— Я хочу розлучитися, — сказала Ірина доволі буденно. Вона стояла до чоловіка спиною, ніби за вікном відбувалося щось важливіше за їхнє спільне життя.
Андрій навіть не підняв на неї очей.
— Гаразд, — тихо погодився він.
Ірина завмерла. Вона чекала іншої реакції, можливо — запитань. Чого завгодно, тільки не спокійного «гаразд».
— І це все? — запитала вона. — Ти навіть не хочеш дізнатися, чому?
Андрій подивився на дружину. В його очах читалася втома.
— А навіщо? — відповів він. — Я й так усе знаю. Через учорашнє…
Ірина сіла на стілець, склала руки. Андрій подумав, що, можливо, пропозиція розлучення — просто чергова маніпуляція. Дружина під час сварок часто дорікала його розлученням, намагаючись щось вибити для себе. Він поступався. Вибачався за те, в чому не був винен. Учора вони посварилися через те, що він затримався на роботі. Ірина, стоячи біля дверей, зустріла його словами: «І де ти був весь цей час? Думаєш, це нормально, що я сиджу й чекаю тебе, як якась закохана гуска? Якби хоч потурбувався мене попередити — я би провела час по-іншому».
Після роботи вони мали поїхати в магазин. Останнім часом Ірина сильно переймалася через одяг, косметику, салонами краси. На кухні чоловіка чекав порожній стіл. Ірина, як завжди, нічого не приготувала. Не вважала за потрібне. Він помив руки й почав чистити картоплю, коли Ірина, вперши руки в боки, з викликом запитала: «Не вважаєш за потрібне вибачитися, Андрію?» Він відповів: ні.
Мамі його дружина ніколи не подобалася. Ірина здавалася їй надто легковажною.
— Не дозріла до шлюбу. Фіфа, — якось сказала вона. Тоді Андрій сильно образився. Йому Ірина здавалася ідеалом. За п’ять років шлюбу він почав розуміти, що саме мала на увазі його мати.
— Ти думаєш, я тебе розлюбила? — запитала Ірина, вириваючи його з думок.
Андрій так не думав.
— Думаю, ти ніколи й не любила. Можливо, так навіть краще. Розведемось — і все.
— Тобто ти не намагатимешся просити мене залишитися? — губи дружини сіпнулися. Ірина зовсім не очікувала такого повороту.
— А ти хочеш, щоб я просив?
— Просто хочу переконатися, що я щось для тебе значу.
Андрій відкинувся на спинку стільця й провів рукою по обличчю.
— Якщо ти хочеш розлучитися тільки для того, щоб відчути свою значущість, — повільно промовив він, — нехай так. Розлучення — то розлучення. Що тут обговорювати.
У вітальні цокав настінний годинник. Його подарували їм батьки на весілля. Пил під склом збирався роками. В Ірини все ніяк не «доходили» руки зняти його та протерти. Якщо чесно, у неї взагалі мало до чого «доходили» руки. Побутові дрібниці давно лягли на плечі чоловіка. Він згадав, як Ірина, сидячи в телефоні, міркувала: «От скажи, хіба справедливо, що чоловік раз у п’ять років щось ремонтує вдома, а жінка мусить щодня прибирати, готувати, прати?»
Андрій так не вважав. Та й виховували його інакше. Мати з батьком ніколи не рахували, хто й скільки робить для сім’ї. Батько багато працював — він був авіаційним інженером і заробляв достатньо, щоб мама могла займатися тим, що їй подобалося найбільше. А їй подобалося проводити час із дітьми. Вона вела музичний гурток у місцевому дитячому центрі. Зарплата була невеликою, але зате у неї було багато часу. Займаючись домашніми справами, вона не вважала, що страждає. Навпаки — їй подобалося дбати про рідних. Але попри батькову зайнятість, у них із мамою була традиція: раз на місяць вони разом пекли пиріг.
Андрій, дивлячись на батьків, хотів, щоб і в нього в родині було так само. Він навіть вдався у батька. Йому навчатися було легше, бо поруч завжди була підтримка. Батько перший час підказував і спрямовував його. Андрій став інженером зі створення систем орієнтації, навігації та стабілізації літальних апаратів.
Андрій пам’ятав, як після першої сварки з дружиною сказав:
— А ти знала, що в літака одне крило? Хоча люди думають, що два. У сім’ї так само. Наче чоловік і жінка — дві різні людини, але одне ціле.
— Що за нісенітниця? Всім відомо, що в літака два крила.
— Крило літака зазвичай проєктують як єдину монолітну конструкцію, яку потім кріплять до фюзеляжу. Навіть якщо здається, що крил два, конструктивно це одне крило з двома консолями. Ірино, я вів до того, що сім’ю можна порівняти з крилом літака. Візуально нас двоє, але в рамках сім’ї ми маємо бути єдиним цілим…
— Ох уже ця інженерна романтика, — засміялася тоді Ірина. — Такого брєду я ще не чула. Це ти в батька підслухав такий прикол?
Андрію стало прикро, але він нічого не відповів. Просто обійняв дружину. Тепер, згадуючи, він розумів: мабуть, дружина тоді мала рацію. У їхнього літака завжди було два крила — а отже, конструкція від початку була непридатною.
— Може, ти мене ніколи й не любив? — Ірина почала дратуватися. — Може, у тебе є інша? Тобі всього лише треба було вчора вибачитися, і все зараз було б добре.
Андрій не здивувався цьому питанню. Ірина часто підозрювала його в зрадах. У неї були підстави так думати — вона судила по собі.
— Мабуть, хтось і є, — нарешті сказав він. — На цьому й закінчимо розмову. Розлучення — то розлучення.
Ірина буквально задихалася від обурення. Її обличчя стало багряним, а очі злими.
— Ось як?
— Ось так!
Андрій не був зрадником — він ніколи не переходив меж. З Мариною він познайомився на роботі. Тоді він працював над новою системою навігації, і йому потрібен був спеціаліст з цифрових інтерфейсів. Так у його відділі й з’явилася Марина. Вона не носила підборів, не фарбувалася, одягалася скромно, але привертала увагу спокоєм, точністю і знаннями. У перші дні вона задавала багато професійних чітких запитань. Андрій, виснажений домашніми скандалами та претензіями, раптом відчув, що з Мариною йому просто й легко.
Андрій кілька разів підходив до Марини, щоб обговорити проєкт. Розмови були суто робочими, але з часом він усвідомив: йому подобається, як вона мислить. Як не поспішає з висновками, як помічає деталі, які інші пропустили б. Іноді вони сиділи в їдальні, пили каву й мовчали. Марина не намагалася підтримувати розмову, не шукала тем для спілкування. Все було просто: робота — потім мовчання — потім знов робота.
— Ви давно працюєте в цій сфері? — запитала вона якось, коли вони залишилися вдвох пізно ввечері.
Андрій ледь усміхнувся.
— Не так уже й давно. А може, й давно… Але, якщо чесно, останнім часом мені нецікаво, — сказав він, не приховуючи тужливості в голосі.
— Проєкт?
— Взагалі все.
Марина уважно подивилася на нього, але більше нічого не запитала.
Минуло ще кілька тижнів. Вони продовжували працювати разом над великим проєктом. Його погляд затримувався на ній довше, ніж звичайно. Марина ж почала помічати, що її думки дедалі частіше повертаються до його тихої, але впевненої манери говорити й розв’язувати питання.
Учора вони затрималися на роботі допізна. Андрій відчував, як у нього від утоми починають тремтіти руки. Він дізнався, що дружина йому зраджує. Причому давно. Не хотів іти додому. Не знав, як почати розмову з Іриною. Марина зайшла до нього. Вона мовчки підійшла й поставила чашку поруч із його комп’ютером. Андрій повернувся й зустрівся з її поглядом.
— Ви ще не йдете? — запитав він із легким здивуванням.
— Мені не хочеться. Ви теж втомилися. Ви сьогодні погано виглядаєте. Я помітила, що ви не обідали. Так не можна.
Марина мовчала, але в її очах промайнуло занепокоєння.
— Я хвилююся за вас.
Андрій трохи підняв брови, здивувався, чекав, що вона скаже ще щось. Але вона нічого не додала. Усе вже було сказано без зайвих слів. Він відчув легке роздратування — не на неї, а скоріше на себе. Почуття між ними дедалі сильніше давали про себе знати, але обидва не наважувались у цьому зізнатися. Кожен жив у своєму внутрішньому просторі, думаючи, що це всього лише тимчасова прихильність, яка скоро мине. Та й неправильно все це було.
Учора, коли Андрій повернувся додому, він не став говорити з Іриною про її зради. Мовчки вислухав її докори через затримки на роботі. А сьогодні вона сама зайшла розмовою про розлучення. Він хотів розійтися без скандалів і звинувачень. Але Ірина… Ірина знову ним маніпулювала, намагалася шантажувати.
— Ти зрадник! — нарешті закричала вона й різко піднялася зі стільця. — Я подзвоню твоїм батькам. Прийду до тебе на роботу… Нехай усі дізнаються, який ти! Я тепер точно подам на розлучення!
— Ірино, — Андрій говорив тихо. — Припини. Не тобі мене звинувачувати. Рік тому. Сергій із кафе. Вірно?
— Як…
— Телефон. Випадковості. Спільні знайомі. Ти занадто нервувала останнім часом. Я просто… вирішив не питати. А вчора дізнався від нього.
Вона знову сіла. Довго дивилася на свої руки.
— Тоді чому ти не влаштував сцену? Не вигнав? Сам не пішов? Якщо знав.
Ірина відчула, як у грудях щось боляче стислося.
— А що ти хотіла від мене почути? Щоб я благав залишитися? Кричав? Може впав на коліна?
— Ти навіть не спитав «чому»?
— Немає сенсу.
— Ти став пустим, Андрію. Не злим, не жорстоким — саме пустим. У тому, що в мене з’явився хтось інший — тільки твоя провина. І нічиєя більше. У тебе самого рильце в пір’ї.
Тиша впала між ними.
— Я не буду з тобою, — прошепотіла Ірина, не дочекавшись відповіді.
— А я… дуже тебе любив, — відповів він.
Ірина вийшла з кухні. Андрій ще якийсь час сидів, і йому здавалось, що годинник тікає занадто голосно. За вікном, як завжди, хтось сварився на парковці. Андрій думав, що після розмови з дружиною відчує порожнечу, але замість цього відчував свободу.
Ірина демонстративно зібрала не всі свої речі, грюкнула дверима, перш ніж піти. Мабуть, думала, що це тимчасово.
Минуло кілька тижнів, і Ірина, так і не дочекавшись дзвінка від Андрія, подзвонила сама. Її голос уже не був рішучим, навпаки — звучав тихо.
— Ми погарячкували. Я не хотіла розлучатися. Це був шантаж. Пам’ятаєш, що ти казав про крила літака? Ми повинні бути єдиною конструкцією. Я хочу все виправити. Давай спробуємо заново.
Андрій слухав її, але не вірив. Можливо, вона справді пошкодувала, але він відчував, що ухвалив правильне рішення.
— Твій шантаж нарешті спрацював, — відповів він.
Після розлучення Андрій повністю пірнув у роботу. Ірина ще деякий час намагалася все повернути. Але Андрій так і не зміг пробачити їй зради. Та й почуття в нього були до іншої. І цим почуттям він більше не опирався.
З кожним днем, проведеним із Мариною, він усе більше відчував, що вона стала його якорем. Її спокій, її здатність слухати й просто бути поруч, коли йому це потрібно, наповнювали його життя новим змістом. З нею він не відчував тиску, не мусив виправдовуватися чи щось доводити. Він просто був собою.
Марина, попри свою стриманість, також не приховувала, що її почуття до нього стають дедалі сильнішими. Але вона не квапила події, не вимагала зізнань і не чекала гучних слів. Її стосунки з Андрієм будувалися не на пристрасті чи фантазіях, а на тихому розумінні того, що кожен із них готовий підтримати іншого, нічого не вимагаючи взамін.
Якось увечері, після довгого робочого дня, вони сиділи на балконі, і Андрій, дивлячись на неї, раптом зрозумів, що саме це йому і потрібно. Не порятунок. Не вирішення проблем. Просто присутність. Тепла, проста і справжня. Підтримка й турбота — саме на них зазвичай і будуються сім’ї.
