Вероніка сиділа на кухні своєї маленької, але затишної квартири в центрі Києва, попиваючи каву з великої чашки з написом “Найкраща в світі”.
Було пізнє недільне післяобіддя, сонце ледь-ледь пробивалося крізь фіранки, а в повітрі витав аромат свіжоспеченого пирога з яблуками, який вона щойно дістала з духовки.
Після розлучення з Максимом минуло вже два роки, і життя нарешті почало налагоджуватися. Вона працювала маркетологом у солідній IT-компанії, мала кількох близьких подруг, і навіть почала ходити на побачення з симпатичним хлопцем на ім’я Андрій, якого зустріла на йозі.
Квартира, яку вона отримала за рішенням суду, була її фортецею – двокімнатна, з балконом, де вона вирощувала квіти, і з видом на парк.
Це був єдиний матеріальний спадок від шлюбу, який тривав п’ять років і закінчився скандалом через зраду Максима.
Раптом задзвонив телефон. Вероніка глянула на екран – номер був знайомий, але давно забутий. Це була Тамара Петрівна, її колишня свекруха. Серце Вероніки стиснулося. Вони не спілкувалися з часу розлучення, коли Тамара Петрівна встала на бік сина і звинуватила Вероніку в усіх гріхах.
“Що їй потрібно?” – подумала Вероніка, але все ж відповіла.
– Алло, Вероніко? Це я, Тамара Петрівна, – пролунав тремтячий голос на іншому кінці лінії.
– Добрий день, Тамаро Петрівно. Не чекала вашого дзвінка. Щось сталося? – Вероніка намагалася звучати спокійно, але в голосі прослизнула нотка настороженості.
– Ой, доню, як добре, що ти взяла трубку. Я… я не знаю, з чого почати. Я занедужала, Вероніко. Серйозно. Потрібні гроші. А в мене ж пенсія мізерна, самі знаєте. Ми з чоловіком ледве кінці з кінцями зводимо.
Вероніка завмерла. “Доню”? Так її називала свекруха тільки в добрі часи, коли вони були “родиною”. Але тепер? Після всього?
– Співчуваю, Тамаро Петрівно. Але чому ви дзвоните саме мені? У вас є син, Максим. Він повинен допомогти.
Тамара Петрівна зітхнула глибоко, ніби збираючись з силами.
– Ой, Вероніко, ти ж знаєш Максимка. Він… він не в змозі. В нього проблеми на роботі, борги. А ми ж не чужі, правда? Раніше ж родиною були. Пам’ятаєш, як ми разом на дачі відпочивали? Як ти мені допомагала вареники ліпити? Ти завжди була такою доброю дівчинкою.
Вероніка відчула, як гнів піднімається всередині. “Доброю дівчинкою”? А коли Максим зраджував їй з тією секретаркою, де була ця “доброта”?
– Тамаро Петрівно, я розумію, що вам важко, але ми розлучені. Я не ваша дочка більше. І квартира – це моє. Суд вирішив.
– Але ж послухай, доню. Я не просто так дзвоню. Мені дійсно потрібна допомога. Продай квартиру, а гроші віддай мені. Ти ж молода, у тебе робота хороша, зможеш на нове житло заробити. А поки що можеш пожити в своєї матері. Вона ж у передмісті живе, там тихо, спокійно. Будь ласка, допоможи. Крім тебе в нас нікого нема.
Вероніка мало не впустила телефон. Продати квартиру? Ту, за яку вона боролася в суді, бо Максим хотів її забрати? Ту, де вона нарешті знайшла спокій?
– А як же ваш любий син Максимко, чому ж він вам не допоможе? – випалила Вероніка, не стримавшись. Голос її тремтів від обурення.
Тамара Петрівна мовчала кілька секунд, а потім почала плакати.
– Ой, Вероніко, ти не розумієш. Максим… він у біді. Він втратив роботу, заплутався в кредитах. А тепер ще й дівчина його кинула. Він сам ледве тримається. Я не можу на нього покладатися. Ти ж завжди була сильною, відповідальною.
Пам’ятаєш, як ти мені казала: “Мамо, я завжди допоможу”? Будь ласка, доню…
Вероніка відкинулася на спинку стільця, закривши очі. Спогади нахлинули хвилею. Вона згадала, як познайомилася з Максимом на студентській вечірці.
Він був чарівним, з широкою усмішкою і обіцянками вічного кохання.
Тамара Петрівна тоді прийняла її як рідну дочку. “Ти така розумниця, Вероніко! Наш Максим пощастило з тобою!” – казала вона, обіймаючи на весіллі.
Але шлюб швидко тріснув. Максим почав затримуватися на роботі, а потім з’явилися підозри. Вероніка знайшла повідомлення в його телефоні.
“Кохана, чекаю на тебе ввечері”, – писала якась Ірина. Коли вона влаштувала скандал, Максим кричав: “Це твоя вина! Ти весь час на роботі, не приділяєш мені уваги!”
Тамара Петрівна тоді встала на бік сина: “Вероніко, чоловіки – вони такі. Потерпи, все налагодиться. Не руйнуй сім’ю через дрібниці.”
Але Вероніка не потерпіла. Вона подала на розлучення, і квартира, куплена на її гроші (батьки допомогли з першим внеском), залишилася їй. Максим пішов, забравши тільки машину і деякі речі.
Тепер ця жінка дзвонить і просить продати все?
– Тамаро Петрівно, ви жартуєте? – сказала Вероніка, намагаючись стримати сльози. – Я боролася за цю квартиру. Максим мене зрадив, а ви його захищали! А тепер ви хочете, щоб я все втратила заради вас?
– Ні, доню, не втратила. Ти ж зможеш нову купити. Ти заробляєш добре, я знаю. А я… , Вероніко. Лікарі сказали що потрібно за кордон їхати, в Ізраїлі, там допоможуть. Але 50 тисяч доларів. Де я візьму? Пенсія 3000 гривень. Максим обіцяв допомогти, але в нього нічого нема. Він сам до мене приходить, просить грошей на їжу.
Вероніка відчула укол жалю. Рак? Це серйозно. Але чому вона повинна платити за чужі помилки?
– А чому Максим не продасть свою машину? Чи не знайде роботу? Він же не безрукий!
– Він намагається, доню. Але ти знаєш, як зараз важко. Він депресує. А ти – ти сильна. Пам’ятаєш, як ми разом на море їздили? Ти казала: “Сім’я – це назавжди”. Ми ж були сім’єю!
Вероніка встала і почала ходити по кухні. “Сім’я назавжди”? А коли я плакала ночами через зраду, де була ця сім’я?
– Тамаро Петрівно, я не можу. Це моя квартира, моє життя. Зверніться до соціальних служб, до благодійних фондів.
– Я пробувала, доню. Черги, бюрократія. Часу нема. Лікарі кажуть, місяці рахуються. Будь ласка, подумай. Я не чужа тобі. Ти ж мене “мамою” називала.
Вероніка згадала, як Тамара Петрівна вчила її готувати борщ. “Ось так, доню, моркву ріж дрібно, а буряк – на тертці”. То були щасливі дні. Але потім все змінилося.
– Я подумаю, – сказала Вероніка, щоб закінчити розмову. – Але не обіцяю.
– Дякую, доню! Подзвони мені завтра. Я чекатиму. Благослови тебе Бог.
Вероніка поклала трубку і заплакала. Що робити? Вона подзвонила подрузі Олі.
– Олю, ти не повіриш. Свекруха подзвонила, просить продати квартиру!
– Яка свекруха? Та, що тебе ненавиділа? – здивувалася Оля.
– Так. Каже, хвора, потрібні гроші. А Максим не може допомогти.
– І ти віриш? Може, бреше, щоб тебе обдурити.
– Не знаю. Голос тремтів. Але чому я? Нехай Максим продає свою хату в селі.
– Вероніко, не ведися. Ти вже все пережила. Живи своїм життям.
Але Вероніка не могла заспокоїтися. Ввечері вона пішла на прогулянку парком. Думки кружляли. А якщо Тамара Петрівна справді хвора? Вона ж, просто мати, яка любить сина понад усе.
Наступного дня Вероніка подзвонила Тамарі Петрівні.
– Добрий день. Я подумала.
– Ой, доню, дякую, що подзвонила!
– А Максим де?
– Він тут, зі мною. Хочеш з ним поговорити?
Вероніка завмерла. Поговорити з Максимом? Після двох років?
– Ні, не треба. Просто… чому він не допомагає?
– Він намагається. Шукає роботу. Але ти знаєш, він завжди був таким… мрійником. Не як ти, практична.
Вероніка розсміялася гірко.
– Мрійником? Він зрадив мені з іншою!
– Ой, доню, то було помилкою молодості. Він шкодує. Каже, що ти була найкращою.
– Шкодує? А чому не подзвонить сам?
– Соромиться. Але якщо хочеш, я йому скажу.
– Ні! Не треба. Я подумаю про квартиру, але тільки якщо побачу документи.
Тамара Петрівна зраділа.
– Звичайно, доню! Я надішлю все. Ти моя рятівниця!
Вероніка отримала повідомлення з медичними висновками. Здавалося, все правдиво. Сума – 48 тисяч євро.
Вона подзвонила матері.
– Мамо, свекруха подзвонила. Просить продати квартиру для лікування.
– Яка свекруха? Та, що тебе ображала? Не слухай її! Вони тебе використовують.
– Але вона хвора.
– То нехай син допомагає. Ти не зобов’язана.
Вероніка знала, що мати права, але совість гризла. Вона згадала, як Тамара Петрівна доглядала за нею, коли вона хворіла. “Пий чай з малиною, доню. Я поруч”.
Через тиждень Тамара Петрівна подзвонила знову.
– Вероніко, як справи? Ти подумала?
– Думаю. Але це важко. Квартира – моє все.
– Розумію, доню. Але подумай про карму. Допоможи, і тобі повернеться.
– Карму? А коли Максим мене кинув, де була карма?
– Він помилявся. Але тепер він змінився. Хочеш, він подзвонить?
Вероніка зітхнула.
– Гаразд, нехай подзвонить.
Через годину задзвонив телефон. Номер Максима.
– Алло, Вероніко? Це я, Максим.
Голос був знайомий, але втомлений.
– Привіт. Що хочеш?
– Мама сказала, ти можеш допомогти. Дякую. Нам дійсно важко.
– Чому ти не допомагаєш? Продай машину, знайди роботу!
– Машина вже продана. Борги. Я шукаю роботу, але нічого. Депресія.
– Депресія? А коли ти мене зраджував, депресії не було?
– Вероніко, прости. Я був… Ти була найкращою дружиною. Я шкодую щодня.
Вероніка відчула, як серце стискається. Він шкодує? Після всього?
– Шкодуєш? То чому не повернувся?
– Боявся. Ти ж мене вигнала.
– Я вигнала? Ти сам пішов до тієї Ірини!
– То було помилкою. Вона мене кинула. Тепер я один.
– Співчуваю. Але квартира моя.
– Будь ласка, допоможи мамі. Вона тебе любить.
Вероніка заплакала.
– Я подумаю.
Але Вероніка не могла забути. Вона вирішила поїхати до Тамари Петрівни. Квартира свекрухи була в старому районі Києва, на околиці. Вероніка постукала в двері.
– Вероніко! Доню! Заходь! – Тамара Петрівна обійняла її, худа і бліда.
В квартирі був безлад. Максим сидів на дивані, худий, з бородою.
– Привіт, – сказав він.
– Привіт.
Вони сіли за стіл. Тамара Петрівна налила чай.
– Доню, дякую, що приїхала. Ось документи.
Вероніка переглянула. Все правдиво.
– Чому ви не звернетеся до фондів?
– Зверталися. Кажуть, не підходимо. Занадто багато хворих.
Максим додав:
– Вероніко, я знайду роботу. Обіцяю повернути гроші.
– Повернути? Як?
– Зароблю. Стану на ноги.
Вероніка подивилася на нього. Він виглядав щиро.
– Гаразд. Я допоможу. Але не продаючи квартиру. Позичу гроші.
– Як? – здивувалася Тамара Петрівна.
– Візьму кредит. Маю заощадження. Але Максим повинен підписати угоду – повернути.
Максим кивнув.
– Згоден.
Так почався новий етап. Вероніка позичила 20 тисяч доларів, додала свої. Тамара Петрівна поїхала на лікування.
Через місяці Тамара Петрівна подзвонила.
– Доню, дякую! Все вдалася. Я здорова!
– Рада.
Максим теж подзвонив.
– Вероніко, дякую. Я знайшов роботу. Почну повертати.
Але минали місяці, гроші не поверталися. Вероніка подзвонила.
– Максиме, де гроші?
– Вибач, проблеми. Скоро.
Вероніка зрозуміла – обманули. Вона подала в суд.
Але перед тим подзвонила Тамарі Петрівні.
– Ви мене використали!
– Доню, ні! Максим поверне.
Але Вероніка знала правду. Вона виграла суд, але гроші не повернулися повністю.
Зрештою, вона продала квартиру сама – щоб почати нове життя за кордоном з Андрієм.
– Прощавайте, – сказала вона в останній дзвінок.
Історія закінчилася, але уроки залишилися. Вероніка стала сильнішою, навчилася не довіряти минулому.
Валентина Довга
