— Тихо, Мішенько, не шуми, — майже пошепки попросила Ірина п’ятирічного сина, притискаючи його до себе й обережно крокуючи темним будинком, де всі давно спали.
За вікном стояла глуха ніч. На плечі Ірини висіла дорожня сумка — важка не стільки від речей, скільки від рішень. У ній були документи й найнеобхідніше. Збиралася поспіхом, але в одному була впевнена точно: назад вони не повернуться. Саме цієї ночі вона вирішила остаточно порвати з минулим і змінити майбутнє — своє і синове.
— Це що, така гра? — змовницьки прошепотів Мишко. — Як хованки?
— Можна й так сказати, — тихо зітхнула Ірина.
Вона прикусила губу й вийшла в коридор. Тут, біля вхідних дверей, завжди зрадницьки скрипіла підлога. Коли знайомий звук прорізав тишу, по спині пробіг холод. А раптом Ігор прокинеться? Помітить втечу? І тоді… Ірина не дозволяла собі навіть уявляти, що може статися. Вона знала одне — цього допустити не можна.
— А ми куди, мамо? — заворушився син у неї на руках. — До бабусі з дідусем, — відповіла вона спокійно.
Вони тихо минули передпокій, вийшли на ґанок. Залишалося пройти двір, вийти за ворота й сісти в таксі, яке відвезе їх з цього селища до сусіднього, де жили батьки Ірини. Дзвонити й попереджати вона не стала — часу не було. Потрібно було діяти швидко.
Уся справа була в її чоловікові. Колись Ігор здавався Ірині чоловіком мрії — справжнім принцом. Заможний, солідний, власник невеликого фермерського господарства. Він звернув увагу на просту дівчину з бідної родини: батько Ірини через хворобу не працював, мама стояла за прилавком у магазині. Ігор красиво залицявся, а згодом запропонував одружитися.
Сусіди заздрили: — От пощастило з нареченим!
Ірина й сама повірила, що її життя стало схожим на казку. Перший час їй навіть подобалося його обожнювання, наполягання, щоб вона сиділа вдома й не працювала, обіцянки повністю забезпечувати родину. Навіть ревнощі та контроль здавалися їй ознакою сильних почуттів. Ігор нагадував їй грізного тигра, який був лагідним лише з нею. Він допомагав її батькам грошима, пишався нею, а поява сина стала для нього справжнім святом.
Але з часом усе почало ламатися. Спершу Ігор став ревнувати її буквально до кожного чоловіка — навіть до вісімдесятирічного сусіда. Потім перестав допомагати її батькам. — Це не мої проблеми, — відрізав він.
Коли Ірина обережно сказала, що хотіла б піти працювати, він влаштував сварку. — Ти маєш займатися домом і дитиною, а не кар’єрою! Та Ірина не здалася. Потай від чоловіка, вигадуючи поїздки до родичів чи «справи для батьків», вона закінчила курси бухгалтерів. Коли Ігор дізнався — знов була сварка.
Але це було не все. Останній рік він постійно зривався на ній. Йому не подобалося нічого: вечеря, її погляд, навіть те, що син любив ліпити з пластиліну, а не гратися машинками.
Остаточною краплею стало те, що Ігор привів у дім іншу жінку.
— Подаси нам сніданок зранку? І трояндочку у вазу не забудь, — кинув він, ведучи гостю на другий поверх.
Тоді Ірина зрозуміла: це більше не її сім’я. Пам’ятаючи запальний характер чоловіка, вона вирішила діяти обережно. Зібрала речі й поїхала до батьків. Їхня реакція була цілком передбачувана. Вислухавши доньку, вони видали те, до чого Ірина зовсім не була готова.
— Розумію, доню, але життя — складна штука, — сказала мама. — Тобі треба повернутися до Ігоря, попросити вибачення й бути мудрішою.
Ірина не повірила своїм вухам.
— Ти зрозумій, — додав батько, не дивлячись їй у вічі. — Чоловіки вони такі. Не всі, звісно… Але Ігор просто іншого характеру.
— Погуляє і повернеться, — підтримала мати. — Головне, що він вас утримує.
— До чого тут утримання?! — не витримала Ірина. — Чому я маю це терпіти?
— А як ти інакше в житті влаштуєшся? — розвела руками мама.
Ірина відповіла спокійно: у неї є освіта, і вона не збирається забороняти батькові бачитися з сином. Нехай платить аліменти, нехай спілкується з Мишком — але вона більше не дозволить ображати себе й дитину.
— Я втомилася. Ляжу спати, — сказала вона наприкінці.
Ранок видався похмурим, як і її думки. Та несподівано на порозі з’явилася Світлана — колишня сусідка й подруга. Вона давно жила в місті, працювала лікаркою в приватній клініці й зайшла провідати Ірининого батька.
— Нарешті побачилися! Як ти? — зраділа вона.
Ірина розповіла все.
— Молодець, — твердо сказала Світлана. — Давно пора було. Я ж казала: з цим Ігорем щось не так.
Дізнавшись, що Ігор знає, де вона, і збирається приїхати ввечері, Світлана лише посміхнулася: — Добре. Тоді слухай мій план…
Менше ніж за годину Ірина з Мишком уже сиділи в старенькому автобусі, що повільно виїжджав із села. За вікном пропливали знайомі хати, городи, паркани — усе те життя, в якому вона колись вірила, терпіла й мовчала. Ірина дивилася на дорогу й уперше за довгий час не відчувала страху. Було тривожно, так, але ця тривога рухала вперед. Мишко притулився до неї, заснув, стискаючи в руці маленьку машинку, і Ірина обережно поправила йому куртку, ніби обіцяючи: тепер я тебе захищу.
Місто зустріло їх шумом, рухом і чужими обличчями. Життя тут ішло швидко й байдуже, але саме в цій байдужості було щось заспокійливе — ніхто не знав її минулого, не контролював, не дивився з осудом.
Квартира, де вони тимчасово оселилися, належала Олегу — юристу й двоюрідному братові Світлани. Він не жив у ній. Квариру тримав для оренди, але поки вона стояла пустою. Світлана домовилася на два тижні, щоб Ірина там пожила з сином і брат погодився. Жінка йшла туди з напруженням: чужий чоловік, незнайоме місто, новий етап життя. Але з перших хвилин стало зрозуміло — тут вони у безпеці.
Олег не став розпитувати зайвого. Він просто показав кімнату, сказав, де кухня, залишив ключі й запропонував чаю. У цій стриманості було більше підтримки, ніж у сотнях гучних слів. Коли ж згодом подзвонив Ігор — сердитий й обурений — саме Олег спокійно й твердо взяв слухавку. Його голос був рівний, але кожне слово лягало на місце, як крапка в кінці речення. Ірина слухала й відчувала, як напруга, що місяцями стискала серце, повільно відпускає.
Після того дзвінка Олег не перетворився на героя з гучними жестами. Він просто був поруч: пояснював, радив, допомагав із документами, заспокоював, коли Ірину накривали сумніви. Він не рятував — він підтримував. Не тиснув — а давав відчути, що її рішення правильне. Олег навідувався часто, і поступово Ірина зрозуміла: поруч із цією людиною вона вперше за багато років може дихати на повну, не озираючись і не виправдовуючись за саме право жити.
Ірина знайшла роботу, Мишко звик до нового життя, а переживання відступили, а Олег не наполягав, щоб вони з’їхали чи платили гроші за оренду. Йому дуже сподобалася ця жінка. Через три місяці шлюб було розірвано. Син залишився з Іриною, а вона дозволила Ігорю бачитися з ним. Але до минулого вона не повернулася. Згодом Ірина вийшла заміж за Олега. У них з’явилася донька Машенька. А батьки зрештою визнали, що донька мала рацію. Ірина більше не тікала. Вона жила.
