Ніч видалася довгою, важкою і тривожною. Олена переверталася з боку на бік, рахувала хвилини на електронному годиннику, але сон уперто не йшов. Щойно втома взяла своє і вона нарешті провалилася в тонку напівдрімоту, чиясь холодна маленька рука обережно торкнулася її плеча.
Олена розплющила очі. Поруч стояла п’ятирічна Поліна. Дівчинка тримала плюшевого зайця і дивилася великими темними очима, сповненими сліз.
– Тітко Олено, чому ти не спиш. Де моя мама. Вона скоро прийде.
Олена сіла на ліжку, поправила ковдру і пригорнула дитину до себе, намагаючись зберегти спокій у голосі.
– Вона трохи затримується у справах. Чому ти сама встала серед ночі.
– Мені страшно в кімнаті. Там темно, і мами немає вже дуже давно. Вона обіцяла прийти вчора, а потім позавчора. Вона забула про мене.
– Ніхто про тебе не забув, серденько. Лягай біля мене, поспи трохи. Вранці все стане зрозуміліше.
Дитина слухняно згорнулася калачиком, але сама Олена вже не змогла заплющити очей. Її душа горіла від люті, розгубленості та страху. Старша сестра Ірина разом зі своїм чоловіком мовчали вже третю добу.
Телефони вимкнені, у квартирі темрява, на роботі знизують плечима. Усе почалося з того, що вихователька з дитячого садка зателефонувала Олені пізно ввечері, благаючи забрати Поліну, бо заклад зачинявся, а батьки слухавки не брали.
Того дня Олені довелося кинути всі справи й терміново бігти за дівчинкою. Вона подала заяву про зникнення родичів у поліцію, обдзвонила всі лікарні, не знаходячи собі місця від тривоги.
Єдиною, хто поводився вкрай підозріло, була їхня спільна мати, Валентина Петрівна. Коли Олена плакала в слухавку, припускаючи найгірше, мати лише спокійно відповідала, що все владнається, дорослі люди мають право на особисті справи, і радила доньці не панікувати.
Більше того, дізнавшись, що в Олени починається довгоочікувана оплачувана відпустка, мати ледь не силоміць випихала її за місто.
– Тобі треба відпочити, ти весь рік важко гарувала в офісі, – повчала мати по телефону напередодні. – Збирай валізи, бери квитки на базу відпочинку чи до моря, візьми з собою дитину, провітрися. А квартиру залиш на мене. Дай мені запасні ключі, я поливатиму квіти, провітрюватиму кімнати, пил витиратиму. Ти ж знаєш, який зараз пил улітку.
Тоді Олена відчула щось недобре. У матері зникла старша донька, а вона переймалася винятково вазонами та наполягала на передачі ключів. Олена вирішила перевірити свою підозру.
Вона сказала матері, що дійсно придбала квитки, зібрала речі й вирушає на весь тиждень геть із міста. Валентина Петрівна радісно забрала зв’язку дублікатів, побажала щасливої дороги та наказала не повертатися завчасно.
Проте Олена нікуди не поїхала. Вона замкнула двері зсередини на верхній засув, вимкнула дзвінок і залишилася вдома з маленькою племінницею.
Ранок минув у напруженому очікуванні. Олена годувала Поліну кашею, коли у замковій щілині раптом тихо заскреготав ключ. Хтось зовні намагався повільно й безшумно провернути механізм.
Олена жестом показала дитині сидіти тихо за столом, а сама вийшла в коридор. Верхній замок не піддавався, зовні почулося роздратоване сопіння, а потім притишений шепіт.
– Відчиняй швидше, мамо, у нас обмаль часу. Вони скоро мають прийти дивитися житло, а ми ще навіть ліжко не перестелили.
– Не можу, Іро, щось заклинило. Олена казала, що зачинила тільки на нижній. Невже вона забула змастити серцевину.
Олена підійшла впритул до дверей, рішуче повернула засув і смикнула ручку на себе. На сходовому майданчику стояли дві жінки. Валентина Петрівна завмерла з піднятою рукою, тримаючи ключ, а поруч стояла зникла Ірина.
Сестра зовсім не виглядала людиною, яка потрапила в біду чи ховалася від небезпеки. На ній була нова модна сукня, свіжа стрижка з акуратним укладанням, дорогий золотий ланцюжок на шиї та свіжий дорогий манікюр. Вона пахла дорогими парфумами й тримала в руках велику шкіряну сумку.
– Мамочко, – радісно долинуло з кухні. Поліна вибігла в коридор і кинулася матері в ноги, обіймаючи її за коліна. – Ти повернулася. Ти не загубилася.
Ірина здригнулася, на її обличчі відбився переляк, який миттєво змінився гнівом. Вона відсторонила доньку назад до кімнати і втупилася в сестру.
– Що ти тут робиш, – першою порушила мовчанку мати, розгублено кліпаючи очима. – Ти ж мала бути в дорозі. Ти ж казала, що о восьмій ранку сідаєш у потяг.
– Я перебуваю у своїй власній квартирі, – холодно відповіла Олена, перегородивши прохід. – А ось яке право маєте ви ломитися сюди зі зниклою безвісти сестрою, яку поліція розшукує третій день по всій області.
Ірина закотила очі й важко зітхнула, відштовхуючи сестру плечем, щоб зайти до передпокою.
– Не роби цирку, Олено. Яка поліція. Ти з глузду з’їхала писати заяви. Нам просто потрібен був спокій на кілька днів.
– Спокій, – голос Олени затремтів від стримуваного обурення. – Ти покинула власну дитину в садку до ночі. Вихователька ледь не викликала соціальну службу. Ти вимкнула телефон, твій чоловік зник, дитина другу ніч плаче й не спить, думаючи, що ви загинули. І ти називаєш це звичайним спокоєм.
– Я знала, що вихователька знайде твій номер, – з викликом кинула Ірина, проходячи у вітальню і розглядаючи меблі. – Ти рідна тітка, у тебе немає своїх дітей, робочий графік вільний, тим паче відпустка. Що страшного сталося. Дитина нагодована, під наглядом. Ти занадто любиш роздувати трагедії з дрібниць.
Валентина Петрівна підійшла ближче, зачинила за собою вхідні двері й спробувала взяти примирливий, але повчальний тон.
– Олено, доню, ти не розумієш всієї ситуації. Не починай кричати на рідну сестру. У людей виникли складні сімейні обставини. Їм потрібні були гроші, терміново. Ми все спланували, щоб усім було зручно і ніхто не постраждав.
– Що саме ви спланували, мамо. Розкажіть мені подробиці вашого чудового сімейного плану. Може, поясните, чому ви переконували мене терміново виїхати з міста і вимагали віддати вам ключі.
– Ми розраховували, що ти забереш Поліну з собою, – спокійно заявила Ірина, сідаючи в крісло і поправляючи свій манікюр. – Тобі все одно було куди їхати. Ми з мамою думали, що ти проявиш хоч якусь родинну теплоту, побачиш, що племінниця ніде не відпочивала цього літа, і повезеш її до моря за власний кошт. У нас грошей зараз немає на такі забаганки, а дитині потрібне свіже повітря. Тобі важко було заплатити за дитину.
Олена відчула, як до горла підкочує клубок. Вона дивилася на сестру й не вірила власним вухам.
– Тобто ви навмисно кинули її на мене, щоб змусити мене оплатити вашій дитині курорт. А якщо б я не поїхала. А якщо б я відмовилася.
– А як би ти відмовилася, коли ми просто зникли, – байдуже кинула Ірина. – Ти ж у нас правильна, совісна, ти б не викинула малу на вулицю. А оскільки ти цілий рік відкладала гроші на свою поїздку, то цілком могла б розділити ці витрати з племінницею. Але ти виявилася настільки егоїстичною, що вирішила збрехати власній матері, нікуди не поїхати й сидіти в чотирьох стінах, аби тільки не витратити на дитину зайву копійку.
– Ти зараз серйозно звинувачуєш мене в егоїзмі, – Олена зробила крок уперед, міцно стиснувши кулаки. – Ти, доросла жінка, кидаєш дитину напризволяще, переховуєшся, робиш собі нові зачіски, купуєш золоті прикраси і кажеш, що у вас немає грошей. Звідки це золото, Іро. Звідки дорогі салони, якщо ви такі бідні й нещасні.
– Це не твоя справа, – огризнулася сестра, підвівшись на ноги. – Це подарунок мого чоловіка на нашу річницю. Він має право зробити дружині приємне. Чи я повинна все життя ходити обідранкою тільки тому, що ти так вважаєш. Ти завжди заздрила моєму сімейному життю, завжди рахувала кожну нашу гривню.
– Досить сперечатися, дівчата, – втрутилася мати, стаючи між ними. – Олено, припини допити. Ірина має рацію, це її особисті витрати. Краще подумаймо, що робити далі. Ти зірвала всі домовленості. Через твою впертість у нас тепер величезна проблема.
– Я зірвала домовленості. Які ще домовленості у вас можуть бути щодо мене і мого дому без мого відома.
У цей момент у коридорі знову почувся шум. Хтось упевнено й голосно постукав у двері. Олена здивовано перевела погляд на матір, потім на сестру. Ті миттєво знітилися, перезирнулися між собою з явним переляком і замовкли.
Олена мовчки пішла до передпокою і відчинила двері. На порозі стояли двоє незнайомих людей: молодий чоловік із двома великими валізами та жінка з дорожньою сумкою через плече.
– Доброго дня, – ввічливо привітався чоловік, витягуючи телефон. – Ми щодо оренди квартири. Ми домовлялися з пані Іриною на одинадцяту годину. Ось листування і завдаток, який ми скинули вчора ввечері. Ми можемо заходити. Ми з дороги, дуже втомилися.
Олена стояла непорушно, відчуваючи, як земля буквально йде з-під ніг. Вона повільно озирнулася назад. У коридорі стояла Ірина, ховаючи очі й нервово смикаючи ручку сумочки. Позаду неї нервово переступала з ноги на ногу мати.
– Пробачте, – тихо, але виразно сказала Олена незнайомцям. – Тут сталася фатальна помилка. Ця квартира належить винятково мені. Я її не здаю, ніколи не виставляла оголошення і ніяких грошей не отримувала. Особа, яка вела з вами перемовини, не має до цього житла жодного юридичного стосунку.
Жінка з сумкою спохмурніла і підвищила тон:
– Що значить не має стосунку. Ми перевели завдаток за цілий тиждень проживання. Нам надіслали фотографії цих кімнат, сказали, що власниця поїхала за кордон на відпочинок, а ключ передасть родичка на місці. Ми приїхали з іншого міста, куди нам тепер іти.
Ірина поспіхом вискочила вперед, намагаючись відтіснити Олену.
– Зачекайте хвилинку на майданчику, будь ласка. Виникло невелике непорозуміння, ми зараз усе вирішимо всередині.
– Нічого ми не будемо вирішувати за зачиненими дверима, – жорстко обірвала її Олена. Вона звернулася безпосередньо до орендарів: – Забирайте свої речі й вимагайте повернення коштів просто зараз, ось у цієї громадянки. Якщо через дві хвилини ви не залишите мій під’їзд, я викличу наряд поліції, тим більше, що заява на цю жінку у них уже зареєстрована. Повертай їм завдаток, Ірино. Негайно.
Чоловік із валізами оцінив ситуацію, насупився і суворо глянув на Ірину.
– Повертайте гроші на ту ж картку прямо зараз. Інакше ми самі напишемо заяву про шахрайство. У нас є номер вашого рахунку та вся переписка.
Ірина, палаючи від люті й сорому, дістала телефон, кілька разів нервово тицьнула в екран і показала чоловікові чек про повернення транзакції.
– Ось, дивіться, усе повернуто до копійки. Забирайтеся звідси, знайшлися мені туристи.
Люди мовчки розвернулися і рушили сходами вниз, голосно обговорюючи неадекватних орендодавців. Олена зачинила двері, клацнула замком і повернулася до своєї родини. Повітря у квартирі було настільки напруженим, що здавалося, будь-яке слово розірве його, як вибух.
– Ви хотіли здати мою квартиру подобово стороннім людям, поки я мала бути у відпустці, – повільно промовила Олена, дивлячись прямо в очі матері. – Ви планували пустити сюди чужих людей, щоб вони спали на моєму ліжку, користувалися моїми речами, а мене виставити за двері разом із чужою дитиною. Мамо, ви теж брали в цьому участь.
Валентина Петрівна схрестила руки на грудях і спробувала перейти в наступ.
– Не смій говорити зі мною таким тоном, Олено. Ти не маєш права засуджувати власну матір. Так, ми планували здати житло на тиждень. А що тут такого кримінального. Квартира все одно стояла б порожня сім днів поспіль. Стіни б не стерлися від двох людей. Навіщо добру пропадати, якщо можна заробити живі гроші.
– Це моє майно, мамо. Я заробила на цю квартиру сама, кожною безсонною ніччю, кожним робочим днем. Як ви посміли розпоряджатися нею без мого дозволу.
– Ми родина, – закричала Ірина, більше не стримуючи злості. – У нас усе має бути спільним. Тобі пощастило більше в житті, у тебе немає сім’ї, немає тягаря, немає кредитів. А моєму чоловікові затримують виплати. Нам треба було закрити борг за машину, треба було платити за оренду нашого житла. Ти могла б просто увійти в наше становище. Ми б віддали тобі частину грошей після твого повернення. Може, навіть третину. Ти б навіть нічого не помітила, якби не твоя патологічна недовіра до рідних.
– Я б не помітила, що в моєму ліжку спали чужі люди. Ти взагалі чуєш, що ти несеш. Ти вкрала ключі через матір, виставила оголошення за моєю спиною, підставила дитину, яку просто викинула на мене, мов непотрібну річ. І ти вважаєш себе правою.
– Ти сама винна в усьому, – не здавалася Ірина, наступаючи на сестру. – Якби ти поїхала, як усі нормальні люди, ніякого скандалу б не було. Поліна побачила б море, дитина дихала б йодом, люди пожили б спокійно тиждень і з’їхали, а ми б закрили борги. Усі були б задоволені. Але тобі обов’язково треба все зіпсувати. Ти спеціально влаштувала цю засідку, щоб принизити мене перед чужими людьми. Ти завжди була егоїсткою, яка дбає лише про свій комфорт.
– Тобто тепер я винна в тому, що ви шахрайки, – гірко посміхнулася Олена. – Я винна в тому, що ти набрала кредитів на золото й перукарів, а віддавати вирішила моїм житлом. Я винна в тому, що ти народила дитину, але забула, як про неї піклуватися.
– Замовкни, – втрутилася мати, почервонівши від гніву. – Не смій чіпати материнство своєї сестри. Ти сама ще нікого не народила, ти не знаєш, як важко виховувати дітей у наш час. Тобі шкода грошей на рідну племінницю, шкода квадратних метрів для рідної сестри. Ми прийшли сюди не для того, щоб вислуховувати твої повчання. Ти маєш негайно віддати мені другий комплект ключів, вибачитися перед Іриною за образи і знайти спосіб компенсувати нам зірвану угоду. Люди вимагатимуть моральної шкоди, ми втратили чималі гроші через твою витівку.
Олена подивилася на матір із невимовним сумом. Вся надія на те, що літня жінка просто була введена в оману молодшою донькою, остаточно розсипалася. Вони діяли разом, холоднокровно й продумано.
– Ви не отримаєте жодної копійки, – тихо сказала Олена. – І жодних ключів у вас більше ніколи не буде. Я сьогодні ж викличу майстра і поміняю всі замки у цих дверях. А тепер забирайтеся геть звідси. Обидві.
Ірина обурено розсміялася, хоча в її сміху звучала істерика.
– Ти виганяєш рідну матір. Ти показуєш на двері власній родині через якусь оренду. Та хто ти така після цього. Ми хотіли як краще, ми намагалися врятувати нашу фінансову ситуацію, а ти ставиш свої стіни вище за кровні зв’язки. Ти залишишся зовсім одна на цьому світі зі своїми принципами і своїми порожніми кімнатами. Ніхто до тебе більше не прийде, ніхто склянки води не подасть.
– Я краще буду одна, ніж із родичами, які готові обікрасти мене за першої ж нагоди і перекласти на мене відповідальність за власну безвідповідальність. Забирайте свої речі і йдіть геть.
Валентина Петрівна схопила доньку за лікоть, її очі горіли непримиренною образою.
– Ти гірко пошкодуєш про цей день, Олено. Ти розбила мені серце. Я виростила невдячну, черству істоту. Ходімо, Іро, нам тут більше немає чого робити. Нехай захлинеться своєю самотністю і своїми квадратними метрами.
Ірина гордо підняла підборіддя, демонстративно поправила пасмо волосся і попрямувала до виходу. Біля самих дверей вона раптом зупинилася і кинула погляд у бік вітальні, де з-за одвірка визирала налякана Поліна. Дівчинка плакала, притискаючи до себе іграшку, не розуміючи, чому дорослі так кричать.
– Поліно, залишайся тут, – холодно кинула Ірина через плече, навіть не наблизившись до доньки. – Твоя тітка хотіла сидіти вдома замість моря, от нехай тепер і сидить із тобою. У мене зараз немає часу возитися з дитячими вересками, мені треба терміново шукати вихід із боргової ями, яку нам влаштувала твоя тітка.
– Що ти робиш, – скрикнула Олена, перегородивши їй шлях. – Забирай свою дитину. Вона не повинна страждати через твої афери. Вона плакала за тобою три дні. Забирай її негайно.
– А от і не заберу, – зловтішно просичала Ірина просто в обличчя Олені. – У садочку знають, що дитина знята з харчування на весь тиждень, бо ми сказали завідувачці, що ти забираєш її з собою у відпустку. Мій чоловік працює, я шукаю кошти. У нас немає змоги сидіти з нею цілими днями. Ти взяла відпустку. Взяла. Сидиш удома. Сидиш. Ось і відпрацьовуй свій егоїзм. Годуй її, розважай її, витирай їй сльози. Ти ж така правильна і моральна, ти ж не викинеш її на сходовий майданчик. А ми пішли.
– Іро, це твоя донька, схаменися, – спробувала достукатися Олена, відчуваючи, як гнів переростає в огиду.
– Це твоя розплата за зірвану оренду, – відрізала сестра. – Ти позбавила нас заробітку, то тепер компенсуй це своїм часом. За тиждень побачимося. Якщо захочеш повернути її раніше, шукай нас, де зможеш. Телефони ми знову вимкнемо.
Валентина Петрівна навіть не глянула на онуку. Вона лише презирливо підібгала губи, підтримала молодшу доньку під руку, і вони обидві вислизнули з квартири, голосно грюкнувши важкими дверима.
У коридорі запала мертва, гнітюча тиша. Тільки десь у кутку тихо й безпорадно хлипала маленька дівчинка. Олена притулилася спиною до зачинених дверей, заплющила очі й повільно сповзла по одвірку вниз. Її руки тремтіли.
Вона почула дрібні кроки. Поліна підійшла, сіла поруч на підлогу, вклала свою маленьку теплу долоньку в долоню Олени і прошепотіла крізь сльози:
– Тітко Олено, мама знову пішла, бо я була неслухняною. Вона мене більше не любить.
Олена здригнулася, відкрила очі й подивилася на дитину. Вся лють, яка вирувала всередині, раптом розбилася об беззахисний погляд племінниці. Олена міцно обійняла дівчинку, притиснула її мокру від сліз щічку до своїх грудей і прошепотіла:
– Ні, маленька. Ти тут зовсім ні до чого. Ти найкраща дівчинка у світі. Просто іноді дорослі роблять речі, які неможливо пояснити ні логікою, ні совістю.
Олена підвелася, взяла телефон і рішуче набрала номер районного відділу поліції, де вранці все ще чекали новин про розшук зниклих родичів. Потім вона знайшла контакти юриста, який займався питаннями сімейного права та захисту прав дітей, а також приватного майстра з заміни дверних замків.
Час сліпої родинної вірності, терпіння та всепрощення закінчився назавжди. Попереду був довгий, складний тиждень, але цього разу Олена більше не збиралася відступати ні на крок.
Світлана Малосвітна
