— Ти завжди була маминою улюбленицею! Тобі дісталася квартира, дача, а тепер ти хочеш забрати ще й цей сервіз? Це єдине, що нагадує мені про дитинство! — крик молодшої сестри Ірини розірвав тишу спорожнілої материнської квартири.
Квартира зустріла сестер тишею та запахом ліків, змішаним із ароматом сухої лаванди, яку мати завжди розкладала між постільною білизною. Для Ганни цей візит був просто черговим пунктом у нескінченному списку справ.
Ірина ж навпаки — вона заходила в кожну кімнату так, ніби ступала на мінне поле. Кожна дрібниця — стара кришталева попільничка, вишита серветка на телевізорі, пожовклий календар за минулий рік — викликала у неї напад гострої туги.
— Іро, не стій стовпом, — Ганна енергійно заходилася розбирати шафу в залі. — Нам треба до вечора все розсортувати. Одяг — у церкву, книги — у бібліотеку. А ось це… — вона зупинилася біля масивної дубової гірки, де за склом сяяла тонка порцеляна. — Це я заберу собі.
У центрі вітрини стояв німецький сервіз «Мадонна». Дванадцять витончених чашок, тарілочки, високий чайник із вигнутим носиком і величезна супниця. Золота облямівка виблискувала в променях вечірнього сонця.
— Що значить «собі»? — голос Ірини здригнувся. — Ганно, ми ще навіть не почали обговорювати поділ майна, а ти вже ставиш мітки.
Ганна розвернулася, тримаючи в руках рулон пакувальної плівки. Її обличчя було непроникним.
— Давай будемо реалістками, Іро. У тебе орендована квартира, де ти навіть цвях у стіну без дозволу господаря не заб’єш. Куди ти це поставиш? На підвіконня поруч із фарбами та розчинниками? У мене в заміському будинку є спеціальна ніша в їдальні. Там сервіз буде в безпеці. До того ж, давай не забувати, хто оплачував догляд матері останні п’ять років. Я витратила на сиділок та ліки суму, за яку можна купити десяток таких сервізів.
Ірина відчула, як до обличчя підступив жар. Це була їхня вічна тема. Ганна — «годувальниця», Ірина — «художниця-невдаха».
— Ти знову міряєш усе грошима! — вигукнула молодша сестра. — Так, ти платила. Але я була тією, хто сидів біля її ліжка ночами, коли вона марила. Я слухала її розповіді про те, як вона сумує за батьком. А ти заїжджала на п’ятнадцять хвилин, кидала пачки купюр на стіл і дивилася на годинник, бо в тебе «нарада». Мама обіцяла цей сервіз мені ще тоді, коли я була маленькою. Казала: «Ірочко, це буде твій посаг».
— І де твій посаг тепер? — уїдливо запитала Ганна. — Після двох розлучень? Цей сервіз — сімейна реліквія. Він має належати тому, хто здатен зберегти сім’ю, а не тому, хто все життя грається у вільну художницю.
Сварка переросла у справжній крик. Сестри згадали все: і розбиту в дитинстві ляльку, і те, як батько завжди хвалив Ганну за оцінки, а Ірину просто гладив по голові. Вони стояли одна навпроти одної, розділені цією прозорою вітриною, і здавалося, що порцеляна — єдине, що ще тримає їх разом у цьому просторі.
Ганна різко відчинила скляні дверцята і потягнулася до масивної цукорниці. Вона хотіла продемонструвати рішучість, але рука здригнулася. Кришка цукорниці злетіла і з дзенькотом впала на килим. На щастя, не розбилася. Але зсередини, замість засохлих грудочок цукру, випав конверт, перев’язаний синьою стрічкою.
— Що це? — Ірина підійшла ближче, забувши про гнів. На конверті рукою матері, яка під кінець життя стала нерівною і тремтливою, було написано: «Ганні та Ірині. Коли настане час ділити пам’ять».
Вони сіли на старий диван, обтягнутий потертим велюром. Ганна обережно розкрила папір.
«Мої дорогі дівчатка. Я знаю, що зараз ви, мабуть, дивитеся на цей сервіз і сперечаєтеся. Ганна хоче порядку, Ірина — тепла. Але я мушу відкрити вам правду, яку носила в собі сорок років. Цей сервіз ніколи не був символом нашого сімейного щастя. Його принесла в цей дім не я, і купив його не ваш батько.
Коли Ганні було п’ять, а я була вагітна Іриною, на порозі з’явилася жінка. Вона була вдягнена дорожче за мене і мала сумні очі. Це була “та інша” сім’я вашого батька з півночі, про яку я не знала. Вона привезла цей німецький сервіз як “подарунок-вибачення”. Вона сказала, що забирає вашого батька до себе назавжди, і цей посуд — це все, що вона може мені залишити замість розбитого життя.
Я не взяла грошей, які вона пропонувала. Але сервіз залишила. Я дивилася на нього щодня і казала собі: “Я не розіб’юся, як ця порцеляна. Я вистою”. Кожен чай із цих чашок був для мене нагадуванням, що я змогла виростити вас сама, попри зраду. Я хотіла, щоб ви виросли принцесами, не знаючи, що ваші чашки куплені ціною маминих сліз».
У квартирі стало так тихо, що було чути цокання старого годинника на кухні. Ганна відчула, як у неї перехопило подих. Ідол її дитинства — ідеальний батько-герой, який «загинув на випробуваннях» (так їй колись збрехала мати), — розсипався на дрібні уламки.
— Значить, він нас просто кинув? — прошепотіла Ірина, і сльоза скотилася по її щоці. — А мама… мама весь цей час ставила ці чашки на стіл і посміхалася нам?
Ганна подивилася на свої руки — успішні, сильні руки, якими вона звикла все контролювати. Раптом вона зрозуміла, чому мама так часто дивилася на цей сервіз, коли думала, що її ніхто не бачить. Це не був посуд для чаю. Це була її броня.
— А ми… — Ганна шмигнула носом, і її голос став схожим на голос тієї п’ятирічної дівчинки, якою вона колись була. — Ми ледь не зненавиділи одна одну через річ, яка була символом найбільшого болю нашої мами. Іро, пробач мені. Мені не потрібен цей сервіз. Мені не потрібна ця «компенсація».
Ірина пригорнулася до сестри.
— Ганно, я завжди думала, що ти вважаєш мене тягарем. Що ти дивишся на мене і бачиш лише мамині невдачі.
— Ні, Іро… Я просто боялася, що якщо я не буду твердою, як цей камінь, ми обоє пропадемо. Тепер я бачу, в кого я така «залізна». У маму.
Вони не стали пакувати сервіз у плівку. Замість цього Ганна пішла на кухню, набрала води в старий чайник, а Ірина дістала з буфету залишки печива.
Вони вперше за багато років сиділи вдвох за материнським столом, тримаючи в руках тонкі чашки. Золота облямівка більше не здавалася Ганні символом статусу, а Ірині — символом втраченого посагу. Тепер це був просто посуд. Старий, гарний, але не здатний замінити живе слово.
— Знаєш, що ми зробимо? — сказала Ганна, допиваючи чай. — Ми не будемо його продавати. І не будемо забирати весь. Ми поділимо його порівну. Шість чашок тобі, шість — мені. І супницю… супницю залишимо в мене, але обіцяй, що кожного Різдва ти будеш приїжджати, і ми будемо готувати в ній мамин борщ.
Ірина посміхнулася — вперше за цей довгий і важкий день.
— Обіцяю. Але тільки якщо ти дозволиш мені прикрасити твою ідеальну вітальню моїми «неправильними» картинами.
Ганна засміялася і вперше за довгий час відчула, що стіна, яку вона будувала між собою та сестрою, нарешті впала. Вони залишили квартиру пізно ввечері. Кожна несла невелику коробку з порцеляною. Але в їхніх серцях було значно більше — там нарешті оселився спокій. Бо іноді, щоб побачити справжнє золото, треба не виблискувати облямівкою, а просто почути правду і обійняти рідну людину.
