— Ти зняв з моєї машини нові зимові шини й поставив цю лису резину зі звалища, щоб продати колеса й закрити свій кредит?
— Чесно кажучи, таке я бачу тільки на машинах під списання. Де ви цей мотлох відкопали? Тут корд вилазить, протектор стертий в нуль, ще й тріщини по всій боковині. На цьому навіть влітку по сухому асфальту їздити — можна пригоди собі знайти. А взимку… Дівчино, вам просто пощастило, що ви живі.
Ці слова літнього механіка, що пахнув соляркою, били у скронях Тетяни всю дорогу додому. Вона вела машину з неприродною обережністю, наче під колесами був не мокрий міський асфальт, а найтонший лід.
Руки вчепилися в кермо так, що побіліли кісточки. У дзеркалі заднього виду вона бачила два порожні дитячих крісла й щоразу здригалася, прокручуючи в голові ранковий епізод. Плавний поворот на з’їзді з естакади, який вона робила тисячу разів на автопілоті. Легкий, звичний рух кермом, і раптом машина поплила. Не занос з вереском шин, не скрегіт шипів — просто тихе, непомітне, зрадливе ковзання у бік сірого бетонного відбійника. Секунда, яка розтягнулася у вічність. Інстинктивний, ледь помітний рух кермом у зворотний бік. Машину штовхнуло, вирівняло. З заднього сидіння почувся захоплений сміх молодшого сина, який подумав, що мама грає в «човник». А в неї в цю мить все всередині обірвалося й гупнуло в крижану прірву.
Вона доїхала до роботи, висадила дітей у садочку, але відчуття неприємності, яка могла б статися, не відпускала. Щось було не так. Її преміальна зимова резина, куплена всього два місяці тому за шалені гроші, не могла так себе повести. Вона мала вгризатися в будь-який лід, як пітбуль. Саме тому після роботи вона завернула в перший-ліпший шиномонтаж. І ось тепер вона їхала додому, знаючи правду. Правду, яка була важчою за будь-яку брехню, гіршою за будь-яку зраду.
Денис був вдома. Він сидів у вітальні, розвалившись на дивані з ногами на кавовому столику, й із захопленням ганяв намальованих монстрів по величезному екрану телевізора. Він почув, як повернувся ключ у замку, й крикнув, не обертаючись:
— Таню, привіт! Є щось пожерти? Я тут рейд ніяк не закінчу, зараз остання хвиля.
Вона не відповіла. Мовчки зняла чоботи, повісила пальто на гачок. Її рухи були повільними, вивіреними, як у сапера, що наближається до міни. Вона не дивилася в його бік. Її погляд був прикутий до дверей на балкон. Там, підвішений на спеціальному кронштейні, як твір мистецтва в галереї, висів його ідол. Його гордість. Гоночний велосипед з карбоновою рамою, професійним обладнанням і цінником, як у машини. Його «віддушина», його «свобода», його особистий храм.
Тетяна пройшла на кухню. Відчинила нижню шухляду з інструментами, що завжди стояла під раковиною. Її пальці намацали холодну, гладку дерев’яну рукоятку старого швецького шила. Міцного, з товстою, загартованою сталевою голкою. Вона пройшла повз вітальню. Денис щось азартно кричав у мікрофон гарнітури, не помічаючи її присутності, її аури дзвінкого холоду. Вона вийшла на балкон, зняла з кронштейна його скарб, поставила на бетонну підлогу. Спустила трохи повітря з переднього колеса, щоб шило ввійшло легше, без опору. Потім з силою, усією вагою, вгнала вістря в боковину дорогої бескамерної покришки. Почувся короткий, злий пшик. Вона витягла шило й повторила операцію. І ще раз. І ще. Потім перейшла до заднього колеса. Вона не кромсала резину в сліпій люті. Вона завдавала точних, акуратних, несумісних з ремонтом проколів.
Закінчивши, вона увійшла в кімнату й кинула шило на кавовий столик просто перед ним. Метал дзенькнув об скло. Денис здригнувся від різкого звуку, зірвав з голови навушники й нерозуміюче втупився на неї, потім на шило.
— Ти чого? Що це…
— Це тобі демо-версія, — промовила вона рівним, позбавленим будь-яких емоцій голосом, від якого віяло могильним холодом. — А тепер устав і пішов дивитися, що сталося з твоїм двоколісним ідолом. А потім будеш пояснювати, як мої нові шини опинилися на «OLX», а я з дітьми ледь не опинилася в морзі. Вали з дому. Ти небезпечний для життя.
Денис завмер на секунду, його мозок відмовлявся обробляти інформацію. Демо-версія? Велосипед? Шило? Він повільно підвівся з дивана, як старий, і, не дивлячись на дружину, поплентався на балкон. Його погляд упав на колеса. Це були не просто спущені шини. У дорогій, майже новій резині рясніли акуратні проколи. Численні проколи, зроблені з методичною жорстокістю. Наче хірург вирізав пухлину, не залишивши шансів на відновлення. Він доторкнувся пальцем до однієї з дірок, і холодне зимове повітря з балкона раптом здалося йому розпеченим.
Він повернувся в кімнату. Обличчя його було блідим, на чолі виступила пітна іскра.
— Ти… ти з глузду з’їхала? Таню, ти хоч розумієш, скільки це коштує? Це ж…
— Скільки? — перебила вона його, не підвищуючи голосу. Її спокій був страшнішим за будь-який крик. — Це коштує дорожче десяти тисяч гривень? Дорожче, ніж той мотлох зі звалища, який ти прикрутив на мою машину? Ти ж саме за стільки продав мій комплект, я бачила оголошення. Десять тисяч. Гарна ціна за життя двох дітей і дружини, не знаходиш?
Його обличчя витягнулося. Він зрозумів, що вона знає. Все знає. І зараз почався зворотний відлік.
— Таню, це не те, що ти думаєш! Послухай, я все поясню! — він зробив крок до неї, виставивши руки в примирливому жесті. — У мене були проблеми. Невеликі борги, пара мікропозик… Я не хотів тебе турбувати, ти й так стомлюєшся. Я думав, це геніальний план! Поміняю на тиждень, ніхто й не помітить! Я вже майже знайшов гроші, щоб викупити їх назад! Я б усе повернув на місце, клянусь!
Він говорив швидко, безладно, як бешкетник-школяр, спійманий за гаражами. Його виправдання були настільки жалюгідними, що викликали не співчуття, а огиду. Він дійсно вважав це геніальним планом.
— Не помічу? — Тетяна усміхнулася, але в цій усмішці не було й тіни веселощів. — Я сьогодні ледь не помітила бетонний відбійник на естакаді. Разом із Максом і Кирилом на задньому сидінні. Машину просто понесло на рівному місці. На швидкості сорок кілометрів на годину. Ти хоч уявляєш, що це таке, коли тритонний кросовер на лисій резині починає ковзати по крижаній плівці? Ні, ти не уявляєш. Ти в цей час монстрів на екрані трощив. А я відчула в собі бажання вивернути кермо в інший бік і подивитися, що буде.
Вона зробила паузу, даючи словам вбитися в нього, як отрута. Денис роззявив рота, щоб щось сказати, але не знайшов слів.
— Я думав, ти будеш їздити обережно… — пробурмотів він нарешті найглупішу фразу, яку тільки міг уявити.
— Я й їхала обережно. Тільки це не допомагає, коли замість шин у тебе на колесах чотири шматки відполірованого лайна… Тобі просто були потрібні гроші, щоб закрити свої дрібні, ганебні борги.
Він відступив і плюхнувся на диван, обхопивши голову руками. Він був роздавлений. Але для неї цього було замало. Це був тільки початок.
— Ми ж… ми ж родина, Таню… Можна ж усе виправити…
— Родина? — вона повільно взяла зі столу свій телефон. — Ні. Родина так не чинить. Родина — це коли ти впевнений, що людина за твоєю спиною тебе прикриє, а не воткне тобі ножа. А ти не просто ножа воткнув. Ти намагався нас усіх знищити.
Її палець ковзнув по екрану. Вона знайшла потрібний контакт і натиснула виклик. Денис підвів на неї очі, у них плескав жах. Він побачив ім’я на екрані. «Віктор Миколайович». Його батько.
— Ало, вітаю, Вікторе Миколайовичу, — промовила вона в трубку все тим же крижаним, безбарвним голосом. — Це Таня. У мене до вас прохання. Приїжджайте, будь ласка. Заберіть Дениса. Він тут більше не живе.
Віктор Миколайович приїхав через сорок хвилин. За цей час у квартирі не було промовлено жодного слова. Денис сидів на дивані, зігнувшись у клубок, і дивився в одну точку на килимі. Він нагадував промоклого горобця, що чекає, коли його прикінчить підібравший його кіт. Тетяна стояла біля вікна, спиною до нього, і дивилася на вогні нічного міста. Вона не рухалася, не видавала жодного звуку, перетворившись на крижану статую, що випромінює арктичний холод. Повітря в кімнаті було настільки щільним і важким, що, здавалося, його можна різати ножем.
Дзвінок у двері пролунав різко. Тетяна не обернулася.
— Відчиняй, — кинула вона в порожнечу. — Це за тобою.
Денис здригнувся, повільно підвівся й поплентався в передпокій. Віктор Миколайович, високий, суворий чоловік із жорстким, наче витесаним з каменя обличчям, увійшов у квартиру. Він окинув сина важким поглядом, потім пройшов у вітальню.
— Ну, що у вас тут сталося? Знову через гроші? Таня, Денис, ви ж дорослі люди, — почав він примирливим тоном, явно очікуючи почути історію про чергову дурну сварку. Він сів у крісло, готуючись виступити в ролі мудрого арбітра.
Тетяна повільно обернулася. Її обличчя було абсолютно спокійним, майже безживним.
— Сталось, Вікторе Миколайовичу. Тільки це не сварка. Це вирок, — сказала вона, дивлячись не на нього, а на Дениса, що жалюгідною тінню завмер у дверному отворі. — Я хочу, щоб ви це почули. Не від нього, бо він збреше й усе применшить. А від мене. Щоб у вас не було ілюзій щодо вашого сина.
Віктор Миколайович напружився, його миролюбний настрій почав випаровуватися.
— Два місяці тому, — почала Тетяна методично, наче зачитувала протокол, — я купила на свою машину новий комплект зимових шин. Двадцять тисяч гривень віддала за них. Найкраще, що було на ринку. Тому що я вожу дітей. І для мене безпека — це не пусте слово. Ваш син про це чудово знав.
Вона зробила паузу, даючи батькові переварити інформацію.
— А сьогодні вранці, коли я везла дітей у садок, машину на невинному повороті раптом потягнуло на відбійник. Просто потягнуло, як корову на льоду. Я дивом її вирівняла. Весь день мене не відпускало погане передчуття, і після роботи я заїхала в сервіс. Механік, коли підняв машину, спочатку довго мовчав. А потім запитав, на якому смітнику я знайшла ці колеса. Він сказав, що резина не просто лиса, вона вся в тріщинах і з торчачим кордом. Що на такій їздити — це тільки на той світ.
Обличчя Віктора Миколайовича каменіло з кожним її словом. Він перевів погляд на сина, і в його очах з’явився холодний блиск.
— І знаєте, що найцікавіше? — продовжила Тетяна, її голос почав набирати сили, у ньому задзвенів метал. — Я знайшла свої шини. На «OLX». Проданими. За десять тисяч гривень. З акаунта вашого сина.
Вона зробила крок до Дениса. Той втягнув голову в плечі.
— Ти зняв з моєї машини нові зимові шини й поставив лису резину зі звалища, щоб продати колеса й закрити свій кредит?! Я сьогодні ледь не влетіла в кювет на ожеледиці з дітьми! Ти нас ледь не вбив заради двадцяти тисяч! Збирай свої манатки та провалюй звідси!
Її голос зірвався на крик, але це був не істеричний вереск, а рев чистої, концентрованої люті.
— Ось тому я вам і подзвонила, Вікторе Миколайовичу! Нехай забирає свої речі! Забирайте свого сина-невдаху.
У кімнаті повисла оглушлива тиша. Віктор Миколайович повільно повернув голову до сина. У його погляді не було ні гніву, ні розчарування. Тільки випалена до тла порожнеча й холодна, безмежна зневага. Він дивився на свого сорокарічного сина так, наче бачив перед собою не людину, а якусь дрібну, огидну комаху.
— Збирайся, — голос Віктора Миколайовича був глухим і безживним. Він не дивився на Тетяну. Він дивився на свого сина, і цей погляд був страшнішим за будь-який удар. Це був наказ, що не підлягав обговоренню.
Денис, наче отримавши електричний розряд, смикнувся й пішов у спальню. Він рухався як автомат, програму якому стерли, залишивши лише одну базову дію. Відчинив шафу, витягнув велику спортивну сумку. Його рухи були млявими, руки не слухалися. Він без розбору згрібав з полиць футболки, джинси, светри, м’яв їх і запихував усередину. Для нього це було не просто збирання речей. Це був ритуал вигнання, принизливий і публічний.
Тетяна мовчки спостерігала за ним із дверного отвору. Батько Дениса залишався стояти у вітальні. У Тетяни не було й краплі співчуття. Вона дивилася на сутулу спину чоловіка й розуміла: проколотого велосипеда й публічної образи перед батьком замало. Це були лише попереджуючі дії. Потрібна була страта. Показова. Щоб випалити саму думку про те, що таке може зійти з рук.
Її погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на вузькому стелажі біля стіни. Там, за скляними дверцятами, стояла його гордість. Його святиня. Колекція моделей вітрильних кораблів, яку він збирав із дванадцяти років. Ціла флотилія, кожен кораблик — місяці кропіткої праці. Витончений «Крузенштерн» із павутиною такелажу, грізний лінкор «Вікторія», мініатюрна каравела Колумба. Це було не просто хобі. Це був його світ, його віддушина, місце, де він був капітаном і творцем.
Вона підійшла до стелажа, відчинила дверцята. Денис завмер з охапкою шкарпеток у руках, побачивши її рух. Його очі розширилися.
— Таню… не треба, — прошепотів він.
Вона взяла перший корабель. Це був маленький фрегат, який він закінчив буквально місяць тому. Вона повертала його в руках, розглядаючи крихітні гармати й тонкі нитки. Потім, на очах у чоловіка та його батька, вона стиснула долоню. Почувся легкий хрускіт сухого дерева. Вона розплющила пальці, і на підлогу посипалися уламки щогл і тріски корпусу.
— Таню, будь ласка! — у голосі Дениса з’явилися нотки паніки. Він зробив крок до неї.
У цю мить Віктор Миколайович увійшов у спальню й поклав важку руку йому на плече, зупиняючи.
— Не заважай, — тихо, але твердо сказав він. — Ти це заслужив.
Денис обм’яв під рукою батька, і в його очах блиснув жах від цієї подвійної зради. Він дивився, як Тетяна бере наступний корабель. «Санта-Марію». Вона не стала його давити. Вона просто впустила його на паркет. Корабель розлетівся на шматки. Потім наступний. І наступний. Вона не поспішала. Вона діяла методично, як кат, що виконує вирок. Кожен хрускіт був ударом молотка.
Коли на полиці залишився лише один, найбільший і найкрасивіший корабель, який йому колись на день народження подарував батько, Денис завив. Це був не крик, а придушений, звірячий стогін повного відчаю.
— Тільки не його… Це ж… пам’ять…
Тетяна взяла флагман його колекції. Підняла його на рівень очей. Подивилася на нього, потім перевела погляд на Дениса. І повільно, з силою, роздавила його між долонями.
— Це щоб ти нічого не забув, — промовила вона тихо, але кожне слово було витесане з граніту. — Щоб у тебе не залишилося нічого, крім пам’яті про сьогоднішній день.
Вона кивнула на напівпорожню сумку.
— Досить. Решту я викину.
Потім вона повернулася до завмерлого в дверях свекра.
— Забирайте.
Віктор Миколайович мовчки підштовхнув сина в спину, направляючи до виходу. Денис ішов, не дивлячись під ноги, спотикаючись об уламки свого минулої життя. На килимі біля її ніг лежало крихіття з дерева й ниток — усе, що залишилося від його дитинства та його шлюбу…
