! Гідність — це коли ти поважаєш працю іншої людини. Я працюю, щоб ти жила в комфорті, а ти плюєш мені в обличчя своїм «статусом». Твій статус зараз — нуль. Ти паразит, Еліно. Гарний, дорогий паразит.
Він бачив, як його слова ображають її. Вона звикла, що він завжди поступається, завжди згладжує гострі кути, купує подарунки після сварок. Але сьогодні перед нею стояла інша людина. Чужа, розважлива.
— Я піду! — вигукнула вона останній аргумент, який завжди спрацьовував раніше. — Я зберу речі й піду! І ти будеш повзати на колінах, благаючи мене повернутися! Та я не пробачу! Чуєш? Не пробачу цієї образи!
— Вперед, — спокійно сказав Ігор, кивнувши в бік коридору. — Валізи на антресолях. Тільки врахуй: машину я забираю, вона в кредиті на моє ім’я. Картки я блокую за хвилину. Квартиру оплачую я. Куди ти підеш? До мами? На метро поїдеш? Чи пішки, на своїх шпильках?
Еліна завмерла. Реальність, холодна й нещадна, раптом увірвалася в її рожевий світ. Вона зрозуміла, що він не жартує. Що за дверима цієї квартири, без його грошей, вона просто дівчина без професії, з купою претензій і порожніми кишенями. Але гордість не давала їй відступити.
— Ти… ти чудовисько, — прошепотіла вона, і в її очах уперше блиснули сльози безсилля. — Ти не любиш мене. Ти просто шукав привід, щоб образити.
— Я шукав привід прийти в чистий дім, — втомлено відрізав Ігор. — Але, видно, словами до тебе не достукатися. Ти вважаєш, що прибирання — це не панське діло? Що це «брудна робота»? Добре. Я покажу тобі, що таке справжній бруд.
Він розвернувся й рішучим кроком попрямував до раковини. Еліна спостерігала, як він дістає з-під мийки велике емальоване відро. Вона не розуміла, що він задумав, але інстинкт самозбереження змусив її поп’ятитися до виходу з кухні.
— Стій де стоїш! — наказав він, відкручуючи кран на повну потужність. Вода з шумом ударила в дно відра. — Ти хотіла шоу? Хотіла, щоб чоловік вирішував питання? Зараз я все вирішу. Раз і назавжди.
— Ігоре, не треба… — вона раптом злякалася по-справжньому. У його рухах була якась рішучість.
Відро наповнювалося швидко. Ігор дивився на бурхливу воду, і в цьому потоці тонули рештки його прихильності, його терпіння, його надій на нормальну сім’ю. Він зрозумів, що точку неповернення пройдено. Розмови скінчилися. Почалося виховання реальністю.
Вода у відрі перестала шуміти, і Ігор перекрив кран різким, рубаючим рухом. Важке емальоване відро, вщерть наповнене каламутною, мильною жижею. Він повільно повернувся до дружини. У його погляді була холодна, спустошлива рішучість людини, яка прийняла остаточне рішення й більше не має наміру торгуватися.
Еліна, побачивши повне відро, криво посміхнулася.
— Ну ось, — протягла вона зі звичною їдкістю, схрестивши руки. — Можеш же, коли хочеш. Вирішив сам помити? Правильно. Тобі корисно пару випустити, а я поки кави вип’ю, раз ти такий господарський.
Вона навіть зробила крок убік, звільняючи йому прохід, упевнена, що перемогла в цій суперечці. У її картині світу чоловік із відром — це низько для нього й тріумф для неї. Та Ігор пройшов повз неї, не вдостоївши й поглядом, і попрямував до вітальні.
Еліна, відчувши недобре, поквапилася слідом, цокаючи підборчиками капців по ламінату.
— Гей, ти куди його потяг? Кухня тут! Ігоре!
Ігор зупинився посеред вітальні. Під ногами стелився той самий килим — гордість Еліни, бежевий, з довгим ворсом, що коштував як уживаний автомобиль. Зараз він був прим’ятий і трохи запорошений, але все ще виглядав як острівець розкоші. Чоловік на секунду завмер, дивлячись на цей символ їхнього міщанського затишку, а потім, без зайвих слів, із розмаху перевернув відро.
Десять літрів води з важким сплеском обрушилися вниз. Брудний, пінистий потік миттєво ввібрався в густий ворс, перетворюючи дорогий виріб на хлюпаюче болото. Калюжа стрімко розповзалася на всі боки, підбираючись до ніжок дивана й глянцевих журналів, що валялися на підлозі.
— Що ти наробив?! — вереск Еліни, здавалося, змусив задзеленчати кришталь у серванті. Вона застигла в дверях, притиснувши долоні до щік, очі її розширилися до розмірів блюдець. — Ти хворий! Він дорого коштує!
Ігор жбурнув порожнє відро на підлогу. Воно з гуркотом покотилося по мокрому ламінату, вдарившись об тумбу з телевізором. Звук був таким гучним і різким, що Еліна здригнулася й замовкла, подавившись власним криком.
— Ось тобі фронт робіт, — закричав він, і голос його, зірваний, хрипкий, заповнив усю квартиру, не залишаючи місця для заперечень. — Хотіла статусу? Отримуй! Тепер у тебе є чим зайнятися замість того, щоб лежати!
Він ступив до неї, наступаючи прямо по воді, залишаючи мокрі сліди, й тицьнув пальцем у бік калюжі, що розтікалася.
— Не прибереш до ранку — анулюю твою картку й подам на розлучення! Я серйозно, Еліно. Я завтра ж піду до нотаріуса й випишу тебе з квартири. Я одружився з жінкою, а не з безкорисним предметом інтер’єру, який тільки й уміє, що гроші смоктати!
— Ти не посмієш… — прошепотіла вона, але в голосі вже не було впевненості. Вона бачила його обличчя — посіріле, з суворими складками біля рота, абсолютно чуже.
— Посмію, — відчеканив Ігор. — Ще й як посмію. Ключі від машини на стіл. Негайно.
— Ігоре, це вже занадто… — вона спробувала зробити крок назад, але він перетнув їй шлях.
— Ключі! — гримнув він так, що вона сіпнулася, судомно шукаючи в кишені халата.
Тремтячими пальцями вона дістала брелок і кинула його на тумбочку. Дзвін металу прозвучав як похоронний дзвін по їхньому шлюбу.
— А тепер слухай уважно, — він говорив уже тихіше, але від цього тону в неї по спині побігли мурашки. — Я йду спати в кабінет. Замикаюся на ключ. Якщо я почую хоч звук, хоч спробу сварки — ти вилетиш звідси прямо зараз, у капцях і халаті. У тебе є ніч. Або до ранку квартира блищить, килим сухий, а сеіданок на столі, або збирай свої речі. Час пішов.
Він розвернувся й вийшов, голосно грюкнувши дверима кабінету. Клацнув замок.
Еліна залишилася сама посеред вітальні. Тиша, що настала після його відходу, тиснула на вуха сильніше за крик. Було чути тільки, як вода, що просочила килим, починає повільно підтікати під плінтуси. Запахло сирістю й мокрим пилом — запахом зруйнованого затишку.
Вона дивилася на величезну калюжу, в центрі якої валялося перевернуте відро. Поруч лежала кинута раніше швабра й сіра ганчірка. Її ідеальний світ, збудований на маніпуляціях і гарних картинках у соцмережах, упав за п’ять хвилин, змитий відром брудної води.
Жодних адвокатів. Жодних гарних сцен із розбиванням ваз. Тільки брудна вода, що тхне затхлістю, і вибір, від якого зводило вилиці.
Еліна повільно опустила погляд на свої руки. Свіжий манікюр кольору фуксії, за який вона віддала чималі гроші, здавався тепер чимось чужорідним, безглуздим. Вона перевела погляд на ганчірку.
Гордість пекла зсередини, вимагаючи схопити валізу і піти в ніч, гордо грюкнувши дверима. Але куди? На рахунку нуль. Машину відібрали. Подруги? Вони посміються. Мама? У її тісну «двушку» з килимами на стінах і запахом ліків?
Еліна схлипнула — сухо, по-дитячому скривджено. Вона зрозуміла, що пастка зачинилася. Їй доведеться повзати по цій підлозі й збирати воду, вичавлюючи брудну ганчірку у відро, ламаючи свої дорогоцінні нігті.
Вона повільно, ніби уві сні, підійшла до калюжі. Шовковий халат торкнувся мокрої підлоги, поділ миттєво потемнішав, вбираючи вологу. Еліна опустилася у воду. Холод пропік шкіру, але вона цього майже не відчула. Тремтячою рукою вона потяглася до сірої ганчірки.
Це був кінець. Кінець її «статусу», кінець їхньої сім’ї, кінець гарної казки. Попереду була тільки довга, брудна ніч і звук вичавлюваної ганчірки, що падає у відро…
Еліна сиділа навпочіпки посеред вітальні й дивилася, як вода повільно просочується в килим. Руки тремтіли. Не від холоду. Від образи. Вона могла піти. Просто встати, зібрати сумку, викликати таксі з кредитки — ні, картку ж він заблокував. Готівки — нуль. Машини — немає. Подруги? У кожної свій “статус”, і жодна не захоче чужих проблем.
Вона подивилася на двері кабінету. Він не жартував. І раптом у ній щось перемкнулося. Не любов до чистоти. Не каяття. Інстинкт виживання. Еліна взяла ганчірку. Перший дотик до холодної, брудної води був неприємним. Вона скривилася, нігті занурилися у каламуть. Вода в’їлася під кутикулу. Вона витягла руку, подивилася на зіпсований лак — і вперше за вечір не заплакала.
“Заради цього я готова втратити все?” — майнула думка. Вона мовчки почала збирати воду. Година. Друга. Ворс килима важко віджимався. Руки нили. Халат став мокрим і важким. Волосся злиплося біля обличчя. О третій ночі в квартирі вже пахло не затхлістю, а мийним засобом. О п’ятій ранку кухня блищала. Посудомийка працювала. Сміття було винесене. Підлога — вимита. Килим вона зняла повністю. Ледве витягла його на балкон.
Коли перші сірі смуги світанку торкнулися вікон, Еліна сиділа на підлозі, спершись спиною на стіну. Нігті були зламані. Шкіра на руках — зморщена від води. бОчі — червоні. Але в квартирі було чисто.
О сьомій двері кабінету відчинилися. Ігор вийшов, зупинився. Він мовчки оглянув вітальню. Підлога блищала. Килима не було. На кухні — порядок. У повітрі — запах кави.
Еліна стояла біля столу. Без макіяжу. Волосся зібране у звичайний хвіст. На ній був старий домашній светр — не шовковий халат. Вона не піднімала очей.
— Я зробила, — сказала тихо.
Ігор пройшовся по кімнаті. Провів пальцем по комоду. Сухо.
Він глянув на її руки.
— Нігті зіпсувала, — констатував.
— Зроблю нові, — спокійно відповіла вона.
— Ти підеш працювати, — сказав він. — Хоч куди. Не через гроші. Через реальність.
— Добре.
— І клінінг ми не наймаємо. Поки не навчимося самі.
Вона кивнула. Вона кивнула. Без пафосу. Без театру. І вперше за довгий час це було не про перемогу й не про поразку. Це було про вибір.
Ігор мовчки налив каву в дві чашки. Поставив одну перед нею. Вона взяла чашку обережно, обома руками. Пальці ще боліли, але вона не скривилася.
— Я запишусь на курси, — тихо сказала вона. — Не «чакр». Нормальні. Може, дизайн. Або адміністрування. Я розберуся.
Ігор кивнув.
— Розберемося, — виправив він.
У квартирі було чисто. Не ідеально — килим ще сохнув на балконі, повітря пахло мийним засобом. Але вперше за довгий час у цьому домі з’явилося щось важливіше за «статус». Повага. Не гучна. Не показова. Тиха, як ранок після бурі. І коли сонце піднялося вище й ковзнуло світлом по вимитій підлозі, воно вже не висвітлювало бруд. Воно висвітлювало шанс, що все у них буде добре.
