— Ти ж знаєш, Даниле, що один твій підпис може відкрити шлях до величезних інвестицій. Або закрити проєкт, який годує тисячі людей. Твоя принциповість зараз виглядає як дитяча впертість. Подумай про родину, про майбутнє сина. Світ не чорно-білий, він складається з компромісів.
Данило сидів у своєму робочому кабінеті, дивлячись на теку з документами, яка лежала перед ним. За вікном сонце повільно сідало за горизонт, фарбуючи небо в тривожні багряні кольори. У цих паперах був висновок експертизи щодо проекту «Новий Світанок».
Все місто чекало на цей проект. Місцеві газети писали про економічне диво, про нові дороги та школи, які збудує інвестор. Але чоловік знав те, чого не знали журналісти. Система фільтрації, закладена в кошторис, була недостатньою для захисту підземних вод. Через десять років родючі землі навколо міста могли перетворитися на пустелю.
— Ти ще тут? — у двері зазирнув Олег, його колега і давній друг. — Давай підписуй і ходімо святкувати. Ти ж розумієш, що це квиток у вищу лігу для нас усіх.
Віктор лише мовчки кивнув, не піднімаючи очей.
Увечері, повернувшись додому, Данило застав свою дружину Надію в піднесеному настрої. Вона готувала святкову вечерю.
— Ти бачив, хто очолює фонд інвесторів? — запитала вона, обіймаючи чоловіка. — Це Павло Аркадійович. Той самий, який п’ятнадцять років тому знайшов кошти на лікування нашого батька. Якби не він, ми б не впоралися.
Чоловік відчув, як у серці з’явився холодний вузол. Павло Аркадійович був для їхньої родини майже святим. Людина честі, меценат. Як він міг допустити такі прорахунки в проекті? Або, можливо, він про них просто не знав?
— Він дзвонив сьогодні, — продовжувала Надія. — Передавав привіт і сказав, що сподівається на твою професійну підтримку. Казав, що довіряє лише твоєму висновку.
Наступного дня Віктор призначив зустріч Павлу Аркадійовичу на березі річки — там, де планували звести першу чергу комплексу. Старий меценат виглядав бадьорим, він з гордістю показував на порожній берег, малюючи в повітрі контури майбутніх споруд.
— Тут буде сучасний світ, Даниле! Твій син працюватиме тут інженером. Ми дамо цьому регіону дихання.
— Павло Аркадійовичу, я переглянув звіти щодо очисних споруд, — тихо сказав Віктор. — Там помилка. Велике навантаження на ґрунт. Це ризик для екосистеми.
Павло Аркадійович зупинився. Його погляд на мить став сталевим, але він швидко повернув собі доброзичливий вираз.
— Ідеальних проектів не буває. Ми виправимо це пізніше, під час модернізації. Зараз головне — запустити процес. Якщо ми почнемо вносити правки зараз, проект заморозять на роки. Ти ж не хочеш позбавити місто майбутнього через дрібні технічні деталі?
Данило вернувся в офіс. Олег вже чекав на нього з готовою печаткою. — Слухай, Вікторе, не будь святим. Всі розуміють, що є певні нюанси. Але подивися на це з іншого боку: скільки родин нарешті зможуть купити собі нормальне житло завдяки цій роботі? Твій один підпис — і життя тисяч зміниться на краще.
— А через десять років? — запитав Данило. — Що вони скажуть нам через десять років, коли вода в колодязях стане непридатною?
— Через десять років будуть нові технології, — відмахнувся Олег. — Не будь таким похмурим. Підписуй. Павло Аркадійович вже чекає.
Данило взяв ручку. Його рука ледь помітно тремтіла. Перед очима постали обличчя людей на вулицях, які з надією дивляться на плакати з рекламою нового заводу, і втомлене обличчя Павла Аркадійовича, який колись врятував його родину.
Данило не підписав документи вдень. Він забрав їх додому. Надія вже спала, а він сидів у вітальні, дивлячись на місячне світло, що падало на стіл.
Він розумів: якщо він скаже «ні», проект закриють. Його звинуватять у руйнуванні економіки міста. Павло Аркадійович відчує себе зрадженим. Родина Віктора опиниться в центрі скандалу. Але якщо він скаже «так», він зрадить професію і ту землю, яку любив з дитинства.
Він дістав чистий аркуш паперу. Це був вибір між вдячністю минулому та відповідальністю перед майбутнім. Гіркий присмак цього вибору вже відчувався в повітрі.
Данило не зімкнув очей до самого світанку. Коли перші промені сонця торкнулися його столу, він уже знав, що робити. Він не міг просто підписати чи просто відмовити. Його обов’язком як експерта було знайти рішення, а не просто винести вирок.
Замість того щоб поставити печатку на готовому висновку, Данило відкрив свій ноутбук і почав розробляти альтернативну схему модернізації очисних споруд. Він використав новітні розробки, про які нещодавно читав у закордонних журналах. Це вимагало перегляду бюджету, але забезпечувало повну безпеку підземних вод.
— Що ти робиш? — запитала Надія, заходячи на кухню з горнятком кави. — Я шукаю шлях, де вдячність Павлу Аркадійовичу не буде коштувати нам нашої землі, — спокійно відповів Данило.
Коли Данило з’явився в офісі з новим проектом, Олег ледь не втратив самовладання.
— Ти з глузду з’їхав? Це збільшує витрати на п’ятнадцять відсотків! Інвестори на це не підуть! Ти просто вбиваєш проект своєю впертістю! — Я не вбиваю його, Олеже. Я роблю його життєздатним. Якщо ми побудуємо так, як пропонуєте ви, через кілька років нас затягають по судах. Я не підпишу старий варіант. Або цей, або я подаю у відставку і публікую свій звіт окремо.
В офісі запала мертва тиша. Олег зрозумів, що Данило не жартує. У його очах була та сама незламна чесність, яка свого часу зробила його кращим у професії.
Данило попросив про зустріч із Павлом Аркадійовичем віч-на-віч. Він прийшов до нього не як підлеглий, а як людина, яка пам’ятає добро.
— Павле Аркадійовичу, ви колись врятували мою сім’ю, бо діяли по совісті. Ви дали нам шанс на життя. Сьогодні я хочу зробити те саме для вашого імені. Якщо цей проект запрацює зі старими фільтрами, ваше ім’я назавжди буде пов’язане з екологічним лихом. Подивіться на мої розрахунки.
Павло Аркадійович довго вивчав креслення. Його обличчя було зосередженим. Він був успішним бізнесменом, але він не був лихою людиною.
— Ти ризикуєш усім, Данило. Своїм спокоєм, моєю прихильністю… — Я ризикую лише тим, що можу втратити повагу до себе, — відповів Данило. — А це дорожче за будь-яку кар’єру.
Через три дні Павло Аркадійович оголосив про зміну кошторису. Він особисто виступив перед пресою і заявив, що завдяки пильності експертної групи проект стане найбезпечнішим у країні. Це коштувало йому частини прибутків, але репутація фонду злетіла до небес.
Олег підійшов до Данила в коридорі й мовчки простягнув руку. — Вибач, друже. Ти був правий. Ти бачив на кілька кроків далі, ніж ми всі.
Данило підписав документи. Тепер на них стояла печатка, яка не пахла компромісом. Вона пахла впевненістю.
Минуло два роки. Будівництво першої черги закінчувалося. Данило разом із сином прийшли на те саме місце біля річки. Вода була чистою, а навколо комплексу вже зеленіли нові насадження.
— Тату, а правда, що цей завод збудували завдяки тобі? — запитав малий. — Не зовсім, синку. Його збудували завдяки тому, що дорослі люди вчасно згадали, що таке справжня вдячність.
Данило відчув, як гіркий присмак вибору зник, залишивши місце для солодкого відчуття виконаного обов’язку. Він зберіг пам’ять про минуле і захистив майбутнє. Це була найскладніша експертиза в його житті, і він здав її на відмінно. Він навчив сина головному: бути чесним — це не завжди легко, але це єдиний спосіб залишатися людиною.
