На початку наших стосунків із Олегом я й уявити не могла, що він виявиться таким скнарою. Все вилізло назовні під час одного з походів до супермаркету, куди ми вирушили разом із чоловіком та моєю найкращою подругою Яною.
Я складала продукти у візок, коли помітила вигідну пропозицію на макаронні вироби й доклала дві пачки до всього іншого. Олег скривив обличчя так, наче я наважилася придбати щось ексклюзивне та неймовірно дороге.
— Навіщо тобі стільки макаронів? Гадаєш, у мене невичерпні запаси грошей? – пробурчав він.
Яна, що стояла неподалік, миттєво вступилася:
— Та годі тобі, Олеже, це ж звичайні макарони, а не обід у найрозкішнішому закладі міста! Та ще й зі знижкою!
Олег кинув на неї несхвальний погляд:
— Яно, залиш це. Я просто не бачу сенсу витрачати кошти на подібні дрібниці.
— Олеже, та це ж базові продукти харчування! – не втрималася я. – Навпаки, це розумно — мати невеликий запас.
Звичайно, я намагалася пояснити, що це, навпаки, економія, але даремно. Олег був розлючений до неможливості. Спочатку мені здавалося, що це дрібниця, але подібні «дрібниці» почали траплятися все частіше. Якщо я дозволяла собі купити щось для особистого вжитку, навіть зубну пасту трохи дорожчу за звичайну, за це слідувала ціла лекція.
Згодом стало гірше — будь-яку мою покупку чи дію супроводжували критичні зауваження. Я почала відчувати, що навіть найменша витрата перетворюється на конфлікт, який підточував наші взаємини.
– І навіщо тобі цей новий шампунь? – голос Олега був напруженим, коли він побачив невелику пляшечку на полиці у ванній кімнаті. – Ми ж намагаємося заощаджувати.
— Олеже, його вистачить на кілька місяців. А дешевий засіб мені не підходить.
— Авжеж, тобі потрібно все найкраще! То макарони цілими упаковками, то ще щось. І все це, звісно, на мої кошти?
Олег почав сваритися з будь-якого приводу. Якщо спочатку я була його «королевою», то тепер усе звелося до того, що я надто витратна та безглуздя. Інколи він вибачався, стверджуючи, що в нього «невирішені внутрішні проблеми». Навіть обіцяв звернутися до психолога. Але нічого не мінялося.
Переломним став випадок, коли ми готувалися на день народження моєї подруги. Я придбала нову сукню, адже хотілося виглядати гідно. Олег, побачивши мене, ледь не вийшов з себе.
— І це навіщо? У тебе ж вже є одна! Чому ти знову витрачаєш гроші?
— Ти ж розумієш, я просто хотіла добре виглядати, – не втрималася я. – Це ж не просто «якась сукня», це для мого власного самопочуття.
— Гаразд, нехай так. Але ти завжди знаходиш виправдання для всього! Мені це вже набридло, – сказав чоловік.
Олег, похмурий і роздратований, демонстративно мовчав протягом усього вечора.
Коли ми поверталися додому і вже стояли у кабіні ліфта, тиша між нами нагадувала кригу. Він ніби чекав, коли я її порушу, але коли я наважилася заговорити, він перервав мене:
— Маріє, ти абсолютно не вмієш поводити себе на людях. Вічна незграбність. Ти бачила, які погляди кидали на тебе?
Я зніяковіла, не розуміючи, що саме я зробила не так, але Олег вже сипав докорами:
— Ти забагато говориш, Маріє. Нікому не цікаві твої роздуми про літературу чи поради щодо догляду за квітами. Це всіх втомлює, чесно кажучи. Мені було соромно, коли ти знову почала розповідати про ту свою «примару» у горщику, як її там…
— Монстеру, – ледве чутно промимрила я.
Він різко хмикнув:
— Саме так. Уяви, як це виглядає збоку. Ніби ти звичайна домогосподарка, яка не розуміє, про що можна розмовляти в культурному суспільстві. Може, краще іноді помовчати? Я тобі це як найкращий друг кажу.
Я відчула, як обличчя спалахує від приниження. Я навіть не знала, що відповісти, бо по його погляду було зрозуміло, що жодні мої слова не будуть почуті.
— І ще дещо, – Олег перевів погляд на моє вбрання. – Ти справді не змогла знайти нічого більш гідного? Ну, зізнайся, це виглядає дуже просто.
Його слова глибоко мене вразили. У той момент я усвідомила, що настільки розчинилася в його очікуваннях, що вже перестала впізнавати саму себе. Зрештою, я вирішила піти. Коли я повідомила йому про це, він навіть зрадів.
— Так і знав, що ти одного разу мене «кинеш», – з посмішкою сказав він, яка була гіршою за всі його докори, взяті разом.
Ми роз’їхалися швидко. Спочатку здавалося, що на душі легко. Але з кожним днем почуття образи, що мною просто скористалися, змішувалося з незрозумілою тугою. Минув тиждень, а від нього — ні слова. Місяць — повна тиша. Я кілька разів намагалася написати, щоб обговорити все, знайти пояснення, але Олег заблокував мене та припинив будь-яку комунікацію.
Зранку я роздумувала, як же мені нарешті викинути його з голови й рухатися далі. Або хоча б усвідомити, чому він так легко відпустив мене. Напевно, тому, що кохання не було справжнім, адже справжнє кохання так не обривається, чи не так? Можливо, все це було лише моєю наївною вигадкою?
