— Ти заслуговуєш на краще, Мариночко. Правда? Саме тому я йду. А квартиру твою ми поділимо.
Віктор промовив це з такою розбитою оксамитовою ніжністю, що в Марини на секунду перехопило подих. Не від болю. Від раптового, оглушливого абсурду.
Вони сиділи на своїй кухні, тій самій, де 25 років поспіх пахло ранковою кавою та вечірніми розмовами. За вікном — байдуже-блакитне світло багатоповерхівок. Звичайний вівторок. А він от так, між іншим, акуратно, як хірург, розділяв їхнє життя — із турботою в голосі.
— Що? — перепитала вона, хоча кожне слово вже вбилося в мозок.
— Ми заслуговуємо на чесність.
Він накрив її руку своєю теплою, до болю знайомою рукою. Тією самою, що стільки разів її обіймала.
— Ми ж… ну, ми живемо як сусіди. Як добрі, але сусіди. Навіщо продовжувати мучити одне одного? Я дивлюся на тебе й бачу: ти нещасна. Я хочу, щоб ти знову була щасливою. По-справжньому. Навіть і без мене.
«Я нещасна», — проковтнула в голові Марина. Вона що, була нещасною? Вона втомлювалася на роботі аж до тремтіння в колінах. Так, дратувалася, коли він черговий раз залишав мокрий рушник на ліжку. Звичайно, переживала, коли хворіли діти. Але нещасною? Це слово, таке величезне, остаточне й страшне, оглушило її, ніби їй поставили діагноз, про який вона й не здогадувалася.
— Але чому? Що сталося? — її власний голос здався їй тонким і жалюгідним.
— Нічого не сталося, мила. У цьому й проблема. Нічого не відбувається. Ми просто себе вичерпали. Так буває. І буде чесніше визнати це зараз, ніж чекати, поки почнемо ненавидіти одне одного.
— І що ти пропонуєш? — спитала вона, вчепившись пальцями в край стільниці.
— Розійтися тихо. Інтелігентно. Без бруду. Ми ж дорослі люди. Друзями.
Він подивився їй прямо в очі. І в його погляді був такий всесвітній, такий щирий смуток, що на мить захотілося його обійняти й втішити. Ініціатора розриву.
У цьому був увесь Віктор. Майстер створювати потрібну атмосферу. Диригент чужих емоцій.
— А квартира? — вирвалося в неї головне, найстрашніше питання.
Віктор важко зітхнув, наче чекав цього й заздалегідь скорботно похмурився.
— Мариночко, ну як ми вчинимо? Це ж наше єдине велике надбання. Єдиний цивілізований вихід — продати, гроші пополам. Адже я йду і, по суті, нікуди. Налегко. А так у кожного з нас буде чесний старт для нового життя. Це справедливо.
Квартира. Їхня трикімнатна фортеця в хорошому районі, куплена 10 років тому на гроші від продажу дачі її покійних батьків. Її дачі. Віктор тоді красиво сказав: «Це буде наше спільне гніздечко, у яке ми вкладемо всю нашу любов». Вклали. Він із ентузіазмом керував ремонтом, із захватом обрав плитку у ванну. А вона вклала все. До останньої копійки.
Але зараз, під його сумним і розуміючим поглядом, цей незаперечний факт здавався якимось дрібним, недоречним, майже соромним. Наче вона збиралася дріб’язково торгуватися, поки він говорив про високі матерії.
Віктор з’їхав через тиждень. Не зі скандалом, не з баулами. Взяв один елегантний чемодан із найнеобхіднішим, поцілував її в щоку й сказав: «Бережи себе». Перед виходом він постояв біля книжкової шафи. «Я залишу тут свої книжки з мистецтва. Тобі вони стануть у пригоді більше». Він залишив їх як якір. Як нагадування про себе.
Він зняв крихітну убогу однушку на самій околиці міста. І про це тут же, ніби випадково, дізналися їхні дорослі діти та всі спільні друзі. Почався тихий, вивірений, виснажливий терор під соусом благородної скорботи.
Спочатку були повідомлення. Не злі, ні. Смутні. Співчутливі, сповнені завуальованих докорів. «Сьогодні один вечеряв. Купив у магазині якусь дрянь. Згадав твої сирники. Сподіваюся, у тебе все добре». Або фото з вікна його нової квартири — вид на похмуру промзону. Підпис: «Вид, звичайно, не такий, як у нас. Але нічого, прорвусь. Головне — щоб у тебе все було гаразд».
Марина читала це й почувалася чудовиськом. Ось він, її чоловік, благородний страждалець, ютиться в конурі заради її міфічного щастя. А вона тут, у їхній просторий світлій квартирі, сидить, як безсердечна мегера.
Потім підключилася важка артилерія — друзі. Першою подзвонила Іра, їхня спільна приятелька, яка їх колись і познайомила.
— Мариночко, привіт! Як ти? Слухай, я Вітю вчора бачила. Господи, він так схуд, зчорнів увесь. Він же тебе так кохає. Просто заплутався. Криза у мужлаки. Може, не варто так рубати з плеча? Будь мудрішою, ти ж жінка. Ну не виганяй ти його на вулицю, ввійди в становище. Він же не просить багато, просто про справедливість.
«Бути мудрішою» означало поступитися. Поділитися квартирою, купленою на гроші її покійної матері, з чоловіком, який вирішив, що вона його більше не влаштовує. Звучало дико. Але з вуст Іри це набувало якоїсь потворної, тиснучої логіки.
Апофеозом стали діти. Син Кирило був стриманий, лише глухо спитав по телефону: «Мамо, ви впевнені, що це остаточно?» А ось донька Лєна, татова улюблениця, подзвонила в сльозах.
— Мамо, тато телефонував. Він так страждає. Він сказав, що запропонував усе вирішити по-хорошому, а ти його навіть на поріг не пускаєш і слухати не хочеш. Він каже, що хвилюється за тебе, що ти одна не впораєшся. Але йому ж теж треба десь жити. Мамо, ну чому ти така жорстока? Він же не чужий нам чоловік.
Марина не знайшла, що відповісти. Що вона мала сказати своїй доньці, що її прекрасний, добрий і інтелігентний тато насправді хитрий маніпулятор, який зараз розігрує роздираючий душу спектакль, щоб відібрати в неї дім? Вона б не повірила. Ніхто б не повірив. Віктор десятиліттями вибудовував собі бездоганний імідж.
Вона ходила по пустіючій квартирі, де все ще витав його запах, і відчувала, як стіни тиснуть на неї. Може, він має рацію? Може, й справді продати все до біса, взяти свою половину й поїхати кудись у маленьке містечко біля моря, подалі від цих співчутливих поглядів і винуватих зітхань?
Вона майже здалася. Майже.
Рятувальний дзвінок пролунав у четвер увечері, коли вона сиділа на дивані, втупившись у телевізор, і вже була готова написати Вікторові про свою згоду.
Дзвонила її двоюрідна сестра Катя з іншого міста. Катя була юристкою. Жінкою різкою, цинічною й з алергією на будь-яку фальш.
— Привіт. Чула новини. Співчуваю, — почала вона без преамбули. — Що ж, ти вже пакуєш валізи з власної квартири? Готуєшся віддати половину своєму колишньому страждальцю?
— Кать? Це ж не власна… Ми ж у шлюбі купували, — в тисячу перший раз повторила завчену фразу Марина.
— Ага. А гроші, вибач, з неба впали? Чи від продажу дачі твоїх батьків? Дарчу вони не оформляли, дурні старі. Царство їм небесне. Вірили у вічне кохання. Але в тебе ж мали залишитися документи про продаж тієї дачі. Договір. Банківські виписки про зарахування грошей на твій рахунок.
— Мабуть… десь у старих паперах. На антресолях, — невпевнено простягнула Марина.
— Так?! — гаркнула Катя в трубку так, що Марина здригнулася. — Годі нюні розпускати й вдавати жертву! Цю роль уже зайняв твій геніальний чоловік! Ти що, зовсім осліпла? Він з тебе мотузки в’є, розігрує драму для бідних, а ти й вуха повісила. Він тебе ламає, Марино. Спеціально. Методично. Щоб ти сама йому все на блюдечку з блакитною облямівкою принесла. А тепер слухай сюди. Підніми свою дупу, залізь на ті кляті антресолі, знайди всі папери, всі до єдиної квитанції, і марш до нормального адвоката з розлучень! Завтра ж!
Цей грубий, злий окрик подіяв як відро крижаної води. Ніби пелена впала з очей. Вона раптом чітко згадала, як Віктор умовляв її не класти гроші від продажу дачі на депозит, а одразу вкласти в «наше спільне майбутнє». Згадала, як він відкинув її несмілу пропозицію оформити квартиру тільки на неї, назвавши це міщанством, недовірою й пережитком минулого.
Він усе продумав. Давно.
Усю ніч Марина, наче одержима, переривала пильні коробки на антресолях. Це було схоже на археологічні розкопки власного життя. Ось її дитячі малюнки. Ось старі листи. І ось — папка з написом «Дача». Тремтячими руками вона відкрила її. І знайла. Все знайла. Старий договір купівлі-продажу. Банківські виписки про надходження великої суми на її особистий рахунок рівно за тиждень до купівлі квартири. Усе було там. Чорним по білому.
Віктор приїхав у суботу. Впевнений, розслаблений, з незмінною благородною журбою в очах. Привіз її улюблені мигдалеві тістечка.
— Я подумав, нам треба ще раз все обговорити. Спокійно. Без емоцій, — почав він, сідаючи за кухонний стіл. Він усе ще почувався тут господарем.
Марина мовчки поставила перед ним чай. Вона теж була спокійна. Але це був зовсім інший спокій. Не вічнаа покірність, а холодна, дзвінка твердість сталі.
— Обговорювати нема чого, Віть. Я все вирішила.
Він трохи подався вперед, усім виглядом показуючи готовність вислухати її капітуляцію.
— Я згодна на розлучення і на справедливий поділ майна.
На його обличчі мигнуло погано приховане полегшення.
— Ось і розумниця, Мариночко. Я знав, що ти розсудлива людина…
— …спільно нажитого майна, — перебила вона й поклала на стіл роздруківку з сайту продажу автомобілів. — Наша машина, куплена п’ять років тому, зараз коштує приблизно ось стільки. Половина — твоя, половина — моя. Можеш викупити мою частку. Або продамо її й поділимо гроші.
Віктор завмер. Він дивився на роздруківку, і посмішка почала повільно сповзати з його обличчя.
Марина дістала наступний папір.
— Наш спільний банківський рахунок. На ньому зараз ось така сума. Ділимо строго навпіл. Я вже підготувала проєкт угоди.
Вона підвела на нього очі.
— Це все наше спільно нажите майно, Вікторе.
Він дивився на неї, і його обличчя повільно мінялося. Чарівна журба випаровувалася, як ранковий туман, обнажаючи тверді, злі риси.
— А квартира? — процідив він.
— А квартира? — Марина дозволила собі легку холодну усмішку. — Як ти пам’ятаєш, куплена на мої особисті кошти, отримані від продажу спадщини. Я підняла документи. Тож вона, на жаль, за законом поділу не підлягає. Моя пропозиція — остаточна. Якщо тебе щось не влаштовує, можемо зустрітися в суді. Мій адвокат буде радий обговорити деталі.
Маска впала в одну мить.
— Адвокат?! — вигукнув він. І цей неприємний високий звук зовсім не в’язався з його звичним оксамитовим баритоном. — Ти найняла адвоката проти мене?!
Він зірвався так різко, що стілець за ним з грюкотом упав на підлогу.
— Я на тебе найкращі роки витратив! Я тут ремонт робив своїми руками! Ночей не спав! А ти вирішила мене обібрати? Викинути на вулицю, як собаку?!
У цю мить у коридорі клацнув замок. На кухню зазирнула Лєна, що приїхала навідати матір із пакетом продуктів. Вона завмерла на порозі, дивлячись широко розкритими очима на викривлене неприкритою лютью обличчя батька, що кричав на її матір. На того самого «нещасного страждальця-тата».
Він навіть не помітив її. Він був надто зайнятий, скидаючи з себе останні шматочки благородства.
Суд був короткою й принизливою для Віктора формальністю. Його пафосні промови про «вкладену душу» й «неоціненний внесок» розбивалися об холодні факти документів, які надала адвокатка Марини. Квартира залишилася за нею. Машину довелося продати, і свою частку він отримав. Стосунки з друзями розійшлися. Спектакль провалився, а глядачі, зрозумівши, що їх так довго й уміло водили за ніс, розійшлися.
Лєна після тієї сцени на кухні довго не могла говорити з батьком. Вона подзвонила матері через тиждень і тихо сказала в трубку: «Мамо, пробач».
Марина залишилася одна у своїй квартирі. Спочатку було незвично тихо. Але це вже не була тиша самотності, що давить. Це була дзвінка, чиста тиша свободи.
Вона більше не почувала себе винною. Вона нічого не втратила. Навпаки. Вона, нарешті, знайшла себе.
