— Катю?! Ти мала бути в батьків! — голос чоловіка став різким від страху
Катерина прокинулася раніше від будильника і першим ділом подивилася на чоловіка, який ще спав. Вона тихо встала, накинула халат і пішла на кухню готувати сніданок. Як завжди. За сім років спільного життя це стало ритуалом — вставати першою, готувати, накривати на стіл, а потім будити чоловіка ароматом свіжої кави.
На сковороді зашипів бекон, кавомашина почала варити міцний еспресо. Катерина збила яйця і вилила їх на розпечену сковорідку. Роман любив яєчню з беконом саме так — з хрусткими краями й рідким жовтком. За сім років шлюбу вона вивчила всі його вподобання напам’ять. Знала, що він не переносить пересмажену цибулю, що в каву додає три ложки цукру, що любить, коли сорочки випрасувані без жодної складочки. Вона пам’ятала навіть те, що він надає перевагу тостам злегка підсушеним, але не обгорілим, і що апельсиновий сік має бути свіжовичавленим, а не з пакету.
— Доброго ранку, — Роман зайшов на кухню, позіхаючи й потягуючись. Він сів за стіл, навіть не глянувши на тарілку, яку Катя поставила перед ним. Його погляд одразу спрямувався до телефона, який він дістав з кишені халата.
— Романе. Я сьогодні їду до батьків, — нагадала вона, розливаючи каву по чашках. — Ти ж пам’ятаєш? Я казала тобі тиждень тому, потім нагадувала в середу і ще раз учора ввечері.
— Ага, — він кивнув, уткнувшись у телефон і водячи пальцем по екрану. — На тиждень, так? Чи на два? Не пам’ятаю вже.
— На тиждень. Я давно не бачила маму з татом. Востаннє була в них на Новий рік, а зараз уже травень. Мама скаржилася, що я зовсім про них забула.
— Ну, їдь. Я впораюся, — Роман відпив кави й поморщився. — Можна було б і гарячіше зробити. Ти ж знаєш, я не люблю теплу каву.
Катерина прикусила губу, але нічого не сказала. Кава була гарячою, просто Роман надто довго возився з телефоном. Вона налила собі теж каву й сіла навпроти чоловіка, спостерігаючи, як він їсть сніданок, не відриваючись від екрана.
— Я залишу тобі їжу в холодильнику. Котлети, гречку, салат. Тільки розігріти треба буде. І телефон майстра-сантехніка на холодильнику висить, якщо що. Ще я записала, коли приходить консьєржка, вона може допомогти, якщо виникнуть якісь проблеми з будинком. І ще…
— Катю, я не маленький, — перебив її Роман, не підводячи очей від телефона. — Обійдуся якось. Нарешті відпочину від твоєї опіки. Чесно, іноді ти як моя мати — все контролюєш, за всім стежиш.
Катерина здригнулася від цих слів. Кожне з них різонуло по серцю. Але вигляд вона зробила, наче не звернула уваги. Встала й почала збирати посуд зі столу. Роман допив каву й пішов у душ, не подякувавши за сніданок. Як завжди. За сім років він жодного разу не сказав спасибі за їжу. Жодного разу не відзначив, що сніданок був смачним. Сприймав це як належне, як повітря, яким дихаєш.
За годину Катерина стояла біля вхідних дверей із валізою. Роман вийшов зі спальні, одягнений для роботи. Його сорочка була ідеально випрасувана — Катя витратила на це вчора цілий вечір, відпарюючи кожну складку. На краватці красувалася шпилька, яку вона подарувала йому на річницю.
— Ну, я поїхала, — вона підійшла до чоловіка, чекаючи обіймів або хоча б поцілунку на прощання. Чекала, що він скаже щось тепле, побажає щасливої дороги, попросить телефонувати.
— Давай. Щасливої дороги, — він чмокнув її в щоку, не відриваючись від екрана телефона. Навіть не підняв на неї очей. Навіть не обійняв по-справжньому.
У поїзді Катя дістала телефон і написала Роману довге повідомлення про те, як пройшла дорога, яка погода за вікном, що у вагоні майже нікого немає, що вона сумує і думає про нього. Вона написала, що купила в дорогу його улюблений шоколад, щоб привезти йому. Що мама вже чекає і приготувала його улюблені страви. Що сподівається, він не сумуватиме і подбає про себе.
Роман відповів через три години одним словом: «Ок». Навіть не «Добре, дякую». Навіть не «Сумую теж». Просто «Ок». Катя спробувала не звертати на це уваги й подивилася у вікно на мерехтливі пейзажі, але клубок у горлі не розсмоктувався.
Батьки зустріли дочку з розпростертими обіймами. Мама приготувала улюблені страви Каті — запечену курку з картоплею, салат зі свіжих овочів, яблучний пиріг. Тато розповідав новини з життя сусідів, скаржився на підвищення цін, цікавився її роботою. За вечерею вони розпитували про Романа, про роботу, про плани на майбутнє.
— А як Ромочка? Мабуть, уже сумує? — запитала мама, накладаючи доньці добавку картоплі.
— Нормально. Працює багато. Втомлюється, — відповіла Катя, копирсаючи виделкою їжу. Їй не хотілося зізнаватися батькам, що чоловік навіть як слід не попрощався з нею.
— Ти б поменше на нього роботи звалювала, — сказав батько, відрізаючи шматок хліба. — Чоловік має почуватися головою сім’ї, а не прислугою. У вас же є розподіл обов’язків?
Катерина хотіла заперечити, що саме вона й займається всім домом — приготуванням, прибиранням, пранням, прасуванням, покупками, оплатою рахунків. Що Роман тільки працює і приходить додому, де на нього вже чекає накритий стіл, чистий одяг і прибрана квартира. Але вона промовчала. Не хотілося псувати перший вечір із батьками суперечками. Не хотілося зізнаватися, що її шлюб не такий ідеальний, яким вона його уявляла сім років тому.
Наступного дня Катя допомагала мамі по господарству, пекла ті самі пироги, які так любив Роман. З яблуками та корицею, з рум’яною скоринкою. Вона вже мріяла повернутися додому й влаштувати йому сюрприз — привезти гостинці, обійняти, розповісти, як сумувала. Уявляла, як він зрадіє, який щасливий буде. Увечері вона знову написала чоловікові довге повідомлення. Розповіла про те, як минув день, що мама передає привіт і пече його улюблені пироги, що вона скучила і думає про нього. Що приготує, коли повернеться. Що купила йому в подарунок новий светр, який він давно хотів. Роман відповів через п’ять годин: «Добре». Навіть не «Дякую». Навіть не «Я теж сумую». Просто одне слово.
Третій день, четвертий, п’ятий — все йшло за одним сценарієм. Катерина писала чоловікові довгі повідомлення, ділилася дрібницями, розповідала про розмови з батьками, про сусідів, про погоду, про те, що бачила в магазині, про плани. Питала, як справи на роботі, чи не голодний він, чи все гаразд удома, чи не забув полити квіти. Він відповідав односкладово, з великими затримками — «Ок», «Так», «Нормально». Жодного запитання про її справи. Жодного зізнання, що сумує. Катя списувала це на зайнятість. Напевно, він і справді багато працює. Напевно, втомлюється. Напевно, просто не звик так довго бути самому. Може, йому незручно писати докладні відповіді в робочий час. Вона придумувала виправдання, не бажаючи визнавати те, що ставало болісно очевидним — її чоловікові байдуже.
На п’ятий день батькам зателефонували далекі родичі й запросили на весілля племінниці в сусіднє місто. оСвяткування було за два дні, в суботу.
— Катюшо, може, з нами поїдеш? — запропонувала мама за вечірнім чаєм. — Познайомишся з ріднею, побачиш двоюрідних сестер. Вони всі питають про тебе.
— Ні, мам. Поїдьте ви з татом, — сказала вона, відпиваючи чай. — Я тут побуду. Відпочину в тиші. Книжку почитаю, кіно подивлюся.
— Ти впевнена? — мама подивилася на дочку з сумнівом, відкладаючи чашку. — Може, з нами все-таки? Там буде цікаво, музика, танці.
— Ні-ні. Поїдьте, повеселіться. Давно ви разом нікуди не вибиралися.
Батьки поїхали рано вранці в суботу. Катерина залишилася сама в батьківському домі й відчула дивну порожнечу. Тиша тиснула на вуха. Вона блукала кімнатами, гортала старі фотоальбоми, згадувала дитинство. Дивилася на фотографії себе маленькою — щасливою, безтурботною. Потім на весільні світлини — таку закохану, з палаючими очима, повну надій. А тепер? Що тепер? А потім їй у голову прийшла ідея — повернутися додому раніше терміну й влаштувати Роману сюрприз. Приготувати його улюблену вечерю, накрити на стіл зі свічками, зустріти його з роботи в гарній сукні. Як у романтичних фільмах. Як у їхні перші роки стосунків, коли вони ще зустрічалися.
Катерина швидко зібрала речі, залишила батькам записку на холодильнику й помчала на станцію. Квитки були, поїзд відправлявся за годину. Удача! Усю дорогу вона всміхалася, уявляючи, як зрадіє чоловік її несподіваному поверненню. Як обійме, як скаже, що сумував. Як вони проведуть романтичний вечір разом. По дорозі від вокзалу додому зайшла в магазин і купила продукти для його улюбленої вечері — добрий стейк, свіжі овочі для гриля, пляшку червоного вина, полуницю для десерту. Витратила останню зарплату, але їй не було шкода. Головне — потішити чоловіка.
Вдома було тихо, але не зовсім. Катерина потихеньку вставила ключ у замок і відчинила двері, намагаючись не шуміти. Хотіла зберегти ефект несподіванки. У квартирі грала музика — неголосна, приглушена, якась романтична мелодія, яку вона не впізнала. Зі спальні долинав сміх — жіночий сміх. Дзвінкий, безтурботний. Потім голос Романа — тихий, ніжний. Такий, яким він говорив із нею колись давно, на початку їхніх стосунків.
Катя завмерла в передпокої. Пакети з продуктами вислизнули з онімілих рук і впали на підлогу з глухим стуком. Пляшка вина покотилася паркетом. Серце її забилося так сильно, що, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Дихання перехопило. Вона знала. Уже знала, що побачить за тими дверима. Але не могла змусити себе повірити в це. Вона повільно, наче уві сні, підійшла до спальні. Кожен крок давався насилу. Ноги були ватяними, руки тремтіли. Двері були прочинені — Роман навіть не потрудився їх зачинити. Не очікував, що дружина повернеться раніше. Катерина зазирнула всередину й побачила те, що розбило її серце на мільйон дрібних, гострих скалок.
На їхньому сімейному ліжку, під ковдрою, яку вона сама прала й прасувала рівно тиждень тому, лежав Роман. А поруч із ним — незнайома дівчина з довгим темним волоссям, у його футболці. Тій самій, яку Катя дарувала йому на день народження. Вони обіймалися, цілувалися, сміялися. Безтурботно. Легко. Наче це нормально. Наче в нього немає дружини, яка сім років віддавала йому всю себе. Катерина прокашлялася. Голосно. Різко. Хотіла закричати, але горло здавило так, що не міг вийти жоден звук.
Роман обернувся так швидко, що мало не впав із ліжка. Обличчя його зблідло, наче він побачив привида. Очі розширилися від жаху. Рот відкрився, але кілька секунд не міг видавити жодного слова.
— Катю?! — його голос здригнувся, зірвався на високу ноту. — Ти мала бути в батьків! Що… що ти тут робиш?!
— Сюрприз, — сухо відповіла Катерина, схрестивши руки на грудях, щоб приховати, як вони тремтять. Голос її звучав чужим, механічним. — Вирішила повернутися раніше. Скучила за чоловіком. Хотіла влаштувати романтичну вечерю. От тільки, здається, ти вже зайнятий.
Незнайома дівчина поряд із Романом схопилася з ліжка, схопивши з підлоги свій одяг. Її обличчя було червоним від сорому чи страху. Вона метнулася до виходу, намагаючись на ходу натягнути джинси й не дивлячись Катерині в очі. Катерина мовчки посторонилася, даючи їй пройти. Вхідні двері гупнули так голосно, що задзвеніли шибки у вікнах.
— Це… це не те, що ти думаєш! — Роман схопився з ліжка, накинув на себе футболку. Руки його тремтіли, голос зривався. — Катюш, дай пояснити…
— Не те? — Катерина розсміялася. Істерично, гірко. — А що ж це тоді, Ромо? Ти мені зараз скажеш, що це твоя сестра? Чи колега, якій стало погано, і ти вирішив її в наше ліжко вкласти?
— Я… Це випадково! Ми просто… — він заїкнувся, не знаходячи слів, які могли б виправдати його.
— Випадково? — голос Катерини дзвенів від ледве стримуваної люті. — Випадково роздягнувши потрапив у наше ліжко з іншою жінкою? У нашій квартирі? У ліжку, яке я сама застеляла перед від’їздом?
Вона розвернулася й пішла на кухню. Налила собі води, намагаючись заспокоїтися. Руки тремтіли так сильно, що склянка вислизнула і розбилася об раковину. Скло розлетілося по підлозі. Роман з’явився в дверях кухні, натягнувши джинси.
— Катю, пробач! Це нічого не значить! Я люблю тільки тебе! — він зробив крок до неї, простягаючи руки, але зупинився, побачивши її погляд.
— Нічого не значить? — вона повільно повернулася до нього, витираючи мокрі руки об халат. — Сім років я готувала тобі сніданки. Прасувала твої сорочки. Прала твої шкарпетки. Зустрічала з роботи гарячою вечерею. Відмовляла собі в походах з подругами, щоб ти не залишався сам. І весь цей час ти… Ти зраджував мені?
— Ні! Тобто… Це вперше! Клянусь тобі! Більше такого не було!
— Брешеш, — Катерина похитала головою. — Ти не зрадив уперше. Ти просто вперше попався. І знаєш, що найобразливіше? Я поїхала до батьків, яких не бачила півроку, а ти не зміг витерпіти навіть тиждень! Тиждень, Романе! Сім днів!
Роман спробував щось сказати, відкрив рота, але Катерина підняла руку, зупиняючи його.
— Збирай речі. І забирайся з моєї квартири. Прямо зараз.
— Що? — він здивовано витріщився на неї, не вірячи почутому. — Якої твоєї? Це наша квартира! Ми тут разом живемо!
— Ні, Романе. Це моя квартира. Подарунок від батьків. Оформлена тільки на мене. Перевір документи, якщо не віриш. І я маю повне право вигнати тебе звідси. Негайно.
— Катюш, не треба! — він упав на коліна, хапаючись за поділ її халата. — Я більше не буду! Це була помилка! Дай мені шанс усе виправити! Ми можемо піти до психолога, я змінюся, клянусь!
— Помилка? — Катерина подивилася на нього згори вниз, відсторонюючись. — Знаєш, якою була помилка? Те, що я сім років жила з людиною, яка приймала мою турботу як належне. Яка жодного разу не сказала спасибі за сніданок. Яка зраділа, що нарешті відпочине від моєї опіки. Пам’ятаєш, ти так сказав уранці?
— Я не те мав на увазі! Ти все неправильно зрозуміла! Я просто… я втомився, не виспався, мені треба було на роботу!
— Забирайся, Романе. Негайно. Поки я не викликала поліцію.
Вона пройшла в спальню, дістала з шафи велику спортивну сумку й почала складати в неї його речі. Сорочки, які вона прасувала. Шкарпетки, які вона прала. Краватки, які вона купувала. Все летіло в сумку без розбору. Роман намагався зупинити її, хапався за одяг, але вона різко вирвала з його рук чергову сорочку.
— Катю, зупинися! Давай поговоримо! Ми можемо все налагодити! Я буду піклуватися про тебе, допомагати по дому, робити все, що скажеш!
— Говорити ні про що. Я втомилася бути твоєю безплатною покоївкою і кухаркою. Я втомилася від того, що ти сприймаєш мене як меблі. Я втомилася сподіватися, що ти колись оціниш те, що я роблю. Ти навіть спасибі жодного разу не сказав. Жодного разу за сім років.
Вона застібнула сумку й простягнула її чоловікові. Роман стояв перед нею, розгублений, з червоними очима.
— Ось твої речі. Решту забереш пізніше, коли мене не буде вдома. Подзвоню, скажу, коли можна прийти. В мою відсутність.
— Куди я піду? — розгублено запитав він, притискаючи сумку до грудей.
— До тієї дівчини. Або до мами. Або винаймай квартиру. Мені байдуже. Це більше не моя турбота.
— Катюш… Я все ще люблю тебе. Ти ж знаєш…
— Якби любив, не зраджував би, — відрізала Катерина й пройшла до дверей, відчиняючи їх. — Іди, Романе. Поки я не передумала і не викликала поліцію. І так, ключі залиш. Усі. І від домофона теж.
Він поклав ключі на полицю біля входу, взяв сумку й повільно пішов до виходу. На порозі обернувся, намагаючись востаннє піймати її погляд.
— Я справді люблю тебе. Ти ж зрозумієш це з часом.
— Іди, — повторила вона й зачинила двері в нього перед носом, повернувнувши защібку.
Щойно замок клацнув, Катерина гепнулася на підлогу в передпокої й заридала. Сім років спільного життя, сім років любові, турботи, надій, терпіння — все зруйнувалося в одну мить. Вона плакала довго, поки не закінчилися сльози й не охрип голос. Потім встала, вмилася холодною водою, подивилася на своє відображення в дзеркалі — червоні очі, бліде обличчя — і набрала номер мами.
— Мамо? — голос її тремтів, зривався. — Можна я повернуся до вас? Чи ні, краще приїжджайте ви. Мені… мені потрібна допомога.
Батьки примчалися за кілька годин. Тато вдерся в квартиру першим, з похмурим обличчям, стиснутими кулаками. Мама слідом, із пакетами їжі та чаю. Катерина зустріла їх з опухлими від сліз очима. Мама обняла дочку й гладила по голові, як у дитинстві, коли Катя розбивала коліна у дворі. Катерина розповіла їм усе — про раннє повернення, про дівчину в їхньому ліжку, про те, що вигнала Романа, про його жалюгідні виправдання.
— Правильно зробила, — батько стиснув кулаки так, що побіліли кісточки пальців. — Такому негіднику не місце в нашій родині. Я з ним ще поговорю окремо.
— Донечко, — мама притиснула Катю до себе, погладжуючи по спині. — Ти молодчинка. Не кожна жінка знайде в собі сили одразу прийняти таке рішення. Багато хто терпить, прощає, вірить обіцянкам.
— Я не знаю, мамо. Може, я надто поспішила? Може, варто було дати йому шанс? Раптом він справді більше не повторить?
— Ні, — батько похитав головою, підсідаючи до жінок на диван. — Якщо людина зраджує один раз, вона зрадить і вдруге, і втретє. Просто стане обережнішою. Ти вчинила правильно. Бережи себе.
За тиждень у двері подзвонили. Катерина відчинила й побачила на порозі свекруху. Олена Миколаївна стояла з червоним від обурення обличчям, стискаючи в руках сумочку.
— Ти як могла так вчинити з моїм сином?! — закричала вона, не вітаючись, з порога. — Вигнала його на вулицю, як собаку!
— Здравствуйте, Олено Миколаївно, — спокійно відповіла Катерина, відступаючи вбік. — Проходьте. Чи будете кричати в під’їзді, щоб усі сусіди почули?
— Не вдавай невину! — свекруха ввійшла, важко дихаючи. — Ромочка мені все розповів! Ти покинула його самого, поїхала невідомо куди, а потім влаштувала скандал через дрібницю!
— Через дрібницю? — Катерина повільно вигнула брову, схрещуючи руки на грудях. — Ви вважаєте зраду в нашому сімейному ліжку дрібницею?
— Ти сама спровокувала його! — свекруха тицьнула пальцем у її бік. — Чоловікові потрібна увага, а ти поїхала! Покинула його! Що він мав робити, сидіти й чекати невідомо скільки? Чоловіки слабкі, вони не можуть контролювати свої бажання!
— Отже, у всьому винна я? — Катерина всміхнулася. — Не Роман, який привів коханку в наше ліжко, а я, яка посміла відвідати батьків? Яких не бачила півроку?
— Ти мала бути поруч! Піклуватися про нього! Бути хорошою дружиною! А ти… Ти погана дружина! Ти не вмієш тримати чоловіка!
— Знаєте що, Олено Миколаївно, — Катерина випросталася, дивлячись свекрусі просто в очі. — Я сім років була поруч. Я готувала, прибирала, прала, прасувала. Я відмовляла собі в багатьох речах, щоб вашому синові було комфортно. Я жила від зарплати до зарплати, тому що він хотів відкладати на машину. Я скасовувала зустрічі з подругами, тому що він не хотів залишатися сам. І що я отримала натомість? Зраду у власному ліжку й звинувачення в тому, що я погана дружина.
— Усі помиляються! — свекруха тупнула ногою. — Він же вибачився! Просив пробачення! Обіцяв виправитися!
— І що? Я маю пробачити й удавати, що нічого не було? Повернути його назад і далі бути його служницею, яку він не цінує?
— Ти руйнуєш сім’ю! — обвинувачувально вигукнула Олена Миколаївна, розмахуючи руками. — Через одну дурість ти руйнуєш усе! Сім років! Сім років намарне!
— Сім’ю зруйнував ваш син, коли зрадив мені, — холодно відрізала Катерина. — Я просто зробила висновки й не збираюся жити зі зрадником.
— Ти пошкодуєш про це! — свекруха повернулася до дверей. — Він знайде собі іншу дружину, кращу за тебе! Більш покірливу! Більш турботливу! А ти залишишся нікому не потрібною!
— Можливо, — Катерина знизала плечима, відчиняючи двері ширше. — Зате я більше не житиму з людиною, яка не цінує мене. Яка сприймає мою турботу як даність.
— Ромочка сказав, що ти вже подала на розлучення!
— Так. Подала позавчора вранці. За місяць ми будемо вільні одне від одного. А поки він може забирати свої речі в мою відсутність. Я попереджу, коли можна прийти.
— Ти… Ти… — Олена Миколаївна задихнулася від обурення, притиснувши руку до грудей. — Ти ще пошкодуєш! Мій син знайде собі нормальну дружину, яка буде його цінувати і любити!
— Бажаю йому удачі, — Катерина кивнула. — До побачення, Олено Миколаївно. Не варто більше приходити.
Свекруха пішла, голосно гупнувши дверима. Шибки у вікнах затремтіли. Катерина повернулася на кухню, де її чекала мама з чашкою гарячого чаю та печивом.
— Молодець, донечко. Трималася гідно. Не дала себе в образу.
— Мам, а раптом вона має рацію? — Катя сіла навпроти матері, обхоплюючи чашку руками. — Раптом я справді поспішила? Раптом можна було дати йому другий шанс?
— Катюшо, — мама взяла її за руку. — Ти зробила те, що треба було зробити. Сім років ти віддавала себе цьому шлюбу без залишку. А що отримала натомість? Зраду. Ти заслуговуєш на більше. Ти заслуговуєш на людину, яка буде цінувати тебе, піклуватися про тебе, дякувати за кожен день поряд. А не того, хто сприймає тебе як прислугу.
Катерина обняла маму і вперше за тиждень відчула, що вчинила правильно. Так, було боляче. Так, було страшно. Так, попереду було розлучення, яке їй належало пережити. Але ще страшніше було б залишитися з людиною, яка не цінує її, з людиною, яка зрадила і, швидше за все, зрадила б знову.
За місяць розлучення було оформлене. Роман намагався телефонувати, писати повідомлення, просити про зустріч, благати дати ще один шанс. Катерина ігнорувала всі спроби зв’язатися. Вона заблокувала його номер, видалила з усіх соцмереж. Вона продала квартиру, в якій минули сім років її життя, і купила маленьку двушку в іншому районі міста. Зробила ремонт за своїм смаком — світлий, затишний. Влаштувалася на нову, цікавішу роботу, яку раніше не могла взяти, тому що Роману не подобалося, що там ненормований графік. Записалася на йогу, про яку мріяла три роки. Купила собі кота, якого Роман не дозволяв завести. Почала жити для себе.
