Олена відчинила двері і відразу відчула, що щось не так. Сергій стояв на порозі, трохи згорблений, у старій куртці, яку вона пам’ятала ще з його студентських часів.
Обличчя бліде, під очима синці, в руках – порожній пакет з аптеки.
– Оленко, привіт, – тихо сказав він, не дивлячись їй в очі. – Можна зайти?
– А що, ти ж ніколи не питав дозволу, – вона відступила, пропускаючи брата в передпокій. – Заходь.
Сергій сів на край пуфа, не роздягаючись, і довго мовчав. Олена стояла навпроти, склавши руки.
– Ну? – нарешті не витримала вона. – Що сталося?
Він підвів погляд – сумний, винуватий, але водночас якийсь… хитрий.
– Мені потрібні гроші, Оленко. На ліки. Дуже дорогі. Лікар сказав, що без них… ну, ти розумієш.
Олена відчула, щось недобре. Сергій останні роки справді погано виглядав – робота на будівництві, постійні
перепади настрою. Але щоб ліки…
– Скільки?
– П’ятнадцять тисяч. Принаймні на перший курс. Потім ще.
Вона мовчки пішла до кухні, дістала з-під серветок стару жерстяну коробку, де тримала «на чорний день». Відрахувала п’ятнадцять тисяч, повернулася, простягнула йому.
– Тримай. Але ти мені потім повернеш. Я теж не з золотих ложок.
– Звичайно, Оленко, поверну. Дякую. Ти в мене найкраща сестра на світі.
Він швидко сховав гроші в кишеню, встав, ніяково обійняв її і пішов, не роздягаючись.
Олена довго стояла в передпокої, дивлячись на зачинені двері. Щось у його поведінці не давало їй спокою. Але що саме – вона не могла зрозуміти.
Наступного дня подзвонила подруга з їхнього старого двору, Марічка.
– Оленко, ти чула? Сергій учора гуляв на повну! Сорокаріччя своє відмітив у «Старому млині»! Стіл на двадцять осіб, лилося рікою, торт на три яруси… А ти чому не була? Він же казав, що вся сім’я буде.
Олена відчула, як підлога повільно йде з-під ніг.
– Що ти сказала? – голос її став чужим.
– Ну як… У нього ж день народження вчора був. Сорок років. Усіх запрошував, крім тебе з Вітьком, здається. Я думала, ви посварилися чи що…
Олена повільно поклала слухавку. Руки тремтіли.
Вона просиділа на кухні до вечора, не запаливши світла. Коли чоловік повернувся з роботи, застав її за столом, перед холодною чашкою чаю.
– Що трапилося? – спитав Вітя, відразу відчувши.
Вона розповіла все. Слово в слово. Вітя слухав мовчки, потім тільки зітхнув.
– Я піду до нього завтра, – сказав він. – Поговоримо по-чоловічому.
– Ні, – різко відрізала Олена. – Я сама..
Наступного ранку вона набрала номер Сергія. Він відповів після третього гудка, голос хриплий, ніби з похмілля.
– Алло?
– Це я. Нам треба поговорити. Зараз.
– Олено, я на роботі…
– Я сказала – зараз. Або я приїду до тебе на роботу. Вибирай.
Він зітхнув.
– Гаразд. За годину буду в тебе.
Сергій прийшов. Того ж самого, як і вчора – у тій самій куртці, з тими ж синцями під очима. Але цього разу він не сідав. Стояв посеред кухні, наче на допиті.
Олена не стала ходити навколо.
– Сорок років, значить. У «Старому млині». Торт. Друзі. А сестру – ні. Чому?
Він відвів погляд.
– Ти ж сама казала, що сорок років не відмічають. Погано це. Мовляв, число погане, долю накликаєш… Я й подумав – ну, не буду її засмучувати. Чого кликати, якщо вона все одно не прийде?
Олена відчула, як у горлі закипає щось гаряче й гостре.
– Ти серйозно? Я тобі сказала, що сорок років погано відмічати, і тому ти мене не запросив? А гроші на ліки – це що було?
Театр одного актора?
Сергій раптом підняв голову, і в очах його спалахнула злість.
– А що я мав робити? Ти ж вічно всіх повчаєш! «Не гуляй, не відмічай, не те їж, не те вдягай»… Я сорок років прожив! Сорок! І знаєш що? Я втомився від твоїх нісенітниць. Я захотів один раз у житті зробити так, як хочу Я. Без твоїх повчань, без твоїх «а я казала». От і все.
– А гроші? – тихо спитала вона. – П’ятнадцять тисяч. На ліки. Ти їх уже витратив?
Він знизав плечима.
– Ну… частину. Решту – на торт, на ресторан. Бо знаєш, Олено, іноді треба дозволити собі жити. Не чекати, поки хтось дозволить.
Олена повільно підвелася. Їй раптом стало дуже спокійно. Надто спокійно.
– Ти знаєш, що я вчора цілу ніч не спала? Думала – може, справді щось серйозне. Може, він справді хворіє. Може, мені його рятувати треба. А виявляється – це просто вистава. Ти грав роль хворого брата, щоб вибити гроші на своє свято.
– Не треба так, – пробурмотів він. – Я ж не обманював… Ну, майже. Ліки справді дорогі, але я їх ще не купив. Може, потім…
– Потім? – вона гірко засміялася. – Ти навіть не розумієш, що зробив. Ти не просто не запросив мене. Ти використав мою любов до тебе. Мою турботу. Ти знав, що я не відмовлю. Ти знав, що я віддам останні гроші, якщо ти скажеш, що тобі погано. І ти це зробив. Для чого? Для твого «одного разу жити»?
Сергій раптом розвів руками.
– Оленко, ну ти ж сама… Ти завжди була така правильна. А я – ні. Я не можу так жити. Я хочу гуляти, сміятися, пити, святкувати. І якщо для цього треба трохи… ну… пограти – то я пограю.
– Ні, – тихо сказала вона. – Ти просто… слабкий. І брехун.
Вона підійшла до нього впритул.
– Знаєш, що найстрашніше? Я вчора віддала тобі гроші, які ми з Вітьком збирали на відпустку. На нашу першу нормальну відпустку за п’ять років. Ми відмовляли собі в усьому. А ти ці гроші витратив на торт і випивку. І навіть не подумав, що я можу дізнатися. Ти думав, що я повірю в твої «ліки» і буду далі тебе жаліти.
Сергій опустив голову.
– Я поверну. Обіцяю. Може, через місяць…
– Ні, – відрізала вона. – Не треба. Я не хочу від тебе нічого. Ні грошей. Ні вибачень. Я просто більше не хочу тебе бачити.
Він підвів очі – і вперше за весь час у них було щось справжнє. Страх.
– Оленко… ти серйозно?
– Абсолютно.
Вона відчинила двері.
– Іди. І не приходь більше. Ніколи.
Сергій стояв ще кілька секунд, ніби чекав, що вона передумає. Потім повільно вийшов. Двері тихо клацнули за ним.
Олена повернулася на кухню, сіла за стіл і довго дивилася на порожню коробку з-під грошей. Потім встала, підійшла до вікна і відчинила його навстіж.
Надворі йшов сніг. Великі, повільні пластівці. Вона простягнула руку – і на долоню лягла холодна біла зірка.
– Ну і нехай, – прошепотіла вона. – Хай танцює на своїх святах. А я… я буду жити.
Вона зачинила вікно, увімкнула світло і почала готувати вечерю. Звичайну, домашню вечерю. Для себе і для Вітька.
А на столі, поряд з тарілками, лежав телефон. На екрані – пропущений дзвінок від Сергія. Вона подивилася на нього і просто вимкнула звук.
Більше нічого не було потрібно.
Галина Червона
