— Ти з ним стільки років прожила, у вас спільні діти. Забери Женю до себе, — видала дружина колишнього.
О п’ятій годині ранку задзвонив телефон. Світлана Петрівна не хотіла прокидатися, але нав’язливий звук вирвав її зі сну. Вона потягнулася за телефоном і випадково впустила окуляри. Нарешті, узявши смартфон, жінка побачила на екрані незнайомий номер.
— Алло? — промовила літня жінка сонним, хриплим голосом.
— Світлано? Це Тамара. Тамара, дружина Євгена.
В кімнаті повисла тиша. Світлана Петрівна присіла на ліжко. Євген був її колишнім чоловіком, від якого у неї було двоє дітей. Вони не спілкувалися років п’ять, з тих пір, як їхня дочка Катя закінчила університет.
— Що трапилося? — зніяковіло запитала вона.
— Женя потрапив у неприємність — у нього серце прихопило. Вчора ввечері його привезли до лікарні, зараз він у реанімації.
Світлана Петрівна заплющила очі. Перед очими промайнуло обличчя Євгена — не того, сивого й обвислого, яким вона бачила його востаннє на випускному у Каті, а молодого, з ясними очима й швидкою посмішкою. Того, з ким прожила сімнадцять років.
— Який його стан? — запитала вона, вже автоматично.
— Важкий. Ліва сторона не працює, мова… він не говорить. Лікарі кажуть, потрібен тривалий догляд. Місяці. Може, роки.
Світлана Петровна мовчала, намагаючись усвідомити, навіщо їй усе це говорять. Співчуття? Ні, у голосі колишньої суперниці, що забрала чоловіка, не лунала ні паніка, ні співчуття. Лише холодна, розрахункова напруга.
— Слухай, Світлано, — голос Тамари став більш впевненим, ніби вона перейшла до головного. — Я не зможу доглядати за Євгеном. У мене свій бізнес, багато роботи. Максимум два тижні можу викроїти, і то з дистанційною участю. А потім… Йому потрібна буде постійна допомога. Доглядальниця, реабілітація.
— То найми доглядальницю, — спокійно промовила Світлана Петрівна. — Гадаю, у вас є така можливість.
— Можливість є, — різко відповіла Тамара. — Але це не те. Чужа людина… Та й він, коли приходить до тями, увесь час питає про тебе. Свєта, Свєта…
Жінка стиснула телефон.
— Я не розумію, до чого ти ведеш, Тамаро.
Прямота, з якою пролунала відповідь, приголомшила.
— Ти з ним сімнадцять років прожила, у вас спільні діти. Ось ти його й забирай — до своїх або до себе. Я не зможу впоратися. Це не моя турбота.
Світлана Петрівна не знайшла слів. Вона чула лише власне дихання й далекий гул ранкового міста за вікном.
— Ти пропонуєш мені забрати колишнього чоловіка до себе? — здивовано перепитала жінка.
— Ну так, адже він тебе кличе. А мені… мені треба їхати у відрядження через два тижні. Контракт зобов’язує. Я не можу залишити його самого, але й залишити з доглядальницю теж не в силі… Ти ж розумієш.
Світлана Петрівна все зрозуміла. Зрозуміла надто ясно. Вона не відповіла, просто скинула виклик. Її руки тремтіли, охопило холодне здивування від нахабства Тамари. За годину їй подзвонила дочка, Катя. Голос зривався.
— Мам, ти в курсі? Ти говорила з цією… з Тамарою?
— Говорила.
— Вона дзвонила мені й Вадиму. Пропонує нам «організувати догляд за татом». Каже, у неї кар’єра, вона не готова поступитися всім. Це взагалі як?
Мати не стала ні виправдовувати дружину Євгена, ні критикувати її. У неї просто не було на те сил. Син подзвонив трохи пізніше. Він був дуже спокійний, але голос його був впевненим.
— Мамо, ми всі разом зустрінемось вдень і все обговоримо. Не приймай рішення наодинці. Це не твоя проблема.
Але проблема вже увійшла в дім, як протяг. Світлана Петрівна поїхала до лікарні. Не з благородства, а з необхідності побачити все своїми очима. У холі її зустріла Тамара — підтягнена, в дорогому пальто, з ідеальним макіяжем, що ховав втому навколо очей.
— Він у палаті інтенсивної терапії, пускають всього на п’ять хвилин, — сказала вона без прелюдій. — Документи ось. Я вже переговорила з завідувачем. Переведення у звичайну палату можливе через тиждень, якщо буде динаміка. Потім — реабілітаційний центр або… домашній догляд.
Вони піднялися ліфтом. У палаті, серед тихого писку апаратури, лежав Євген. Чоловік був невпізнанний. Половина обличчя обвисла, рука лежала на ковдрі, як чужа. Побачивши колишню дружину, його ліве око сіпнулося. Він спробував щось сказати, але вийшов лише незрозумілий звук. З кута рота потекла слина.
Світлана Петрівна підійшла, автоматично взяла серветку зі столика й витерла. Жест був настільки звичним, що вона сама здригнулася. Ввечері до жінки прийшли діти. Катя, жива й емоційна, активно жестикулювала.
— У неї квартира в центрі, багато грошей! Вона може найняти десяток доглядальниць! Чому це має впасти на тебе, мам? Ти вже все віддала, сімнадцять років життя! Тобі скоро шістдесят!
Вадим сидів, відкинувшись на спинку стільця.
— Юридично вона його дружина, а значить несе відповідальність. Якщо вона відмовляється від догляду, це можна розцінити як порушення. Можна підняти питання про аліменти… з неї, на користь батька.
— Які аліменти, Вадиме! — розвела руками сестра. — Мова про те, хто з ним возитиметься!
Світлана Петрівна мовчала дивилася на своїх дорослих, розумних і красивих дітей. Вони були найдорожчим, що лишилося у неї від тих сімнадцяти років шлюбу.
— А що він хоче? — тихо запитала вона.
— Хто? Тато? Мамо, він не говорить! — нервово промовила дочка.
— Він кликав мене на ім’я. Тамара каже, що він постійно кличе мене.
— Вона могла й вигадати, — буркнув Вадим.
Наступного дня Світлана Петрівна знову вирушила до лікарні. Вона домовилася з черговою медсестрою. Євген був при свідомості, і вона сіла поряд із ним.
— Женю, — покликала колишня дружина. — Ти мене чуєш? Якщо чуєш — закрий очі один раз.
Його око повільно закрилося й відкрилося.
— Тамара каже, тобі знадобиться постійний догляд. Вона не може забезпечити його тобі. Пропонує, щоб ти переїхав до мене. Зрозумів? Якщо так — закрий очі.
Око закрилося. Цього разу швидше. Потім воно знову відкрилося, і в ньому стояло таке прохання, що Світлана Петрівна відвела погляд. Вона дивилася у вікно на брудне березневе небо.
— Я подумаю над цим, — промовила вона, не дивлячись на нього. — Але нічого не обіцяю.
Вдома жінка взялася складати список. Вона діяла практично, без емоцій. У неї була двокімнатна квартира, на першому поверсі — це плюс. Їй скоро на пенсію, працює бухгалтером, але можуть залишити лише на півставки — це мінус. Діти, звичайно, допоможуть, але у кожного своє життя: у Вадима маленький син, у дочки своя робота.
Найняти доглядальницю? Зарплата не дозволяє. Пенсія Євгена й його заощадження… Але доступ до них лише у Тамари. Якщо вона не поділиться, доведеться вирішувати питання через суд: про опіку чи поділ рахунків. Світлана Петрівна подзвонила Тамарі.
— Я готова наглядати за Євгеном, але за певних умов. По-перше, потрібна медична довіреність на мене для вирішення всіх питань із лікарями. По-друге, повна інформація про його фінансовий стан: рахунки, вклади, пенсія. По-третє, ти береш участь у витратах на доглядальницю й реабілітацію перші півроку.
Тамара ненадовго задумалася.
— Довіреність і інформація — так. Гроші… Я готова виділяти тридцять тисяч гривень на місяць. Більше не можу. У мене кредити.
— Сорок, — наполегливо промовила Світлана Петрівна. — І ти займаєшся продажем його машини. Гроші від продажу йдуть у загальний фонд на його лікування.
— Добре, — відповіла Тамара. Було чути, як вона видихає.
Коли діти дізналися про це, вони були обурені. Особливо Катя.
— Ти з розуму з’їхала, мамо! Ти зв’язуєш себе по руках і ногах! Через що? Через почуття обов’язку? Перед ким?
— Не перед ним, — відтяла Світлана Петрівна. — Перед вами.
— До чого тут ми?
— Щоб у вас не було цього на совісті, щоб ви не металися між ним, мною та своїми сім’ями й щоб був один центр, одна точка відповідальності. І щоб ви могли просто приходити до батька, а не мити його. Тому я погодилася доглядати за ним.
Вадим мовчав, сутулячись. Потім підвів голову.
— Юридично я все оформлю. Довіреності, угоди з Тамарою. Щоб вона не передумала.
Потім було переведення колишнього чоловіка у звичайну палату, потім виписка. Тамара привезла речі Євгена, склала коробки в передпокої Світлани Петрівни, підписала папери й поїхала. На прощання вона сказала:
— Дзвони, якщо щось. Гроші перераховуватиму першого числа кожного місяця.
І зникла з їхнього життя так само стрімко, як і з’явилася колись. Незабаром Євгена привезли додому до колишньої дружини. Встановили спеціальне ліжко у вітальні, поруч — тумбочку з ліками, тонометром.
Найняли доглядальницю, Ніну Степанівну, літню, досвідчену жінку, на денні години. Вночі чергувала Світлана Петрівна.
Перші тижні були випробуванням ще тим. Процедури, годування з ложечки, нескінченне прибирання, боротьба з пролежнями, заняття за рекомендаціями логопеда. Євген часто плакав від безпорадності й сердився. Одного разу, коли у нього особливо погано виходило рухати пальцями, він здоровою рукою змахнув тарілку з кашею на підлогу. Світлана Петрівна, не сказавши ні слова, прибрала й принесла нову порцію.
— Будеш їсти те, що я даю, — сказала вона просто. — Тобі потрібні сили.
Удень, коли приходила Ніна Степанівна, жінка виходила на коротку прогулянку й дихала холодним повітрям. Іноді приходили діти. Вадим допомагав з документами й розбирався зі страховкою. Катя привозила їжу, читала батькові вголос, хоч не була впевнена, чи розуміє він. Поступово, день за днем, стало з’являтися покращення.
Євген почав вимовляти окремі склади. Потім короткі слова. «Так». «Ні». «Дя-кую». Одного весняного вечора, коли Світлана Петрівна перестелювала йому постіль, він чітко, хоч і повільно, сказав:
— Про-бач.
Вона зупинилася, глянула на нього.
— За що? — відповіла жінка. — Зараз головне — щоб рука почала працювати.
Колишня дружина не пробачила Євгена. Вона просто виконувала свої обов’язки, як колись готувала сніданки, перевіряла уроки, прасувала сорочки. Ця робота була важкою й невдячною, але жінка знала, що це необхідно.
Через півроку Євген уперше за допомогою ходунків пройшов від ліжка до вікна. Він дивився на двір, на молоду зелену, і сльози текли йому по щоках. Світлана Петрівна стояла поряд.
— Ка-тя… Ва-дим… — вимовив він.
— У неділю приїдуть. Вадим онука привезе.
Він кивнув. Потім, не дивлячись на неї, пробурмотів:
— Та-ма-ра… не при-їде?
— Не знаю. Не дзвонила.
Чоловік знову кивнув. Було ясно, що він чекав подібної відповіді й вона його, схоже, не здивувала.
З початку хвороби минуло чимало часу, і Євген міг повільно, з палицею, пересуватися квартирою. Мова стала зрозумілішою, хоч і повільною. Доглядальниця приходила вже на три години на день, для проведення спеціальних вправ. Світлана Петрівна вийшла на повноцінну роботу. Життя увійшло в нове, суворе русло.
Одного разу, у жовтні, почувся дзвінок у двері. На порозі стояла Тамара. Схудла, з новими зморшками біля очей.
— Можна? — запитала вона.
Вони сиділи на кухні. Євген дрімав у вітальні.
— Я розлучилася з Женею й вийшла заміж за іншого, — оголосила Тамара без зайвих слів. — Ви, мабуть, ще не в курсі?
— Ні, — здивовано кивнула Світлана Петрівна, щиро не розуміючи, як жінка могла провернути цю аферу. — За кого?
— За іноземного партнера. Тепер я їду до Німеччини. Назавжди.
Світлана Петрівна мовчала чекала продовження.
— Гроші… Я можу перераховувати далі. Але недовго. Мій чоловік… Він не в курсі всіх деталей.
— Не варто, — коротко промовила жінка. — Ми справляємося. Діти допомагають нам.
Тамара подивилася на свої руки.
— Як він?
— Поправляється. Повільно.
— Він… він питає про мене?
— Питав. Один раз.
Тамара кивнула, потім дістала із сумки конверт.
— Тут трохи. Про всяк випадок. Не відмовляйся.
Жінка встала, щоб йти, але затрималася на кілька секунд.
— Знаєш, я думала, ти не погодишся й що ти його не пробачиш.
Світлана Петрівна знизала плечима й нічого не відповіла. Після відходу Тамари вона заглянула у вітальню. Євген був при пам’яті й дивився у стелю.
— Тамара була. Від’їжджає за кордон. Назавжди.
Він повернув голову. В його очах не було ні образи, ні здивування. Було порожнє, чисте розуміння.
— Зали-ша-єш-ся… ти, — з труднощами вимовив чоловік.
— Так, — промовила жінка. — Залишаюся я. Суп уже охолов. Зараз принесу.
За вікном повільно темнішало, осінній день поступався сутінкам. Попереду чекали зима, весна, літо. Попереду — процедури, візити лікарів, рахунки, рідкі зустрічі з дітьми й онуком. Будні, робота, — усе, як зазвичай, без героїзму, спокути чи образи. Просто життя, що тривало, таке, яке воно є.
