— Ти ж ніколи мені не вірила, мамо! — пролунало з-за дверей. — Ніколи не вірила, коли я казала, що твій новий чоловік собі дозволяє!
Голос був водночас і чужий, і знайомий. Зламаний із нотками образи, він зовсім не схожий на той владний, оксамитовий тон, яким рік тому Олена Вікторівна розпоряджалася її життям. Христина не відповіла. Вона просто стояла, притулившись чолом до холодного металу дверей, і слухала, як по той бік хтось важко, уривчасто дихає. Дзвінок, що мить тому звучав короткими чергами, нарешті стих. Його змінило це глухе хрипіння. Христина знала, що буде далі. Це завжди було частиною вистави.
Зробивши глибокий, майже беззвучний вдих, вона повернула ключ у замку. Не відчинила двері навстіж — лише настільки, щоб побачити все своїми очима. Картина була саме такою, як вона й уявляла, дивлячись у вічко: розмазана по щоках дорога туш, зім’ята у руці шовкова хустинка, тремтячі губи. Усе — наче в дешевих мелодрамах, які мати так любила дивитися вечорами, заїдаючи полуницею з вершками. Тільки тепер героїнею була вона сама.
Олена Вікторівна не чекала запрошення. Вона рвучко подалася вперед, майже ввалилася у тісний передпокій, і Христина мимоволі відступила, щоб не торкнутися її. У повітрі змішалися задушливі чужі парфуми, вогкість нічної вулиці та ледь відчутний запах міцного напою. Мати була у своїй улюбленій норковій шубі — тій самій, яку їй подарував Сашко на річницю знайомства. Тепер вона виглядало на ній чужою й недоречною.
— Він… він мене вигнав, — видихнула Олена Вікторівна, впиваючись поглядом у доньчине обличчя, шукаючи там бодай іскру співчуття. Але Христина стояла, мов камінь: обличчя спокійне, без жодної емоції. — Просто взяв і виставив за двері. У моїй же квартирі! Привів іншу, Христино. Іншу! Молоду. Вона дивилася на мене й сміялася.
Христина мовчки обійшла матір і сперлася плечем об одвірок, схрестивши руки. Не запропонувала сісти, не спитала, чи хоче та води чи чаю. Просто чекала. Чекала, поки скінчиться цей перший, обов’язковий акт драми. Вона була глядачкою у першому ряду — і за цей квиток заплатила сповна ще рік тому.
Олена Вікторівна, не отримавши очікуваної реакції, на мить знітилася. Її погляд метнувся по акуратному, майже стерильному передпокої, зупинився на новій картині, на дорогій поличці для взуття. У її очах майнула оцінка — звичка господарювати навіть там, де їй не належить.
— Він усе переписав на себе, — її голос знову набув трагізму. — Квартиру, дачу… Казав, що це для нашого спільного майбутнього, що треба “захистити” мене від тебе. Щоб, якщо зі мною щось трапиться, тобі нічого не дісталося. Він так переконував, Христиночко, так піклувався… Його очі горіли! Я повірила, розумієш? Кожному слову! А він просто обвів мене навколо пальця.
Вона зробила крок уперед, простягнула руку — але одразу її відсмикнула, натрапивши на холодний, порожній погляд доньки. У ньому не було нічого — ні образи, ні радості, ні співчуття. Лише спокійне, відсторонене спостереження.
Тривала мовчанка доньки, здавалося, вибила з Олени Вікторівни останнє повітря. Її театральна поза почала розсипатися: плечі опустилися, вираз обличчя з трагічного став розгубленим. Вона нарешті дісталася до головного — до тієї самої мети, заради якої влаштувала весь цей візит і виставу.
— Доню, — її голос став тихим, майже благаючим, — можна я трохи поживу у тебе? Просто поки не вирішу, що робити далі.
Вона дивилася на Христину так, як дивиться промоклий під дощем пес на прочинені двері теплого дому — з останньою надією. Дочка мовчала ще кілька секунд, даючи словам матері повністю розчинитися у повітрі. У неї в голові виразно, наче це було сказано лише вчора, пригадався владний материн голос: «Не лізь у моє життя. Тобі тут більше не місце».
— Пожити? — повторила Христина, ніби пробуючи це слово на смак. Вона відступила від дверей і зробила кілька кроків у глиб кімнати, змушуючи матір обернутися й піти за нею. Один простий рух — і розстановка сил змінилася. Тепер Христина була господинею простору, а Олена Вікторівна — просила, перебуваючі на чужій території.
— Ти хочеш пожити у мене, — повторила Христина. — Цікаво.
Вона зупинилася біля великого вікна, за яким мерехтіли вогні нічного міста. Не дивилася на матір — лише на своє відображення у темному склі, а за ним — на розмиту, згорблену постать позаду.
— Просто не розумію, мамо, — її голос був рівним, беземоційним. — Рік тому, коли я намагалася тобі пояснити, що твій Сашко не той, ким прикидається… що його “любов” до тебе має дуже конкретну ціну… ти пам’ятаєш, що сказала тоді?
Це не було запитання, на яке чекали відповіді. Це було оголошення вироку.
Олена Вікторівна здригнулася. Її вигляд почав танути, поступаючись місцем знайомому роздратуванню.
— Христино, зараз не час для цього, — кинула вона, намагаючись повернути собі контроль. — Я потребую допомоги, а ти знову копаєшся в минулому.
— У минулому? — дочка повільно обернулася. Її усмішка зникла. — Це не минуле, мамо. Це факти. Ти сказала, що я маю піти. Що я не можу змиритися з твоїм щастям і хочу його зруйнувати. Що я нічого не тямлю у справжньому коханні, бо сама його не знала. І головне, — вона зробила паузу, — що мені більше не місце у твоїй новій, щасливій родині.
Вона на мить замовкла, а потім тихо додала:
— Пам’ятаєш, як ти просила мене піти з квартири? З моєї дитячої кімнати? Ти стояла ось так, — дочка випрямилася, відтворюючи знайому материнську позу, — у своїй новій шовковій блузці, від тебе пахло його парфумом, і ти казала, що мій “негатив” псує атмосферу вашого щасливого гніздечка.
Повільно щоки Олени Вікторівни налилися фарбою. Губи, що щойно тремтіли, стулилися в тонку лінію. На сцену вийшла ображена королева.
— Що ти собі дозволяєш? Я — твоя мати!
— Так, ти моя, — спокійно відповіла дочка, без жодної тіні емоцій. — І саме ти виставила мене на вулицю, бо мої слова заважали тобі насолоджуватися ілюзією. Це ти сама обрала його, а не мене. Його лестощі, його дешеві подарунки, його солодкуваті компліменти. Ти воліла заплющити очі на всі тривожні дзвіночки, про які я тобі говорила. Ти не просто мені не вірила — ти заборонила мені говорити. Ти відмовилася від мене заради чоловіка, який був молодший за тебе на двадцять років і дивився на твою квартиру, бажаючи її привласнити.
Кожне слово було холодним і точним. Олена Вікторівна відсахнулася. Вона прийшла сюди по співчуття, по теплий притулок, по материнську любов доньки — любов, яку вважала своєю безумовною власністю. А натомість її зустрів прокурор, що з точністю зачитував обвинувальний акт, складений з її ж власних вчинків і слів.
— Як ти можеш? — видихнула вона. У голосі бринів холод. — У тебе немає серця.
— Серця? — Христина ледь нахилила голову набік. — Ти прийшла говорити про серце? До людини, чиє серце ти наказала винести з дому разом із речами? Ні, мамо. Ти прийшла не за цим. Ти прийшла по житло. По те саме, за чим до тебе колись прийшов Сашко. Просто він був переконливішим.
Її слова впали у тишу у вітальні, як каміння в пересохлий колодязь. Жодного відлуння — лише глухий, остаточний звук. На обличчі Олени Вікторівни змішалися розгубленість, образа, а тоді — повільно, мов іржа, проступила справжня образа.
— Ти… ти це мені кажеш? — прошипіла вона, роблячи крок уперед. В її очах більше не було прохання — у них загорілися хижі, жовті вогники. — Ти тішишся? Тобі приємно бачити мене ображеною? Я знала! Я завжди знала, що ти хочеш моє майно й бути на моєму місці! Заздрила моїй красі, моєму новому життю, моєму щастю з чоловіком, який мене боготворив!
Обличчя Христини не змінилося, голос не підвищився ні на тон. Він просто став твердим і гострим, як уламок льоду.
— Та ти ніколи мені не вірила, мамо! Коли я казала тобі, що робить і з ким твій новий чоловік! А тепер, коли він тебе кинув і залишив ні з чим, ти прийшла просити у мене допомоги? Іди, далі цілуй йому руки, а в мій дім цей бруд навіть не смій заносити!
Ці слова, сказані моторошно спокійно, обрушили на Олену Вікторівну всю вагу реальності. Вона застигла. Рот трохи відкрився, та звуку не вирвалося. Вона була готова до сварки, до сліз, до крику — але не до цього.
— Боготворив? — Христина зробила крок уперед, і мати мимоволі відступила. — Він боготворив твою трикімнатну квартиру у центрі. Він обожнював твою дачу. Цілував не твої руки, а твою готовність підписувати будь-які папери, які він тобі підсовував після чергової пляшки напою й клятв у вічному коханні. Ти думаєш, я цього не бачила? Думаєш, не знала?
Христина говорила — і перед очима Олени Вікторівни, попри її волю, почали спливати ті самі картини, які вона колись так старанно намагалася не помічати.
— Я ж казала тобі, що бачила його машину біля дорогого ресторану з тією блондинкою з фітнес-клубу. А ти що відповіла? Що я все вигадую, що у Сашка важлива ділова зустріч. А він того ж вечора приніс тобі три зів’ялі троянди й сказав, що весь день думав тільки про тебе. І ти розтанула. Бо хотіла розтанути. Ти хотіла вірити в цю брехню, бо правда була надто важкої для твоєї гарної нової казки. Я попереджала тебе, що його «успішний бізнес» — це фікція, що він просив у мого батька в борг за твоєю спиною. А ти назвала мене пліткаркою й інтриганкою, яка намагається посварити тебе з «найближчою людиною».
Олена Вікторівна закрила обличчя руками, але голос доньки пробивався до самого серця жінки.
— Ти не любов шукала, мамо. Ти шукала дзеркало. Живе, мовленнєве дзеркало, яке б цілодобово повторювало, що ти юна богиня, перед якою тьмяніють усі молоді дівчата. І Сашко був ідеальним дзеркалом. Він відбивав усе, що ти хотіла бачити. І ти була готова платити за це відображення. Спочатку — моїми нервами. Потім — нашими стосунками. А врешті — усім, що мала. Тож не говори мені про його зраду. Він був чесний від самого початку. Він був хижаком, а ти сама виставила себе беззахисною здобиччю — і раділа, коли він почав у тебе все забирати. Це був твій вибір. Ти сама заплатила за це. Тож тепер думай сама, що робити.
Останні слова Христини зависли у просторі, залишивши після себе порожнечу. Олена Вікторівна більше не намагалася оборонятися та щось просити. Її норкова шуба раптом стала непомірно важкою — тягнуло плечі вниз. Обличчя, тепер було просто порожнім і зморшкуватим. Христина, висловивши все, що носила в собі цілий рік, відчула спокій. Вона більше не дивилася на матір, не хотіла їй допомогти. Вона не сказала більше ні слова. Усі розмови були завершені. Усі аргументи — вичерпані. Мовчки Христина розвернулася й рушила до виходу. Її кроки тонули у м’якому килимі. Вона не пішла до своєї кімнати — вона прямувала до вхідних дверей.
Олена Вікторівна, ще стоячи посеред кімнати, проводила доньку поглядом. У свідомості майнула слабка, ірраціональна надія: може, Христина йде за гаманцем? Може, дасть їй грошей на готель? Це було б образливо, але принаймні хоч щось.
Дочка зупинилася біля дверей. Не озирнулася. Ззялася за холодну металеву ручку й натиснула. Замок клацнув. Двері відчинилися без жодного скрипу, впустивши до стерильного передпокою тьмяне світло під’їзду й запах холодного бетону.
Христина відступила на крок убік, сперлася плечем об стіну поруч із відчиненим прорізом. Її постава була живим втіленням остаточного вироку. Вона не дивилася на матір — її погляд був спрямований у темряву сходів. Вона просто тримала двері відчиненими. Цей жест був дуже негарним по відношенню до матері. Це не було прохання піти. Це було вказівка напрямку — єдиного можливого.
Олена Вікторівна дивилася на відчинені двері — і раптом, з приголомшливою ясністю, усвідомила масштаб того, що сталося. Вона програла. Не Сашку, йому вона просто віддала матеріальне. Вона програла своїй дочці. Втратила останнє — право вважатися матір’ю, право на прийняття.
— Христино… — прошепотіла вона. Це навіть не було словом — лише шурхіт повітря. Остання, спроба зачепитися за ім’я, за ниточку, що колись їх пов’язувала.
Дівчина не відповіла. Навіть не поворухнулася. Вона просто чекала, коли ця жінка піде з її життя.
Повільно, ніби уві сні, Олена Вікторівна зробила крок, потім ще один. Її ноги рухалися, як чужі — вона спотикалася на рівному місці. Пройшла повз доньку, не зводячи на неї очей, і ступила за поріг — у холод і напівтемряву під’їзду. Не озирнулася. Вона знала: за спиною більше нічого немає.
Христина не чекала, поки кроки стихнуть. Щойно мати перетнула поріг, вона, з тією ж спокійною потягла дверне полотно до себе. Пролунав сухий, остаточний звук замка. Потім ще один. Вона залишилася стояти у передпокої, у своїй чистій, тихій, ідеальній квартирі. Повітря знову стало щільним і придатним для дихання. У ньому більше не було запаху чужих парфумів.
Христина провела долонею по гладкій поверхні дверей, наче стирала невидимий слід. На її обличчі була глибока втома. Це не була перемога. Це була можливість висказати матері все, й нарешті бути почутою. Христина пройшла у кухню, увімкнула чайник і вперше за довгий час відчула, як глибоко може вдихнути. Тиша більше не тиснула — вона була спокійною, затишною. Відпочинком.
Поки вода закипала, жінка відкрила вікно. З вулиці увірвалося холодне повітря, пахло снігом і чимось новим, ще невідомим. На підвіконні лежала невелика коробка з насінням — подарунок від сусідки, яка вмовляла її посадити квіти навесні.
Вона усміхнулася.
— Посаджу, — сказала вголос, сама собі.
Христина налила чай, сіла біля вікна. Думати більше не хотілося. Просто сидіти, гріти долоні об чашку й слухати, як за шибкою падає сніг. Вона не знала, чи пробачить колись матір. І не знала, чи треба. Але вперше за довгі роки відчула, що може жити без цієї образи. Що може жити — просто жити.
Через кілька днів вона відправить документи на нову роботу, а навесні — посадить свої квіти. І, можливо, саме тоді, коли проросте перший паросток, вона зрозуміє, що все це це не кінець, а початок чогось нового.
