— Ти ж не хочеш, щоб твоя квартира дісталася чужому? — підлесливо промовив колишній. — Краще вже я повернуся.
Поліна сиділа з чашкою кави й дивилася на місто. За вікном йшов дощ, краплі стікали по шибці, залишаючи довгі мокрі смуги. Вона любила таку погоду. Коли можна закутатися у плед, увімкнути музику й просто побути наодинці з собою. Без метушні, без чужих голосів, без потреби комусь щось пояснювати.
П’ять років тому все було інакше. Поліна виходила заміж за Дмитра у білій сукні, з букетом троянд і надією на довге щасливе життя. Перші три роки справді були добрими. Вони їздили на відпочинок, гуляли ввечері вулицями, готували разом вечері. Дмитро здавався уважним, турботливим. Говорив про дітей, про дім, який колись збудують. Поліна вірила кожному слову.
Потім щось перемкнулося. Не різко, не в одну мить. Поступово. Дмитро почав затримуватися на роботі й все пізніше повертатися додому. Потім з’явилися зустрічі з друзями ввечері. Потім вихідні, які чоловік проводив десь без неї. Поліна намагалася розмовляти з ним, але розмови перетворювалися на сварки. Дмитро відмахувався, говорив, що вона перебільшує, що він втомлюється на роботі й має право на особистий час.
Поліна старалася. Готувала його улюблені страви. Пропонувала поїхати кудись разом. Намагалася повернути ту теплоту, що була колись. Але почувалася як людина, яка тягне мотузку сама. З іншого боку ніхто не тримав. Дмитро просто відпустив. Може, й не помітив, коли саме.
Остання сварка сталася через якусь дрібницю. Поліна попросила чоловіка залишитися вдома у п’ятницю ввечері, сказала, що хоче провести час удвох. Дмитро подивився на дружину так, ніби почув щось дивне.
— Я домовився з хлопцями, іду у бар, — сказав чоловік, натягуючи куртку. — Не починай знову.
— Ми не говорили нормально вже місяць, — Поліна стояла у дверях спальні, схрестивши руки. — Я не прошу нічого неможливого. Лише один вечір.
— Ми живемо разом. Бачимося кожного дня.
— Це не бачитися. Це існувати в одному просторі. Ти розумієш різницю?
Дмитро зітхнув, закотив очі.
— Ти забагато вимагаєш. Я працюю, приношу гроші. Чого ще треба?
— Уваги. Участі. Хоч інколи.
— Сваришся на порожньому місці, — кинув Дмитро і грюкнув дверима.
Поліна стояла посеред квартири й розуміла — усе скінчено. Краще не буде. Не зміниться. Можна ще рік, два, три тягнути цю сім’ю, але навіщо? Заради чого? Заради штампа у паспорті?
Наступного дня Поліна подала на розлучення. Дмитро не опирався, не просив дати ще шанс. Просто знизав плечима. Напевне, навіть зрадів. Віра Петрівна, свекруха, відреагувала інакше. Дізнавшись про розлучення, примчала до Поліни зі звинуваченнями.
— Ти що коїш?! — обурилася свекруха, стоячи посеред вітальні. — Родину руйнуєш!
— Віро Петрівно, ми з Дмитром не підходимо одне одному, — жінка говорила спокійно, хоча всередині все кипіло. — Краще розійтися зараз, ніж мучити одне одного далі.
— Егоїстка! Думаєш лише про себе! — свекруха розмахувала руками, голос тремтів. — У нашій родині розлучень не було! Ти повинна зберегти шлюб будь-якою ціною!
— Вибачте, але я не зобов’язана поступатися своїм життям заради ваших сімейних традицій.
— Ось бачиш! Чуєш, як вона розмовляє?! — Віра Петрівна обернулася до сина, який стояв біля вікна. — Дімо, скажи їй!
Дмитро мовчав, дивлячись у вікно. Поліна зрозуміла, що навіть зараз чоловікові байдуже. Свекруха пішла, грюкнувши дверима. Розлучення оформили через місяць.
Минув півтора року. Поліна ніби ожила. Працювала дизайнеркою у невеликому агентстві, збирала кожну вільну копійку. Мета була одна — власне житло. Не орендоване. Своє. Таке, що ніхто не зможе забрати. Тимчасово переїхала до батьків, адже подружжя жило у квартирі чоловіка.
Коли накопичила достатньо на перший внесок і отримала схвалення іпотеки, жінка купила однокімнатну квартиру у новобудові на околиці. Маленьку, але світлу. З великим вікном і балконом. Підписуючи документи, відчувала, як руки тремтять. Це була її квартира. Лише її.
Ремонт жінка робила сама. Фарбувала стіни, клеїла шпалери, збирала меблі. Подруги приходили допомагати. Мати приїхала та пошила штори. Коли все було готово, Поліна влаштувала невелику вечірку. Десять близьких друзів. Напої, музика, сміх. Вперше за довгий час Поліна почувалася щасливою.
Одного разу подруга Настя потягнула її на виставку сучасного мистецтва.
— Ходімо, — благала подруга. — Там буде цікаво. А ти сидиш вдома.
— Мені добре вдома, — заперечила Поліна, та все ж погодилася.
На виставці було багато людей. Картини, інсталяції, якісь незрозумілі об’єкти. Поліна бродила між експонатами, розглядала, читала підписи. Біля однієї з картин зіткнулася з чоловіком. Буквально — не помітила його й зачепила сумкою.
— Вибачте, — сказала вона.
— Нічого, — чоловік усміхнувся. — Я сам замислився. Ось ця робота мене зачепила.
Вони розговорилися. Чоловіка звали Ігор. Працював архітектором, любив походи в гори та старі фільми. Говорив спокійно, з гумором. Не намагався справити враження чи здатися кращим, ніж був. Поліна зловила себе на думці, що їй приємно з ним розмовляти.
Обмінялися номерами. Ігор подзвонив через два дні, запропонував зустрітися. Поліна погодилася. Вони гуляли парком, пили каву у маленькій кав’ярні, говорили про всяке. Ігор розповів, що був одружений, розлучився три роки тому. Є син Матвій, дев’ять років. Хлопчик живе з колишньою дружиною, та Ігор часто бачиться з дитиною, забирає на вихідні.
— Чесно скажу одразу, — Ігор дивився на Поліну серйозно. — У мене є дитина. Це важлива частина мого життя. Якщо для тебе це проблема, краще сказати зараз.
— Чому це має бути проблемою? — Поліна знизала плечима. — Ти батько. Це нормально.
Ігор помітно розслабився. Вони почали зустрічатися. Не поспішаючи, без зайвих обіцянок. Просто проводили час разом. Поліна познайомилася з Матвієм — кмітливий хлопчик з веселими очима й купою запитань про все на світі.
Як Дмитро дізнався про її нові стосунки, Поліна не знала. Може, спільні знайомі розповіли. А може, випадково побачив фотографію у соціальних мережах — вона викладала знімок з виставки, де на задньому плані був Ігор. Перший дзвінок від колишнього чоловіка припав на вечір середи. Поліна здивувалася, побачивши ім’я на екрані. Вони не спілкувалися понад два роки.
— Привіт, Поліно. Це Дмитро.
— Я бачу. Що трапилося?
— Нічого особливого. Просто хотів поговорити. У нас залишилися якісь формальності після розлучення. Треба зустрітися, обговорити.
— Які формальності? Ми все давно вирішили.
— Ну, документи там… коротше, не телефоном. Зустрінемося?
Поліна насупилася.
— Дмитре, якщо є щось конкретне, кажи зараз. Зустрічатися нам немає сенсу.
— Гаразд, гаразд. Просто хотів дізнатися, як справи. Як життя?
— Все добре. Мені чай йти.
Поліна скинула дзвінок, спантеличена. Навіщо колишньому чоловікові цікавитися її справами? Вони розійшлися два роки тому й з того часу жодного разу не перетиналися.
Дмитро подзвонив знову через три дні. Потім ще через два. Розмови ставали довшими. Колишній чоловік згадував, як вони їздили на відпочинки, як їм добре було разом. Говорив, що шкодує про те, що сталося. Що, може, вони поспішили з розлученням.
— Дмитре, про що ти взагалі? — Поліна стояла на балконі, стискуючи телефон. — Ми розлучені. Давно. У кожного своє життя.
— Я знаю. Просто іноді думаю… згадую. Може, варто було спробувати ще раз?
— Не варто. Ми не підходимо одне одному. І ти це чудово знаєш.
— Поліно, зачекай. Давай хоча б побачимося, поговорімо нормально…
— Нам немає про що говорити. Вибач.
Поліна скинула дзвінок. Дмитро дзвонив ще кілька разів. Надсилав повідомлення. Жінка відповідала холодно, односкладно. Потім взагалі заблокувала номер. Не хотіла витрачати час на людину, яка колись не оцінила її. Та Дмитро не здавався. Одного вечора, коли Поліна поверталася з роботи, колишній чоловік чекав на неї біля під’їзду. Стояв біля лавки.
— Привіт, — сказав Дмитро, коли побачив Поліну.
Жінка зупинилася за кілька метрів. Усередині все напружилося.
— Що ти тут робиш?
— Хотів поговорити. Ти не відповідаєш на дзвінки.
— Тому що мені немає про що з тобою розмовляти. Дмитре, ми розлучилися. Це було твоє рішення. Ти навіть не опирався. Навіщо ти з’явився?
Дмитро зробив крок ближче. В очах читалося щось неспокійне.
— Я чув, ти зустрічаєшся з кимось, — кинув колишній чоловік. — З архітектором. У нього син від першого шлюбу.
Поліна схрестила руки.
— І що? Це моє особисте життя. Тебе не стосується.
— Стосується, — Дмитро заговорив швидше. — Ти не розумієш, Поліно. Цей хлопець використовує тебе. Він бачить у тобі лише твою квартиру. Ти ж купила нерухомість, я знаю. І він захоче переписати все на свого сина. Забезпечити дитині майбутнє твоїм коштом.
Поліна кліпнула, не вірячи почутому.
— Ти серйозно?
— Абсолютно, — Дмитро кивнув із серйозним виглядом. — Подумай сама. Навіщо чоловікові з дитиною жінка? Йому потрібна матеріальна база для сина. Він обов’язково почне тиснути на тебе. Одружиться, переоформить квартиру. І все — ти залишишся ні з чим.
Поліна відчула, як усередині закипає, але мовчала.
— Ти не хочеш, щоб твоя квартира дісталася чужому? — Дмитро спробував зобразити турботливий вираз обличчя. — Краще вже я повернуся. Я принаймні не претендую на твоє майно. Ми вже були одружені, знаємо одне одного. Це розумніше.
Поліна дивилася на колишнього чоловіка й не могла повірити, що він дійсно вимовив це вголос. Що стоїть перед нею з таким самовдоволеним виглядом, ніби запропонував щось геніальне.
— Ти, — почала Поліна повільно, — це саме ти бачиш у мені, лише квартиру. Не Ігор. Ти.
Дмитро насупився.
— Про що ти?
— Ти повернувся лише зараз, — голос Поліни став гучнішим. — Коли дізнався, що я купила житло. Згадай, як ми розлучалися? Ти навіть слова не сказав проти. Підписав папери й пішов, не озирнувшись. А тепер раптом з’явився і хочеш повернутися.
— Я просто намагаюся захистити тебе…
— Ти не захищаєш мене. Ти хочеш влізти у моє життя, тому що дізнався про квартиру. Думаєш, я не бачу? Ти дзвонив, згадував наше минуле. А коли не спрацювало, вигадав нісенітницю про Ігоря та його сина.
— Поліно, заспокойся…
— Не смій говорити мені, що робити! — Поліна обурилася. — Моє особисте життя тебе не стосується. З ким я зустрічаюся, як розпоряджаюся своїм майном — це не твоя справа. Ми розлучилися. Це було твоє рішення залишити родину. Ти затримувався на роботі, пропадав з друзями, відмаховався від мене. А тепер що? Дізнався, що у мене є нерухомість, і вирішив повернутися?
Дмитро спробував щось сказати, тільки Поліна не дала.
— Невже ти справді думав, що я погоджуся на твою пропозицію? Що прийму тебе назад під впливом втратити квартиру? У мене є робота, голова на плечах і самоповага. Я не потребую твого захисту. Особливо якщо цей захист — спосіб влізти у моє життя та мою нерухомість.
— Я не це мав на увазі…
— Мав. Саме це. І знаєш що? Залиш мене в спокої. Просто залиш. Займися своїм життям. Знайди когось, хто готовий терпіти твою байдужість. Я більше не готова. І ніколи не буду.
Поліна розвернулася й пішла до під’їзду. Дмитро стояв розгублений, явно не очікуючи такої реакції. Напевне, думав, що колишня дружина розгубиться. Та Поліна не оглянулася. Підіймаючись сходами, відчувала, як усередині все тремтить. Руки тряслися, коли вставляла ключ у замок. Увійшла у квартиру, зачинила двері. Притулилася до стіни, заплющила очі. Дихала глибоко, намагаючись заспокоїтися.
Що взагалі коїлося у голові в Дмитра? Як можна настільки втратити зв’язок з реальністю, щоб прийти до колишньої дружини з такою пропозицією? Поліна не розуміла. Невже він і справді вважав, що вона на таке погодиться? Поліна пройшла на кухню, налила води. Випила залпом. Підійшла до вікна, глянула вниз. Дмитра не було. Добре. Нехай іде. Нехай зникає з її життя раз і назавжди.
Телефон завибрував. Повідомлення від Ігоря. «Як день минув?» Поліна усміхнулася. Набрала відповідь: «Цікаво. Розкажу при зустрічі».
Вона глянула на свою квартиру. Маленьку, затишну, наповнену світлом. Це було її місце. Її досягнення. Результат праці, зусиль, самостійності. Ніхто не купив це за неї. Ніхто не подарував. Поліна заробила сама. Жінка більше не збиралася витрачати енергію на думки про колишнього чоловіка. Її життя налагодилося. Робота, яка подобається. Квартира, якою пишається. Стосунки з людиною, яка бачить у ній не квартиру, а особистість. Ігор не розпитував про нерухомість, не цікавився фінансами. Просто проводив із нею час, розмовляв, слухав.
Поліна відкрила холодильник, дістала продукти. Вирішила приготувати щось смачне. Просто так, для себе. Увімкнула музику, почала різати овочі. За вікном стемніло. У квартирі було тепло й тихо. Більше Дмитро не дзвонив. Не писав. Не з’являвся біля під’їзду. Вочевидь, зрозумів, що шансів немає. Поліна іноді думала, що колишній чоловік розповідає комусь свою версію історії. Де вона невдячна, а Ігор — мисливець за чужою нерухомістю. Та це вже не мало значення. Люди вірять у те, у що хочуть вірити.
Поліна вірила в себе. У свої сили. У те, що заслуговує на щастя. І в те, що минуле має залишатися в минулому. Без спроб повернутися, без пропозицій «краще вже я повернуся». Її квартира. Її життя. Її вибір. І жоден Дмитро цього не змінить.
