Оксана стояла посеред спальні, стискаючи в руках порожню бляшанку з-під елітного чаю. Там, під фальшивим дном, мали лежати п’ятдесят тисяч гривень — її «подушка безпеки», відкладена з премій та підробіток за два роки.
— Тарасе! — її голос зірвався на ультразвук. — Ти вкрав мої гроші!
Тарас повільно вийшов із кухні, тримаючи в руці недоїдене яблуко. Його спокій діяв на Оксану, як червона ганчірка на бика.
— Слово «вкрав» звучить якось занадто юридично, Оксано, — спокійно відповів він, прикушуючи плід. — Ми нібито чоловік і дружина, і у нас усе спільне, чи не так?
— Отож бо й воно, що нібито! — Оксана кинула бляшанку на ліжко. — Спільне — це коли обоє знають, куди йдуть гроші. А коли один нишпорить по шафах, як злодій уночі, поки інша спить — це мародерство! Де вони?
Битва аргументів
Тарас сперся на одвірок і склав руки.
— Яке мародерство? Я купив нову гуму на машину. Ти ж не хочеш, щоб твій «спільний» чоловік вилетів у кювет на лисих колесах? Це була інвестиція в нашу безпеку.
— Інвестиція?! — Оксана підійшла впритул, її очі палали. — Ти купив гуму на машину, яку оформив на свою маму, щоб «у разі чого не ділити»? Ти витратив мої гроші на свій комфорт, навіть не спитавши!
— Ой, знову ти за своє, — поморщився Тарас. — Твої гроші, мої гроші… Ти стаєш дріб’язковою. Хіба я не приношу в дім зарплату?
— Ти приносиш «мінімалку», а решту витрачаєш на свої «надважливі» гаджети та обіди в ресторанах з друзями! А я рахую кожну акцію в супермаркеті, щоб ми могли поїхати у відпустку. До речі, про відпустку можеш забути. Туреччина поїхала на твоїх нових колесах!
— Ти завжди все перекручуєш, — Тарас підвищив голос. — Я чоловік, я маю право приймати рішення в цьому домі! Чи я маю кожен крок з тобою узгоджувати, як школяр з мамою?
— Ти маєш бути партнером, а не паразитом! — вигукнула Оксана. — Чоловік — це той, на кого можна покластися, а не той, від кого треба ховати гаманець у морозилку чи за шафу!
Точка неповернення
Тарас зробив крок назад, його обличчя почервоніло від образи.
— Паразитом? Значить, так ти про мене думаєш? Значить, усі ці роки ти тримала «заначку», бо не довіряла мені? Ти з самого початку готувалася до втечі!
— Я готувалася до життя з людиною, яка не вміє рахувати до десяти! — відрізала Оксана. — Я хотіла бути впевненою, що якщо завтра зламається холодильник або хтось із нас захворіє, нам не доведеться йти з протягнутою рукою. Але ти вирішив, що мої зусилля — це твій особистий безлімітний кредит!
— Знаєш що? — Тарас розвернувся до шафи й почав витягати свої речі. — Живи зі своїми грошима. Спи з ними, їж з ними, обіймайся з ними вночі! Якщо для тебе папірці дорожчі за мій спокій і наше «спільне», то нам справді немає про що говорити.
— О, класика! — Оксана сплеснула в долоні. — Коли закінчуються аргументи, починається великий вихід актора! Не забудь зняти колеса з машини, вони ж куплені за «спільні» гроші, які я відкладала, відмовляючи собі в усьому!
— Я тобі їх поверну! — гаркнув Тарас, закидаючи сорочки в сумку. — Кожної копійки поверну, щоб ти ними подавилася!
— Ти повернеш їх так само, як повернув борг моєму братові? Тобто ніколи? — її голос став холодним і колючим, як лід. — Іди, Тарасе. Але знай: замок я змінюю сьогодні ж. І наступного разу, коли захочеш щось «спільне», спробуй спочатку щось внести в цей фонд, а не тільки вигрібати під нуль.
Тарас грюкнув дверима так, що з полиці впала та сама порожня бляшанка. Вона котилася по підлозі з порожнім, брязкаючим звуком — точним відлунням їхнього «нібито» щасливого шлюбу.
Оксана сіла на ліжко. Їй не було шкода грошей. Їй було шкода часу, витраченого на людину, яка вважала, що «спільне» — це коли ти даєш, а він користується.
Минуло два тижні. Замок був змінений, номер Тараса заблокований, а порожня бляшанка з-під чаю тепер слугувала нагадуванням про те, що довіра — це найдорожча валюта, яку не приймають у жодному обміннику.
Оксана сиділа на кухні, насолоджуючись тишею, аж поки в двері не почали наполегливо стукати. Не дзвонити, а саме гатити кулаком — у стилі Тараса.
— Оксано, відчини! Я знаю, що ти там. Я прийшов віддати борг! — пролунало з-за дверей.
Оксана зітхнула, накинула халат і відімкнула засув, але залишила двері на ланцюжку. Тарас стояв на порозі: скуйовджений, у пом’ятій куртці, але з гордо піднятим підборіддям. У руках він тримав… коробку з-під піци.
— Це що, жарт такий? — вона кивнула на коробку. — Мої п’ятдесят тисяч перетворилися на «Маргариту» з подвійним сиром?
— Не зловтішайся, — Тарас протиснув у щілину конверт. — Тут десять тисяч. Решту віддам частинами. Я продав ту гуму.
— Що? — Оксана здивовано підняла брови. — Ти продав нові колеса? На чому ж ти тепер їздиш?
— На метро, Оксано. На метро і на власних двох. Задоволена? — він чекав на співчуття, але натрапив на крижаний спокій.
— Я була б задоволена, якби ти спочатку подумав, а потім робив. Заходь уже, не ганьбися на весь під’їзд. Але тільки на п’ять хвилин.
Тарас зайшов, незграбно топчучись у коридорі. На кухні він поклав піцу на стіл і виклав конверт поруч.
— Я думав, ти оціниш жест, — почав він, намагаючись повернути собі роль жертви. — Я залишився без машини, щоб повернути тобі твій «скарб». Ти завжди була зациклена на матеріальному.
— О, знову стара пісня? — Оксана навіть не глянула на конверт. — Ти не «повернув скарб», Тарасе. Ти просто почав виплачувати штраф за власну зухвалість. І не треба робити з себе мученика. Ти продав те, що купив за мої гроші. Ти просто повернув статус-кво.
— Ти стала такою жорсткою, — Тарас сів на стілець, не чекаючи запрошення. — Де та дівчина, яка обіцяла бути зі мною і в горі, і в радості?
— Вона пішла купувати нову вазу замість тієї, яку ти розбив, — відрізала Оксана. — В радості з тобою легко, Тарасе. А от у «горі» ти зазвичай і є причиною того самого горя. Чому ти не міг просто підійти й сказати: «Ксюшо, мені потрібні гроші на колеса»?
— Бо я знав, що ти скажеш «ні»! Ти б почала читати лекції про економію, про те, що можна ще сезон від’їздити. Ти б контролювала мене!
— Я б не контролювала, а аналізувала! — вона підвищила голос. — Бо поки ти купував гуму, я планувала, як нам оплатити ремонт опалення, який ти знову проігнорував. Твоє «хочу зараз» завжди було важливішим за наше «треба завтра».
Тарас мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині. Потім тихо запитав:
— І що тепер? Десять тисяч у тебе. Замок новий. Ти справді готова все закреслити через папірці?
Оксана підійшла до вікна.
— Не через папірці, Тарасе. А через те, що ти не бачиш різниці між «нашим» і «моїм». Ти прийшов сьогодні не тому, що усвідомив помилку, а тому, що тобі стало незручно бути «поганим». Ти хочеш викупити свій спокій за десять тисяч.
— Я хочу повернутися додому! — вигукнув він.
— Додому чи до безкоштовного готелю, де завжди є чиста білизна і повний холодильник за чужий рахунок? — вона розвернулася до нього. — Послухай мене уважно. Гроші собі залиш. Купи назад ту гуму або витрать на психолога, мені байдуже.
— Ти відмовляєшся від грошей? — він отерп.
— Я відмовляюся від стосунків, у яких мені треба ховати бляшанку з-під чаю, щоб почуватися в безпеці. Забирай свій конверт, свою піцу і йди будувати своє «спільне» з кимось, хто не вміє рахувати.
Тарас стояв ошелешений. Він звик, що Оксана сердиться, кричить, а потім прощає. Але ця тиха, впевнена жінка була йому незнайома.
— Ти пошкодуєш, — кинув він наостанок, хапаючи конверт. — Ти залишишся сама у своїй ідеальній квартирі з повними банками грошей!
— Можливо, — посміхнулася вона. — Але принаймні я точно буду знати, що вони там лежать.
Двері зачинилися. Цього разу Оксана не плакала. Вона відкрила вікно, впускаючи свіже повітря, і відчула дивну легкість.
Іноді, щоб знайти себе, треба просто перестати ділити своє життя з тим, хто вміє лише віднімати.
Віра Лісова
