Галина сіла на край ліжка і закрила обличчя руками.
— Він мріяв про ці вікна… — тихо сказала вона. — А ми за них мало не повбивали одна одну.
Весна в селі Вишневе зазвичай приходить лагідно, з ароматом квітучих вишень та мирним гудінням бджіл.
Але цього року над обійстям покійної баби Стефи згустилися хмари, хоча на небі не було жодної хмаринки.
Причиною «грози» стали дві рідні сестри — Марія та Галина, які після сорокового дня за бабусею взялися ділити спадщину.
Все велике майно — хату, город і старий трактор — вони вже сяк-так розподілили. Але справжня буря, розгорілася там, де її ніхто не чекав: біля вікон.
Скляний фронт
— Я тобі кажу, Галю, ці пластикові вікна ставив мій чоловік за наші гроші у 2015 році! — кричала Марія, червоніючи так, що її обличчя зрівнялося кольором із бабусиними півоніями під парканом. — Це німецький профіль! П’ятикамерний! Я їх не залишу в хаті, яка тепер належить тобі!
Галина, молодша сестра, яка завжди мала талант до театральних пауз, повільно поправила окуляри й схрестила руки на грудях.
— Маріє, ти при своєму розумі? Ти хочеш вийняти вікна з хати? Ти хочеш, щоб я тут з дітьми в порожніх рамах зимувала? Хата дісталася мені за заповітом разом з усіма «невід’ємними частинами споруди». Вікна — це частина стіни!
— Частина стіни — це цегла, а вікна — це інвестиція! — не вгавала Марія. — Ми їх замовляли, ми чекали три тижні на доставку. Я заберу їх на свою дачу, а ти собі став хоч клейонку, хоч фанеру!
Тюлева ескалація
Але справжній пік емоцій настав, коли мова зайшла про фіранки. Це були не просто штори, а важкий, ручної роботи тюль із вибитими ліліями, який баба Стефа колись привезла з самої Німеччини.
— А фіранки ти куди тягнеш? — верескнула Галина, побачивши, як Марія вже підставила табуретку, щоб знімати карнизи. — Це бабусина реліквія! Вони мають висіти тут, у цій вітальні, де вони висіли тридцять років!
— Реліквія? — пирхнула Марія, ледь не злетівши з табуретки. — Коли треба було ці фіранки прати, крохмалити й прасувати три години, то ти була «дуже зайнята на роботі». Я їх доглядала! Я знаю кожен сантиметр цих лілій! Вони ідеально підійдуть до моєї спальні.
— Ти просто хочеш вигребти все до останньої нитки! — Галина вчепилася в край тюлю, намагаючись відтягнути сестру від вікна. — Ти ще шибки вилижи на прощання! Це мародерство, а не поділ майна!
Історичні образи
Як це часто буває в сімейних сварках, суперечка про речі швидко переросла в аудит усіх образ за останні сорок років.
— А пам’ятаєш, як ти в дев’ятому класі вкрала мою нову кофту і поставила на ній пляму від вишневого соку? — раптом згадала Марія, тримаючись за карниз як за бойовий стяг. — Ти завжди була егоїсткою! Бабуся тобі й хату, і город, а мені що? Стару шафу і діряве корито?
— Тобі дісталися золоті дукати, які баба ховала в матраці, я ж знаю! — відбрила Галина, хоча жодних дукатів ніхто ніколи не бачив. — І не смій чіпати ці гардини! Це моя пам’ять про дитинство. Я в них гралася в хованки!
— Ти в них витирала брудні руки! — парирувала старша.
Сусіди, які спочатку просто спостерігали через тин, почали збиратися в невеликі групи. Обговорення було жвавим: одні вважали, що Марія має право забрати склопакети, бо «своє є своє», інші ж підтримували Галину, стверджуючи, що «виривати очі з хати — то гріх».
Апогей абсурду
Сварка тривала вже третю годину. Сестри перейшли на ультразвук. В якийсь момент Марія справді дістала з сумки викрутку, яку прихопила з собою «на всякий випадок».
— Я зараз відкручу хоча б ручки! — заявила вона. — І зніму підвіконня! Вони мармурові, я за них пів зарплати віддала!
— Тільки спробуй! — Галина заступила шлях до вікна, розставивши руки, наче захисник у футболі. — Я зараз викличу поліцію! Заява про пограбування вже в моїй голові майже готова!
— Пиши! Пиши, що сестра забирає своє майно! Нехай сміється все відділення! — Марія почала істерично сміятися, але викрутку не ховала.
В цю мить з вулиці почувся гучний тріск. Це старий карниз у сусідній кімнаті, не витримавши напруги (або просто від старості), з гуркотом обвалився разом із тими самими «німецькими» фіранками. Пил піднявся стовпом.
Фінал із присмаком пилу
Сестри замовкли й побігли в іншу кімнату. На підлозі лежала гора посірілої тканини, густо вкрита павутинням і штукатуркою, що відвалилася разом із кріпленням.
Виявилося, що за тридцять років тканина на сонці стала такою крихкою, що при падінні просто розлізлася в кількох місцях. А пластикове підвіконня, яке Марія так хотіла відкрутити, тріснуло під вагою карниза.
Вони стояли над цими руїнами «багатства» і мовчали. Марія глянула на свої руки, забруднені пилом, потім на Галину, у якої від крику розкуйовдилася зачіска.
— І що тепер? — тихо запитала Галина. — Будеш забирати ці ганчірки?
Марія зітхнула, кинула викрутку на підлогу і сіла на старий табурет.
— Знаєш, Галю… Вони в магазині виглядали краще. А зараз я дивлюся — звичайне сміття.
— Та і вікна… — додала Галина. — Вони вже подряпані. Якщо ти їх виймеш, вони просто розсиплються.
Раптом обом стало нестерпно соромно. Перед очима постала баба Стефа, яка завжди казала: «Дівчата, тримайтеся купи, бо речі згниють, а рідна кров — то назавжди».
Того вечора у Вишневому не було чути криків. Сестри разом винесли порваний тюль на смітник, а замість того, щоб викручувати вікна, Марія допомогла Галині їх помити. Виявилося, що через чисте скло сонце світить однаково яскраво для обох — і зовсім неважливо, чий там профіль чи які висять фіранки.
Тимчасове перемир’я, встановлене над розірваним тюлем, виявилося крихким, як старий кришталь у серванті. Хоча сестри й помили вікна, образа все ще сиділа глибоко всередині, наче скалка, яку ніхто не наважувався витягти. Марія ніяк не могла пробачити Галині «привласнення» хати, а Галина не могла забути сестрі спробу викрутити ручки з її нових дверей.
Наступного ранку, коли сонце знову висвітило кожну порошинку в порожній кімнаті, Марія вирішила зробити «фінальну ревізію».
— Знаєш, Галю, — почала вона, знову озброївшись своєю вірною викруткою, — раз фіранки порвалися, я хоча б зніму ті пластикові кутики на підвіконнях. Вони дорогі, італійські, я їх сама вибирала. Тобі вони все одно ні до чого, ти в інтер’єрі нічого не тямиш.
Галина, яка саме заварювала каву, почула це і мало не впустила горнятко.
— Знову ти за своє? Маріє, ти вже як терміт — хочеш по шматочку розібрати цю хату! Ці кутики — це декор. Без них підвіконня виглядатимуть як обгризений сухар!
Несподівана знахідка
Марія не слухала. Вона підійшла до того самого вікна, де вчора впав карниз, і почала підколупувати пластикову панель. Раптом інструмент наткнувся на щось тверде і дивне. Замість того, щоб легко відійти, панель видала глухий звук, ніби за нею була порожнеча.
— Оце так якість установки… — пробурчала Марія. — Дивись, тут щілина в палець завтовшки!
Вона сильніше натиснула викруткою, і частина пластикового обклада відскочила, оголюючи стару цегляну кладку підвіконня.
Але між цеглою та пластиком щось було. Це був невеликий згорток, загорнутий у стару, пожовклу від часу газету «Сільські вісті» за 1994 рік.
Галина миттю опинилася поруч. Сварка за кутики була забута — цікавість виявилася сильнішою за жадібність.
— Це що, заначка? — прошепотіла молодша сестра. — Може, баба Стефа там справді золото ховала, про яке ти вчора кричала?
— Або документи на землю, — Марія обережно витягла згорток. — Дивись, як надійно було засунуто. Якби я не почала ці кутики знімати, воно б там ще сто років пролежало.
Новий виток конфлікту
Як тільки пакунок опинився на столі, атмосфера знову наелектризувалася.
— Ну, раз це було у вікні, а вікна ставив мій чоловік, то це моє! — заявила Марія, міцно притиснувши згорток.
— Чекай-но! — Галина виставила руку вперед. — Воно лежить у стіні МОЄЇ хати. За законом все, що знайдено в нерухомості, належить власнику нерухомості. Віддай!
— Ти диви, яка юридична грамотність прокинулася! — Марія аж підстрибнула. — Коли треба було податки платити за цю хату, ти казала: «Маріє, ти старша, ти розберися». А як щось знайти — то ти вже власниця!
— Я власниця за заповітом! А ти — загарбниця!
Вони знову почали бігати навколо столу, намагаючись вихопити згорток одна в одної. Це виглядало б смішно, якби не було так сумно: дві дорослі жінки ледь не побилися через старий папір, забувши, що ще вчора клялися берегти мир.
Голос із минулого
Врешті-решт, газета розірвалася, і зі згортка на підлогу випали не золоті монети й не пачки доларів. Це була пачка старих листів, перев’язаних простою чорною ниткою, і маленька оксамитова коробочка.
Сестри завмерли. Марія тремтячими руками підняла коробочку і відкрила її. Там лежала стара срібна брошка у формі лілії — точнісінько такої самої, які були вишиті на тих нещасних фіранках.
А в листах був почерк їхнього дідуся Івана, якого не мтало ще до народження Галини.
Марія почала читати вголос перший-ліпший лист:
«Стефцю, моя люба. Пишу тобі з госпіталю. Знаю, що ти зараз сама з дівчатами, що тяжко тобі. Купив тобі подарунок — брошку з лілією. Побачив її й згадав, як ти любиш ті білі квіти під нашим вікном. Коли повернуся, ми поставимо в хаті найкращі вікна, щоб ти завжди бачила свій сад, і неважливо, скільки це буде коштувати. Тільки не сварися з сестрою через ті дрібниці, про які ти писала в минулому листі. Пам’ятай, що стіни — то просто камінь, а вікна — то світло в душі».
Голос Марії здригнувся і стих. У кімнаті запала така тиша, що було чути, як десь на горищі шурхотить миша.
Прозорість істини
Галина сіла на край ліжка і закрила обличчя руками.
— Він мріяв про ці вікна… — тихо сказала вона. — А ми за них мало не повбивали одна одну. Баба Стефа спеціально сховала брошку там, під підвіконням, де найбільше світла. Вона, мабуть, знала, що ми колись докопаємося до істини.
Марія підійшла до сестри й поклала руку їй на плече.
— Знаєш, Галю… Дідусь був правий. Стіни — то камінь. І вікна — то просто скло. А ми з тобою поводилися так, ніби ці фіранки — це все, що в нас залишилося від сім’ї.
Вона простягнула сестрі срібну лілію.
— Візьми. Хай вона залишиться тут, у цій хаті. Як пам’ять. А я свої «інвестиції» забирати не буду. Нехай ці вікна стоять. Головне, щоб через них було видно, як ти до мене в гості йдеш, а не як я від тебе двері замикаю.
Галина підняла очі, в яких блищали сльози, і вперше за багато років щиро посміхнулася сестрі.
— Маріє, а давай ми замість тих порваних фіранок купимо нові? Однакові. Тобі в квартиру і мені в хату. Щоб ми знали: ми під одним небом і з одним корінням.
Того дня у селі Вишневе нарешті запанував справжній спокій. Спадщину було поділено, але не на метри чи склопакети, а на спільні спогади, які виявилися набагато ціннішими за будь-який німецький профіль.
Епілог: Світло через нові вікна
Минуло три місяці. Село Вишневе потонуло в липневій спеці, а город навколо хати баби Стефи, який ще навесні був полем битви, тепер буяв зеленню та ароматами.
На тому самому підвіконні, де колись Марія погрожувала відкрутити ручки, тепер стояв великий глиняний глечик із білими ліліями. Їхні пелюстки здавалися вилитими з порцеляни, а аромат заповнював усю кімнату, витісняючи запах старого пилу та задавнених образ.
Спільний вибір
Похід за новими фіранками став для сестер справжнім іспитом на витримку. У великому міському магазині текстилю вони провели майже чотири години.
— Галю, дивись, ці з золотою ниткою — то справжній «бароко»! Бабі б сподобалося, — пропонувала Марія, знову виявляючи свою любов до всього солідного.
Галина ж, на правах нової господині хати, схилялася до простішого льону. Раніше б це закінчилося грандіозним скандалом посеред торгового залу, але тепер вони лише переглянулися.
— Маріє, — м’яко сказала Галина, — давай візьмемо щось легке. Щоб сонце через них проходило, як дідусь Іван писав. Світло в душі, пам’ятаєш?
Зрештою, вони знайшли компроміс: ніжну молочну тканину з ледь помітним вишитим орнаментом, що нагадував обриси тих самих лілій. Вони купили два однакові комплекти — один для сільської хати, інший — для міської квартири Марії.
День встановлення
Коли прийшов час вішати нові гардини, Марія знову прийшла зі своєю сумкою з інструментами. Але цього разу замість викрутки, якою вона збиралася «демонтувати» спадщину, вона дістала сучасний лазерний рівень та новий набір кріплень.
— Треба, щоб усе було рівно, — серйозно сказала вона, стаючи на табуретку. — Ці вікна, хоч і пластикові, але тепер вони мають історію.
Галина подавала їй гачки, і вони працювали злагоджено, як у дитинстві, коли разом збирали вишні в саду. Більше не було розмов про те, хто скільки заплатив за профіль чи чиї це ручки. Було лише спільне бажання зробити цей дім затишним.
Коли остання складка тканини була розправлена, сестри відійшли до дверей, щоб оцінити результат. Хата ніби зітхнула з полегшенням. Світло м’яко розсіювалося кімнатою, роблячи старі меблі світлішими, а кути — не такими похмурими.
Вечеря під ліліями
Того вечора вони не поспішали роз’їжджатися. Галина накрила стіл прямо під вікном. На столі була молода картопля з кропом і свіжоспечений хліб. Срібна брошка-лілія тепер не лежала в коробці — Галина приколола її до скатертини в центрі столу, перетворивши на символ родинного вогнища.
— Знаєш, Маріє, — мовила Галина, розливаючи чай. — Я вчора знайшла у скрині старі фотографії. Там баба Стефа ще зовсім молода, і на вікнах у неї висіли звичайні марлеві сітки. Але вона на тих фото така щаслива… Мабуть, щастя справді не в тюлях.
Марія кивнула, дивлячись на захід сонця через «своє» п’ятикамерне вікно.
— Ми з тобою ледь не стали тими людьми, про яких у селі кажуть: «За копійку в церкві пердне». Як згадаю, як я те підвіконня намагалася відірвати — аж соромно стає. Добре, що дідусь ті листи сховав. Він ніби знав, якими ми можемо бути впертими.
Спадщина духу
Тепер хата баби Стефи перестала бути об’єктом поділу. Вона стала місцем сили. Сестри домовилися, що город вони садитимуть разом, а врожай ділитимуть порівну, не рахуючи відра.
Вони зрозуміли головну істину: справжня спадщина — це не майно, яке можна вивезти чи продати. Це здатність дивитися в одне вікно і бачити там спільне майбутнє, а не ціну за квадратний метр.
Коли Марія вже збиралася йти до свого авто, вона обернулася і подивилася на хату. У вікнах горіло тепле жовте світло, а нові фіранки м’яко гойдалися від вечірнього вітерця. Вона посміхнулася.
Вперше за довгі роки їй не хотілося нічого забирати з собою. Бо все найцінніше — любов, прощення і мир із сестрою — вона вже отримала.
Любі читачі, як вам така історія. Все написала з рельного життя.
Сподіваюся у цій історії себе хтось упізнає.
Валентина сусідка.
