У затишному квартирі на околиці Києва, де вікна виходили на парк, повний осіннього листя, жила пара – Андрій і Мар’яна.
Андрію було тридцять вісім, він працював програмістом удома, цілими днями сидячи за комп’ютером, а Мар’яна, тридцятип’ятирічна дизайнерка, любила життя повне пригод.
Вони були разом п’ять років, одружені три, але останнім часом між ними з’явилася тріщина, як у старому паркеті під ногами.
Того вечора Мар’яна повернулася з роботи пізно, з сумкою повною ескізів і роздратуванням у серці. Андрій сидів на дивані, в старих домашніх тапочках, дивлячись серіал. Вона скинула пальто і подивилася на нього.
“- Ти як старі домашні тапочки, тільки й для дому й годишся, а в люди нема з ким і вийти,” – сказала серйозним тоном Мар’яна Андрієві.
Андрій здивовано підняв очі від екрану. “Мар’яно, що ти верзеш? Я ж удома, бо працюю. А ти ж знаєш, я не люблю галасливі місця.”
Вона сіла навпроти, схрестивши руки. “Працюєш? Ти цілий день сидиш у цих тапочках, ніби приріс до дивана. Пам’ятаєш, коли ми востаннє виходили кудись? На концерт, в кіно, просто погуляти?”
Андрій зітхнув. “Минулого місяця ми були в кафе. З твоїми подругами.”
“То було нудно! Ти сидів і мовчав, як риба. Подруги питають: ‘Андрію, а ти що думаєш?’ А ти: ‘Нормально’. Нормально! Життя не ‘нормально’, воно повинно бути яскравим!”
Він вимкнув телевізор. “Я не екстраверт, як ти. Мені комфортно вдома. З тобою.”
Мар’яна встала, ходячи по кімнаті. “Комфортно? А мені ні! Я хочу танцювати, сміятися, зустрічати нових людей. А з тобою – ніби в музеї, де все тихо і нудно.”
Андрій відчув докір. “Ти кажеш, я нудний? Як тапочки?”
“Так! Зручний, теплий, але тільки для дому. А на вулицю – ні, бо зношений і не модний.”
Він усміхнувся криво. “Може, я оновлюся? Куплю нові кросівки?”
Мар’яна не засміялася. “Це не про взуття, Андрію. Це про нас. Якщо так триватиме, я не витримаю.”
Вона пішла в спальню, грюкнувши дверима. Андрій залишився сам, дивлячись на свої тапочки. Вони були старі, потерті, подарунок від матері п’ять років тому. “Може, вона права,” – подумав він.
Наступного дня Андрій вирішив змінитися. Він подзвонив другові, Сергію, з яким не бачився місяцями.
“Сергію, привіт. Давай зустрінемося?,” – сказав Андрій.
Сергій здивувався. “Андрію? Ти? З дому вийдеш? Гаразд, о сьомій в барі на Подолі.”
Андрій одягнув джинси, сорочку – не ті, що для дому – і пішов. Мар’яна, побачивши, підняла брову. “Куди це ти?”
“З Сергієм. Треба провітритися.”
Вона усміхнулася. “Нарешті! Не сиди допізна.”
В барі Сергій чекав за столиком. “Брат, ти як привид! Де пропадав?”
Андрій сів. “Робота, дім. Мар’яна каже, я як тапочки – тільки для дому.”
Сергій засміявся. “Класика! Моя Оля теж скаржилася. Треба виводити дружину в люди. Запроси її на побачення, як у молодості.”
“Ми ж одружені.”
“Тим більше! Романтика. Ось, візьми квитки на концерт – у мене зайві.”
Андрій взяв. “Дякую. Спробую.”
Вдома він показав квитки Мар’яні. “Йдемо завтра? Концерт.”
Вона зраділа. “Серйозно? Ти? На концерт?”
“Так. Хочу бути не тільки тапочками.”
Вона обняла його. “Добре, коханий. Побачимо.”
На концерті було гамірно, музика гриміла. Мар’яна танцювала, сміялася. Андрій стояв, намагаючись рухатися в такт.
“Ну як?” – крикнула вона.
“Гучно! Але круто!” – відповів він.
Після концерту вони пішли в нічний клуб. “Давай потанцюємо!” – сказала Мар’яна.
Андрій вагався. “Я не вмію.”
“Я навчу!” Вона потягла його на танцпол.
Він рухався незграбно, але сміявся. “Я як слон у посудній лавці!”
“Але мій слон!” – засміялася вона.
Вдома, втомлені, вони лягли в ліжко. “Дякую, Андрію. Було класно,” – сказала Мар’яна.
“Я стараюся. Не хочу бути тільки для дому.”
Вона поцілувала його. “Ти мій улюблений. Але давай частіше так.”
Але зміни не були легкими. Через тиждень Андрій повернувся до рутини. Робота за комп’ютером, серіали ввечері. Мар’яна запросила подруг додому.
“Дівчата, знайомтеся, мій Андрій,” – сказала вона.
Подруга Катя: “Привіт! Мар’яна розповідала, ти програміст. Круто!”
Андрій кивнув. “Так, працюю з кодами.”
Інша, Олена: “А хобі які? Подорожі, спорт?”
“Ем… Читання, фільми.”
Мар’яна втрутилася: “Він недавно на концерт ходив! Розкажи, Андрію.”
Він розповів коротко. “Було гучно.”
Дівчата засміялися. “Типовий інтроверт!”
Після їхнього уходу Мар’яна сказала: “Бачиш? Вони думають, ти нудний.”
“Я не для шоу,” – образився Андрій.
“Але для мене – так! Хочу пишатися тобою.”
Він зітхнув. “Добре, давай поїдемо кудись на вихідні.”
“Куди?”
“У Львів. Романтика, кав’ярні.”
Вона зраділа. “Ура! Бронюй готель.”
У Львові вони гуляли вуличками, пили каву в старовинних закладах.
“Дивись, яка краса!” – сказала Мар’яна, фотографуючи ратушу.
Андрій усміхнувся. “Так, гарно. Пам’ятаєш наше перше побачення? В парку, з морозивом.”
Вона взяла його за руку. “Так. Ти був таким сором’язливим. ‘Мар’яно, ти мені подобаєшся’ – і почервонів.”
“А ти сказала: ‘Добре, бо ти мені теж’.”
Вони посміялися. Увечері в ресторані.
“За нас,” – підняв келих.
“За нові пригоди,” – додала вона.
Але в готелі Андрій сів за ноутбук. “Треба перевірити пошту.”
Мар’яна обурилася. “Знову робота? Ми на відпочинку!”
“Хвилинку,” – сказав він.
“Ні! Вимкни!” Вона забрала комп’ютер.
Він розсердився. “Мар’яно, це моя робота!”
“А я – твоє життя! Або ти зі мною, або з екраном.”
Вони посварилися. “Ти не розумієш, як важко бути фрілансером,” – сказав Андрій.
“А ти не розумієш, як нудно з тобою!” – вигукнула вона.
Вони мовчали всю дорогу додому.
Вдома напруга зросла. Андрій подзвонив матері.
“Мамо, Мар’яна каже, я як твої тапочки – нудний.”
Мати засміялася. “Синку, жінки хочуть уваги. Твій батько був таким же, сидів удома з газетою. Я терпіла, але ти не повторюй.”
“Що робити?”
“Здивуй її. Запишись на танці, спорт.”
Андрій подумав. “Може.”
Мар’яна тим часом говорила з подругою Катею по телефону.
“Катю, він намагається, але все одно повертається до старого.”
“Марі, може, розлучення? Знайдеш активного.”
“Ні! Я люблю його. Але хочу змінити.”
“Тоді допоможи. Запроси на щось разом.”
Мар’яна кивнула. “Добре.”
Вона повернулася до Андрія. “Вибач за Львів. Давай на танці запишемося?”
Він здивувався. “Танці? Я ж не вмію.”
“Навчимося! Сальса, наприклад.”
Андрій погодився. “Гаразд, для тебе.”
На першому занятті танців було весело. Інструктор, молодий хлопець на ім’я Дмитро, показував рухи.
“Раз-два, поворот! Андрію, розслабся!” – сказав Дмитро.
Андрій спотикався. “Я як ведмідь!”
Мар’яна сміялася. “Мій ведмідь! Тримай мене міцніше.”
Інша пара, старша, підбадьорила: “Ми теж спочатку не вміли. Практика!”
Після уроку вони пішли в кафе. “Було круто,” – сказав Андрій.
“Так! Давай щотижня,” – запропонувала Мар’яна.
Він кивнув. “Обіцяю.”
Але через два тижні Андрій пропустив урок. “Робота.”
Мар’яна пішла сама. Там вона танцювала з Дмитром.
“Ти добре рухаєшся,” – сказав Дмитро.
“Дякую. Мій чоловік не прийшов.”
“Шкода. Він втрачає.”
Вдома вона розповіла. “Дмитро хвалив мене.”
Андрій нахмурився. “Хто це?”
“Інструктор. Гарний хлопець.”
Він відчув ревнощі. “Може, тобі з ним вийти в люди?”
“Не верзи! Але якщо ти не змінишся…”
Вони посварилися знову. “Ти фліртуєш?” – спитав Андрій.
“Ні! Просто танцюю. А ти сидиш удома!”
Він пішов у іншу кімнату. “Може, мені нові тапочки купити?”
Криза настала через місяць. Мар’яна сказала: “Андрію, мені треба пауза. Поживу в Каті.”
Він приголомшений. “Чому?”
“Бо ти не змінюєшся. Я люблю тебе, але задихаюся.”
“Дай шанс! Я змінюся.”
Вона пішла, взявши речі. Андрій залишився сам, в тапочках.
Він подзвонив Сергію. “Дружина пішла.”
“Ого! Чому?”
“Бо я нудний.”
“Брат, дій! Здивуй її. Організуй сюрприз.”
Андрій подумав. Він зателефонував матері Мар’яни.
“Тещо, допоможіть. Хочу повернути Мар’яну.”
“Синку, вона скаржилася. Але любить тебе. Зроби щось романтичне.”
Він спланував. Запросив друзів, подруг Мар’яни, забронював ресторан.
Потім подзвонив Мар’яні. “Зустрінемося? Поговоримо.”
Вона погодилася. “Добре, в парку.”
Але він привів її в ресторан, де всі чекали.
“Сюрприз!” – крикнули друзі.
Мар’яна здивувалася. “Що це?”
Андрій став на коліно. “Мар’яно, я був тапочками. Але хочу бути кросівками, чоботами, чим завгодно! Одружуся з тобою знову?”
Вона заплакала. “Ти серйозно?”
“Так! І танці, подорожі – все!”
Друзі аплодували. Сергій: “Молодець!”
Катя: “Нарешті!”
Мар’яна обняла його. “Добре, коханий. Повертаюся.”
Вони повернулися додому. Андрій викинув старі тапочки.
“Нові купимо разом,” – сказав він.
Вона засміялася. “І нові пригоди!”
Вони поїхали в Карпати. Там, на горі, Андрій сказав: “Дякую, що штовхнула мене.”
“А ти дякую, що змінився.”
Вони цілувалися під сонцем.
Але життя не казка. Через рік Андрій знову засидівся вдома.
“Андрію, знову?” – спитала Мар’яна.
Він усміхнувся. “Ні! Встаю, йдемо гуляти.”
Вона взяла його за руку. “Мій герой. Не тапочки, а мандрівник.”
І так вони жили, балансуючи між домом і світом, з любов’ю і діалогами.
Віра Лісова
