— Ти ж знаєш, що я не можу виїхати, Наталко. Справа не в грошах — я не залишу країну і роботу зараз. Я пропонував тобі Буковель, люксовий готель, щоб ми були разом. Але ти обираєш Єгипет? Сама? Тобі настільки важливо виставити фото з пальмами, поки я тут закриваю черговий збір і працюю без вихідних? Твій статус вартий того, щоб розірвати наш зв’язок?
Наталя сиділа на кухні, і синє світло ноутбука підкреслювало гострі кути її обличчя. Вона не просто гортала сторінки турів — вона шукала порятунку. Для неї подорож була не відпочинком, а доказом того, що вона все ще «в грі».
— Наталко, подивися мені в очі, — Олег сів навпроти, не знімаючи робочої куртки. Від нього пахло металом і втомою. — Ти бачиш графіки вимкнень? Ти бачиш, що я приходжу додому о десятій вечора, бо ми латаємо мережі після кожного прильоту? Я не можу виїхати. І я не хочу виїжджати. Буковель — це компроміс. Там безпечно, там ми будемо разом. Я просто хочу тиші поруч із тобою.
— Тиші? — вона вимовила це слово з неприхованою огидою. — Твоя тиша — це стагнація, Олеже. Я піар-менеджер. Якщо я зникну з радарів, якщо я не покажу море, сонце і люкс — я перестану існувати для ринку. Мої клієнти хочуть бачити успішну жінку, а не втомлену дружину енергетика. Я забронювала тур. Сама. Через Кишинів. Це моє право.
Олег мовчав. Його мовчання було важким, як бетонна плита. Він дивився на жінку, з якою прожив п’ятнадцять років, і не впізнавав її. Замість живої людини перед ним сидів глянцевий манекен, наповнений страхом втратити лайки.
Наступні дні перетворилися на сюрреалістичну виставу. Наталя збирала речі з викликом. Кожна сукня, кожен флакон дорогих парфумів клалися у валізу так, ніби вона збирала амуніцію для бою. Вона уникала погляду Олега, бо в його очах була правда, яку вона не хотіла знати.
— Тобі не соромно? — запитав він тихо, коли вона приміряла новий капелюх перед дзеркалом.— Мені соромно за те, що я дозволила тобі затягнути себе в це болото страждань, — відрізала вона. — Кожному своє. Ти обираєш бути жертвою обставин, а я обираю жити.
Вона пішла рано вранці. Таксі чекало біля під’їзду. Олег навіть не вийшов її проводити. Він просто стояв біля вікна, спостерігаючи, як червоні вогні автівки розчиняються в тумані комендантської години. У той момент він зрозумів: вона везе з собою не просто речі, вона везе з собою їхнє спільне майбутнє, щоб розвіяти його над Червоним морем.
Готель зустрів її штучними посмішками персоналу та блакиттю басейнів. Наталя зробила перше селфі ще в лобі. «Нарешті дихаю на повні груди. Море лікує», — підписала вона.
Перші три години пройшли в ейфорії від отриманих лайків. Але коли сонце почало сідати, ейфорія вивітрилася. Вона пішла на вечерю сама. Навколо — гамірні компанії італійців, щасливі німецькі пенсіонери і пари, які трималися за руки. Вона сиділа за столиком у шовковій сукні, з ідеальним макіяжем, і відчувала себе експонатом у музеї самотності.
Кожна деталь готелю, яка мала б викликати захват, тепер дратувала. Слишком солодкі коктейлі, занадто гучна музика, занадто багато щасливих людей, які поняття не мали, що таке графік 4 через 4.
На третій день Наталя зрозуміла жахливу річ: вона не може розслабитися. Вона постійно перевіряла новини. Кожен заголовок про обстріли змушував її серце битися частіше. Вона хапалася за телефон, хотіла написати Олегу: «Ти як?», але гордість зупиняла її. Вона ж тут «насолоджується життям».
Вийшовши на балкон, вона побачила тихе море. Ніч була теплою, але вона дрижала. Вона зрозуміла, що її фізичне тіло тут, у безпеці, але її душа залишилася в холодній квартирі з Олегом. Весь її «статус» розсипався перед обличчям справжнього страху за близьку людину.
Вона відкрила месенджер. Олег скинув фото. Він був у Славському, на терасі маленького котеджу. На столі стояло дві чашки кави, і одна з них була вже холодною. «Повітря тут неймовірне. Але тиша без тебе занадто гучна. Відпочивай за нас обох», — написав він.
Дорога додому була довгою і виснажливою. Кишинів, автобус до Києва. Коли Наталя нарешті піднялася до своєї квартири, вона відчула себе так, ніби подолала тисячі кілометрів не в просторі, а в часі.
Квартира зустріла її тишею. Олег був на нічній зміні. Вона відкрила холодильник і побачила там каструлю борщу і записку: «Розігрій. Я буду зранку». Вона сіла на стілець і розплакалася. Борщ від чоловіка важив більше, ніж усі делікатеси єгипетського готелю.
Вона подивилася на свої фото в телефоні. Бронзова засмага, білозуба посмішка… Це виглядало як знущання. Вона раптом зрозуміла, що ці фото — це не доказ її успіху, це доказ її зради перед самою собою.
Коли Олег повернувся, він не кинувся її обіймати. Він просто кивнув і пішов у ванну.
— Олеже, я повернулася… — почала вона, стоячи в дверях.
— Я бачу. Сподіваюся, ти набралася сил, — відповів він холодно. — Бо нам треба серйозно поговорити про бюджет. Я вклав свою частину заощаджень у спільний проект із хлопцями, ми купуємо дрони. Твій кредит за тур — це тепер твоя особиста справа.
Наталя відчула, як земля йде з-під ніг. Вона зрозуміла, що поки вона купувала ілюзію, Олег інвестував у реальність. І в цій реальності їй більше не було місця на п’єдесталі.
— Ти мене караєш? — прошепотіла вона.
— Ні, я просто перестав бути твоїм спонсором у світі фантазій. Я хочу жити з жінкою, яка розуміє, де її дім і хто її сім’я. Якщо тобі важливіші пальми — лети до них.
Наступний місяць став для Наталі пеклом і порятунком одночасно. Колектори почали дзвонити з приводу кредиту. Друзі з піар-спільноти шепотілися: «Наталя здулася. Виглядає жахливо, нікуди не ходить».
Вона продала свої брендові сумки. Всі до одної. Це було боляче, наче вона відрізала частини власного тіла. Але з кожною проданою річчю їй ставало легше дихати. Вона закрила борг. Вона пішла волонтерити на склад — сортувати одяг для біженців.
Там, серед пакунків із вживаними речами, вона вперше за довгий час відчула себе корисною. Її манікюр був знищений, волосся зібране в простий пучок, але її очі нарешті перестали бути порожніми.
Минуло два місяці. Олег збирався у свою коротку відпустку.
— Я все ще їду в Славське, — сказав він за сніданком. — Ти зі мною?
Наталя завмерла. Вона боялася цього запитання.
— Ти справді хочеш, щоб я поїхала? Після всього? — Я хочу побачити ту Наталю, яку я кохав. Яку не цікавили лайки. Яка вміла сміятися просто так.
Вони поїхали. Це був старий дерев’яний будиночок. Там не було «все включено», треба було самим розпалювати камін і ходити за водою до джерела. Наталя не взяла з собою жодної вечірньої сукні. Лише зручні джинси та теплий светр.
Одного вечора вони сиділи на терасі. Внизу шуміла річка, а вгорі були такі яскраві зорі, яких не побачиш у жодному Шармі. Наталя тримала горнятко з чаєм і дивилася на вогонь у каміні.
— Знаєш, — сказала вона, не дивлячись на Олега. — Я була такою дурною. Я думала, що якщо я не покажу світу свій блиск, я зникну. А виявилося, що я зникала саме тоді, коли намагалася блищати для чужих людей. Олег пригорнув її до себе.
— Світло, яке ти шукала зовні, завжди було всередині. Просто воно було засипане тоннами золотого пилу.
Наталя не зробила жодного фото з цієї поїздки. Вона просто жила. Вона дихала гірським повітрям, слухала тишу і нарешті відчувала себе вдома. Тінь фальшивого блиску назавжди відступила, залишивши місце для справжнього, спокійного і незламного щастя бути поруч із тим, хто не зрадить, навіть коли згасне останнє світло.
