«Ти ж вдома, ми бачимо світло!»: Зовиця привезла всю сім’ю. Я дивилася у вічко і їла свій бутерброд сама
— Лєнусику, став чайник! Ми вже проїхали пост, за сорок хвилин будемо в тебе! — Іра навіть не говорила, а верещала від захвату. — Сюрпри-и-із!
Я завмерла. В одній руці в мене був надкушений мандарин, в іншій — пульт. На екрані Женя Лукашин у сотий раз приїздив до Києва. У квартирі пахло хвоєю і тим особливим, дзвінким спокоєм, який буває тільки раз на рік.
— Іро? — я відчула, як замість солодкої часточки проковтнула крижану грудку.
— В сенсі «будемо»? Ви ж збиралися до свекрухи?
— Ой, та ну її! У неї там нудьга зелена, тиск знову, — відмахнулася зовиця. Гудів мотор і верещали діти. — Ми вирішили: чого киснути? Приїдемо до тебе! У тебе ж квартира велика, диван вільний. Салати веземо, з тебе тільки гаряче. Все, зв’язок пропадає, цілую!
Тиша. Я подивилася на екран смартфона. 31 грудня. 19:15.
Ще хвилину тому я була найщасливішою жінкою в місті. Чоловік поїхав до Одеси закривати об’єкт. Дорослі сини святкували з друзями. Вперше за двадцять років я дозволила собі не робити тази олів’є і не намивати підлоги до скрипу.
Мій план був ідеальний: бутерброди з ікрою, напій, старе кіно і маска для обличчя. Я навіть піжаму надягла з начосом. Смішну. З оленями. А тепер до мене мчав табір. Іра, її чоловік Валєра — любитель голосно жартувати і ляпати по плечу, і двоє їхніх некерованих дітей. За сорок хвилин мій маленький рай перетвориться на залу очікування.
Я уявила, як Валєра в брудних черевиках пройде по світлому ламінату. «Та годі, Лєнка, свої ж!» Як Іра розкритикує ялинку. «Ріденька якась, ось у нас штучна — класна!» Як діти зметуть зі столика свічки.
Мені доведеться зараз, цієї ж миті, зривати з себе піжаму. Лізти в морозилку. Діставати пельмені. Щось смажити, парити, накривати, усміхатися…
— Ні, — тихо промовила я порожній кімнаті.
Це було нове слово. Незвичне. Раніше я б уже металася по кухні, проклинаючи все на світі, але діставала парадний сервіз. Тому що так прийнято. Тому що рідня. Тому що «не виженеш же».
Я підійшла до вікна. На подвір’ї падав м’який сніг, миготіли гірлянди у вікнах сусідів. Там, за склом, люди поспішали, метушилися. А тут, у моєму світі, час тік повільно. І я не хотіла віддавати цей час.
Погляд упав на трубку домофона біля дверей. Біла, акуратна коробочка. Єдина нитка, що зв’язує мою фортецю із зовнішнім світом.
Рука сама потяглася до проводу. Клац. Штекер вискочив із гнізда й повис. Дихати стало важко, наче повітря не вистачало. Що я роблю? Це ж сварка. «Ну й хай», — вирішила я й вимкнула верхнє світло в передпокої.
Пройшла у вітальню. Висмикнула вилку торшера з розетки. Погасила гірлянду на ялинці. Квартира поринула в темряву. Тільки вуличні ліхтарі креслили на підлозі косі жовті смуги.
Я затягнула щільні штори. Тепер з вулиці мої вікна виглядали чорними проваллями. Ні душі. Господарів немає. Поїхали. Телефон у кишені піжами завібрував. «Іра Зовиця». Я не відповіла. Перевернула смартфон екраном униз і поклала на диван. Звук вимкнула ще вдень, але вібрація здавалася оглушливою.
Вони під’їжджали. Я взяла зі столика келих і навшпиньки вийшла в передпокій. Сіла на пуфик у кутку, пібравши ноги в теплих шкарпетках. За десять хвилин знизу донісся приглушений писк.
Тиша. Мій домофон мовчав. Знову серія гудків. Наполеглива, зла. Я уявила, як Валєра тисне на кнопки, а Іра нетерпляче пританцьовує на морозі. «Може, вона у ванній?» — певно, думають вони. Телефон на дивані в кімнаті знову задвибрував. На цей раз довго.
— Відчиняй! Свої! — раптом гаркнуло в під’їзді так близько, що я здригнулася.
Хтось із сусідів виходив або заходив, і вони просочилися. Важкі кроки на сходах. Ліфт у нас старий, його чути, але вони не стали чекати. Третій поверх. Тупіт, шаркання, дитячі голоси.
— Та вдома вона, світло горіло, я з вулиці бачив! — голос Валєри звучав прямо за тонким металом дверей.
Кулак ударив у полотно. Не в дзвінок — дзвінок я передбачливо не чіпала. Якщо дзвінок не працює — зрозуміло, що відключили зсередини. Якщо дзвонить і не відчиняють — значить, нікого немає. Вони одразу почали ломитися.
— Лєнка! Відчиняй! Сюрприз приїхав! — заверещала Іра.
— Годі ховатися, ми салати привезли, зіпсуються ж!
Я сповзла з пуфика на підлогу, на м’який килимок. Спиною притислася до стіни. Мені сорок п’ять років. Я головний бухгалтер великої фірми. А сиджу на підлозі у власній квартирі, в темряві, і боюся поворухнутися.
— Мам, я в туалет хочу! — захникав дитячий голос за дверима. Молодший, Артем.
— Зараз тітка Лєна відчинить, зачекай, — буркнула Іра.
І знову удар. Бух. Бух.
— Лєн, ну годі! — Валєра почав сердитися.
— Ми ж бачили, машина біля під’їзду стоїть!
Машина. Я забула про машину. Вона стояла прямо під вікнами, очищена від снігу.
— Може, спить? — припустила Іра.
— Ага, о сьомій вечора тридцять першого числа. Спить вона. З мужиком, мабуть, — хихотнув Валєра.
— Лєнка! Виходь, ми нікому не скажемо!
Сміх. Гуркіт. Хтось смикнув ручку. Метал брязнув.
Мені стало не просто неприємно — прикро до сліз. Це мій дім. Моя територія. Чому я повинна виправдовуватися? Чому повинна впускати людей, яких не кликала?
Я потягнула до себе телефон. Екран спалахнув у темряві, засліплюючи. Десять пропущених від Іри. П’ять повідомлень у месенджері. «Ти де???» «Ми під дверима!» «Лєн, це не смішно, у нас діти!» «Ти що, образилася?» «Відчиняй!»
Я знала одне. Якщо зараз поверну ключ — цей вечір буде знищено. Мене змішають з брудом за те, що змусила чекати. Валєра вип’є і буде вчити життя. Іра полізе в холодильник. «Ну вже ні». Пальці не слухалися, але я відкрила повідомлення.
Я дивилася на миготливий курсор. Потрібно було написати щось таке, що відрізало б їм шлях назад. Але при цьому виглядало правдоподібно. Пальці ледь влучали по літерах — то чи від холоду, що йшов від підлоги, то чи від нервового ознобу. «Іро, я не вдома», — набрала я.
Стерла. Занадто просто. Почнуть питати: «А де? А коли будеш? Ми зачекаємо в машині». За дверима знову грюкнули кулаком.
— Та годі там тихаритися! — голос Валєри став злим.
— Слухай, Лєно! Ми зараз рятувальників викличемо, скажемо, що людині погано! Двері розкриють, тобі ж гірше буде!
Вони могли. У цих людей вистачило б нахабства підняти на вуха спецслужби заради того, щоб поїсти в теплі. Потрібно було діяти швидко. Я глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати тремтіння, і швидко надрукувала:
«Іро, я поїхала в санаторій ще в обід. Машина під вікнами зламана, акумулятор здох, тому й залишила. Ви навіщо приїхали без дзвінка? Я ж казала, що мене не буде».
Натиснула «Надіслати». Серце пропустило удар. Це була брехня. Чиста, нагла брехня. Ні в який санаторій я не збиралася. Але в цю секунду мені було байдуже.
За дверима настала тиша. Мабуть, в Іри пилікнув телефон. Я уявила, як вона стоїть на брудному кахлі під’їзду. Мружиться в екран. Читає. Як витягується її обличчя.
— Що там? — глухо спитав Валєра.
— Пише, що в санаторії, — розгублено, майже ображено промовила Іра.
— Вона ж вдома була, ти казала!
— Ну я думала… Вона ж завжди вдома! — голос зовиці зірвався на вереск.
— А машина?
— Пише, зламана. Акумулятор сів.
За дверима зависла пауза. Я навіть дихати перестала, притиснувши руку до рота. А раптом не повірять? А раптом зараз почнуть перевіряти?
— Ота коза! — з почуттям сказав Валєра.
— Могла б попередити! Ми їхали дві години!
— А ти дзвонила їй? — почувся чийсь голос.
— «Сюрприз, сюрприз»… Ось тобі й сюрприз! І куди ми тепер? До матері? Вона ж спить уже.
— До матері, куди ще, — сплюнув Валєра.
— Не на трасі ж ночувати. Поїхали, поки діти зовсім не втомилися. Тут їхати п’ятнадцять хвилин.
Почувся звук удару — мабуть, хтось з досади штовхнув мої двері ногою.
— Ну, Лєнко… — прошипіла Іра так голосно, наче знала, що я сиджу за метр від неї.
— Спасибі за свято. Вік не забуду.
Шаркання ніг. Гулкий тупіт по сходах униз.
— Тату, я їсти хочу! — захникала дитина вже десь на проліт нижче.
— У бабусі поїси! — рявкнув батько.
Грюкнули важкі під’їзні двері.
Я сиділа в темряві ще хвилин п’ять. Не ворушилася. Чекала підступу. А раптом повернуться? А раптом це перевірка? Але потім з вулиці донісся рев мотора. Я обережно, по-пластунськи, підповзла до вікна і ледь відсунула штору.
Знайомий сірий позашляховик Валєри випустив хмару сизого диму. Повільно вирулив з двору. Червоні габаритні вогні мигнули на прощання й зникли за поворотом. Вони поїхали.
До хати свекрухи їхати всього нічого. Там тепло, там є їжа. Там їх, завжди, люблять. Ніхто не замерзне. Я сповзла на підлогу під підвіконням і раптом засміялася. Тихо, нервово, закриваючи обличчя руками. Це була перемога. Маленька, соромна, але перемога.
Я встала. Ноги затерпли. Пройшла у вітальню. Увімкнула гірлянду. Різнокольорові вогники знову заметляли по стінах, відбиваючись у темному склі вимкненого телевізора. Телефон знову пілікнув. Повідомлення від Іри: «Ми до матері поїхали. Могла б і сказати заздалегідь. Свинство з твого боку. З Новим роком».
Я не відповіла. Просто видалила повідомлення. У животі заурчало. Страх відступив, і на його місце прийшов голод. Я пішла на кухню. Відчинила холодильник. Бутерброди з ікрою чекали на мене. Налила собі повний келих.
Цієї миті я зрозуміла одну важливу річ. Усе життя я боялася бути «поганою». Боялася образити, відмовити, не догодити. Боялася, що про мене скажуть: черства, егоїстка, нелюдима. А сьогодні я стала саме такою. Черствою егоїсткою, яка не пустила рідню.
Світ не впав. Небеса не розверзлися. Тільки в квартирі стало так тихо і добре. Я включила старий фільм, закуталася у плед і почала чекати початок Нового року.
