– Тю, глянь-глянь, Нінко, пішла, красуня розмальована. Спідниця ж, прости Господи, ледь прикриває, а чоловік тільки за поріг — навіть мотор остигнути не встиг, – зловісним шепотом прошипіла баба Валя, штовхаючи ліктем сусідку по лавці.
Ніна Семенівна, жінка повна, з вічно незадоволеним обличчям, поправила окуляри й примружила очі, вистрілюючи ними вслід жіночій фігурі, наче радар за ворожим літаком.
– Та не кажи, Валюш, не до добра. Це ж Діма спину гне, а отя фіфа тільки й знає, що хвостом вертіти. Вчора бачила, з пакетами ішла з двома, а в пакетах-то що? Мабуть, винця, до цукерок. Нічого. Катерина Іванівна просила приглядіти. Ми приглянемо, у нас не забалуєш.
Ліза відчувала ці погляди спиною. Вони палили, кололи, вгризалися між лопаток, немов крихітні отруйні дротики. Вона не носила коротких спідниць, на ній були звичайні джинси й вітровка. І в пакетах вчора був пральний порошок та курка по акції. Та хіба це хвилювало святу інквізицію біля другого під’їзду?
Ліза прискорила крок, нирнувши в рятівну прохолоду арки. Серце калатало. Діма поїхав у рейс усього годину тому, а зовнішнє спостереження вже вийшло на бойове чергування. Стосунки з Дімою останнім часом нагадували ходіння мінним полем. Начебто все добре. Він обіймає, кличе «лизунчиком», везе гроші, будує плани на відпустку. Та варто йому поговорити з матір’ю — і погляд стає важким.
Катерина Іванівна — жінка владна й безмежно самотня. У своїй злобі жила на іншому кінці міста. Здавалося б, живи та радуйся, молоді окремо, але ні — їй були потрібні очі й вуха, і вона їх знайшла. Її старі подруги Валентина й Ніна стали її віддаленими камерами спостереження, що працювали без перерв на обід і сон. Ліза зітхнула, відчиняючи двері квартири. Пусто. Тиша дзвеніла у вухах. Раніше вона любила ці моменти. Можна спокійно почитати, прийняти ванну, подивитися безглуздий серіал. Тепер тиша виявилася провісником бурі.
Перші три дні пройшли спокійно. Діма дзвонив увечері, втомлений, але добрий. Розповідав про ожеледицю на трасі, про те, як напарник хропе. Ліза видихала. Може, й обійдеться. Може, бабки на лавці знайшли іншу жертву, наприклад, безтолкового Петьку з п’ятого поверху.
На четвертий день стався потоп. Це сталося ввечері, десь о сьомій. Старенька пральна машинка «Індезіт», що щиро служила ще батькам Діми, раптом видала передсмертний хрип, затряслася в конвульсіях і виплюнула на кахель літрів десять мильної води.
– Чорт, чорт, чорт!
Ліза металась по ванній, кидаючи на підлогу рушники, халати, все, що попадало під руку. Воду зібрала, але машинка стояла мертвим вантажем. А всередині, в заблокованому барабані, мокли Дімине улюблене худі та постільна білизна. Ліза сіла на край ванни, витираючи піт з чола. Дзвонити Дімі — засмутиться. Та й чим він допоможе з траси? Треба викликати майстра.
Вона знайшла номер в інтернеті. Приватний майстер. Швидко, недорого, гарантія. Голос у трубці був хрипким, чоловічим, але діловим. Пообіцяв бути через годину.
Він прийшов о восьмій. Звичайний чоловік років п’ятдесяти, у замасленому комбінезоні з важким ящиком інструментів.
Ліза відчинила двері, впустила його й тут же, немов користуючись інстинктом, виглянула на сходовий майданчик. Тихо. Глазик сусідських дверей зрадницьки потемнів. Хтось притулився до нього з того боку.
Майстер возився довго, щось стукав, паяв, лаявся пошепки. Ліза сиділа на кухні, пила чай і нервово поглядала на годинник. Десята вечора, пізно. Як би чого не подумали…
– Господи, та що за нісенітниця? У неї ремонт, це необхідність.
О 22:15 майстер вийшов, витираючи руки просякненою мастилом ганчіркою.
– ТЕН згорів, господине, і підшипник полетів. Поміняв. З вас дві тисячі.
Ліза віддала гроші, зачинила за ним двері. Втомилася неймовірно. Тільки збиралася піти в душ, як телефон на столі ожив. На екрані — «Коханий». Серце тьохнуло. Вона посміхнулася, проводячи пальцем по екрану.
– Привіт, Дімусю. Як ти?
У відповідь — тиша. Чути було тільки гул мотора й шелест шин.
– Хто в тебе був?
Голос Діми звучав холодно, наче він говорив із незнайомкою.
Ліза зніяковіла.
– У сенсі? Ти про що?
– Не вдавай безневинну, Ліза. Мати дзвонила. Тітка Валя бачила, як до тебе чоловік заходив з чемоданом увечері, і вийшов от тільки-но. Три години сидів. Три години, Ліза? Чим ви там займалися? А, кросворд відгадували?
Сльози образи миттєво підступили до горла. Вона ж тут із ганчіркою повзала, воду збирала, рятувала їхню квартиру від потопу. А він…
– Діма, ти з глузду з’їхав? У нас машинка зламалася, вода потекла. Я майстра викликала. Який чемодан? Це інструменти були.
– Ага, звісно, – у трубці почувся злий регіт. – Машинка у неї зламалася. Як тільки я за поріг, так одразу все ламається. І саме ввечері треба чинити. Та до ранку не могла почекати? Мати каже, він задоволений вийшов, усміхався. Чого це сантехники у нас такі щасливі по ночах ходять?
– Діма, припини, – Ліза майже кричала. – Він не усміхався. Він гроші отримав за роботу. Я тобі зараз чек надішлю. Фото машинки хочеш?
– Та потрібні мені твої чеки! Намалювати будь-яку бумажку можна. Ти мені скажи, чого я від матері маю дізнаватися, що в мене в домі прохідний двір? Чого ти сама не подзвонила?
– Я не хотіла тебе засмучувати. Ти ж за кермом.
– За дурня мене тримаєш, – перебив він. – Засмучувати не хотіла. Гаразд, поговоримо, як повернуся. Але врахуй, Ліза, мати все бачить. І люди добрі теж.
Він кинув трубку. «Люди добрі». Ці гарпії на лавці. Вони ж навіть не бачили майстра в обличчя. Там темно в під’їзді. Зате додумали, домалювали. «Задоволений вийшов». Звісно, з грошима в кишені будь-хто буде задоволений.
Вона надіслала Дімі фото розібраної машинки, фото чека, навіть селфі на тлі купи мокрих рушників. Повідомлення було прочитано. Відповіді не було.
Наступні дні перетворилися на параною. Ліза почала боятися власної тіні. Виходячи з дому, вона опускала очі, аби тільки не зустрітися поглядом із постом. Але вони були там завжди. Вранці, коли вона бігла на роботу, ввечері, коли поверталася.
– Здоровенькі були, Лізонько, – олійним голосом виспівувала Ніна Семенівна. – А чого ж ти бліда така? Не захворіла? Чоловік-то не дзвонить, мабуть.
– Усе в нас добре, – бурчала Ліза, намагаючись швидше промайнути в під’їзд.
– Ну-ну, – летіло їй у спину. – Добре. Дай Бог, щоб добре, а то Катерина Іванівна розхвилювалася. Серце в неї болить за синочка.
Катерина Іванівна діяла хитро. Вона не дзвонила Лізі. Нащо? Вона дзвонила Дімі. Кожен вечір, методично, по краплі вливала отруту.
– Дімо, синочку, я не хочу лізти, але сусідки кажуть, світ у неї горить аж до третьої ночі. Кому це вона там пише?
– Дімо, а ти впевнений, що вона на роботі затрималася? Валя бачила, як вона в бік парку йшла. Одна чи не одна?
Ліза відчувала, як невидима удавка затягується. Діма став дзвонити рідше. Розмови стали короткими, сухими. Він більше не розповідав про дорогу. Він влаштовував допити.
– Де ти?
– Включи відео, покажи кімнату.
– Хто там закашляв?
– Це телевізор.
– Зроби голосніше, я хочу чути, що там за передача.
Це було принизливо. Доросла жінка, тридцять років, звітувала, як школярка. Але вона терпіла. Любила ж. Думала: повернеться, побачить мене, подивиться в очі — і все зрозуміє. Це просто відстань, це просто втома.
Але доля, схоже, вирішила добити її танцем на кістках. Кінець місяця. На роботі завал, річний звіт. Ліза сиділа в офісі до дев’ятої вечора. Очі червоні, спина болить, транспорт уже ходив погано, а таксі коштувало космічних грошей через дощ.
– Єлизавето Андріївно, – заглянув у кабінет начальник. – Вас підкинути? Наш водій Сергійович зараз якраз у вашу сторону на газелі поїде, розвозить документи.
– Ой, Іване Петровичу, буду вік вдячна, – видихнула Ліза.
Сергійович — сивий чоловік літ шістдесяти, з пишними вусами — всю дорогу травив байки про рибалку. Ліза вперше за тиждень сміялася, щиро, від душі. Напруга трохи відпустила.
Газель зупинилася біля під’їзду. Дощ лив стіною.
– Сиди, доню, я допоможу.
Сергійович вистрибнув з кабіни, відчинив пасажирські двері, подав Лізі руку, аби вона не підсковзнулася в калюжі, і дістав із заднього сидіння її важкі сумки з документами, що набрала додому.
– Дякую вам велике, – усміхнулася Ліза, приймаючи сумки. – Ви мене врятували.
– Бувай, не хворій, – махнув рукою водій і поїхав.
Ліза повернулася до під’їзду. На лавці під дашком, сховавшись під поліетиленом, сиділи вони. Сторожі моралі, баба Валя й Ніна Семенівна. Їхні очі горіли в темряві, як у кішок. Ліза похолола. Вона знала, що буде далі. Але реальність перевершила очікування.
Дзвінок роздався через двадцять хвилин. Ліза навіть не встигла переодягтися.
– Ну що, нагулялася?
Голос Діми тремтів від люті. Він не кричав. І це було страшніше за все. Він говорив тихо, з сичанням.
– Діма, я була на роботі…
– Замовкни, – гаркнув він так, що динамік захрипів. – Просто замовкни. Мені мати от тільки що подзвонила. Тебе привезли на машині. Не на таксі. З неї вистрибнув мужик, ручки цілував, сумки носив. Ви там обнімалися на виду у всіх. Ти зовсім страх втратила? Я тут жили рву, гроші заробляю, а ти…
– Діма, це водій з роботи! Йому шістдесят років! Він просто допоміг мені вийти. Там калюжа.
– Та мені байдуже, скільки йому років! Хоч сто! Ти заміжня жінка. Якого чорта тебе возять ліві мужики? Якого чорта ти їм усміхалася? Мати каже, ти сіяла, як мідний таз. Зі мною ти так давно не усміхаєшся.
– Бо ти мені не даєш приводу усміхатися! – не витримала Ліза. – Ти віриш пліткам старих маразматичок, а не своїй дружині! Ти слухаєш маму, яка ненавидить мене з першого дня! Ти перетворив наше життя на пекло, Діма!
– Ах, пекло! – він задихнувся від обурення. – Так це я винуватий! Я, значить… Правду мама казала. Говорила вона мені: «Не пара вона тобі, Дімочко. Ох, не пара. Блудна в неї натура». А я дурень, захищав. Усе, досить. Приїду — буде інша розмова.
Гудки короткі, часті, наче удари молотка по кришці труни. Ліза повільно поклала телефон на стіл. Руки не тремтіли, сліз не було. Вона зрозуміла одну просту річ. Це не лікується.
Він ніколи не повірить. Навіть якщо вона вдягне паранджу й закриється в бункері, Катерина Іванівна вигадає, що вона подає сигнали азбукою Морзе коханцю-шпигунові. А Діма повірить. Бо мама — це авторитет, а дружина — це так, тимчасове явище.
Вона встала й пішла у спальню. Дістала валізу, ту саму, з якою вони їздили в Туреччину в медовий місяць. Збори були короткими. Вона не брала нічого, що купив Діма. Ні шубу, яку він подарував минулого Нового року, ні ноутбук, ні навіть фен. Тільки свої старі джинси, светри, білизну, книги, документи.
Квартиру вона вимела, вимила підлогу, протерла пил, навіть дзеркала начистила — щоб ні одна баба Валя не могла сказати, що вона була поганою господинею.
На кухонному столі, прямо по центру, вона поклала записку. Усього два речення.
«Я втомилася виправдовуватися за те, чого не робила. Живи з мамою, вона тебе ніколи не обмане».
Діма повернувся через три дні. Він летів додому на всіх парах: злий, накручений, готовий до скандалу, до викриття, до того, що притисне її до стіни фактами. У голові крутилися фрази, які він кине їй в обличчя. Він взлетів на третій поверх, ігноруючи ліфт.
– Ліза! – гукав він з порогу, готовий до бою.
Тиша. Ідеальна, стерильна тиша.
Він пройшов у кімнату. Пусто. Шафа відчинена. Її полиці чисті. У ванній немає її зубної щітки, немає тюбиків з кремами, які його вічно дратували.
Він зайшов на кухню. Побачив обручку. Вона блищала на сонці холодним золотим світлом. Прочитав записку. Раз. Інший. Літери скакали перед очима.
Діма сів на табуретку. Лють пішла, змінившись страхом. Вона не просто пішла до мами подумати. Вона пішла назавжди. Обручку не залишають, коли хочуть повернутися.
У двері подзвонили. Настійливо, нетерпляче.
Діма, хитаючись, пішов відчиняти. На порозі стояла Катерина Іванівна. Позаду, як вірні зброєносці, маячили баба Валя й Ніна Семенівна.
– Ну що, синочку? – урочисто проголосила мати, заходячи в квартиру без запрошення. – Вигнав оту? Правильно. Я ж казала. Пішла, небось, до свого шофера.
– Ой, Дімочко, – піддакнула баба Валя, зазираючи через плече. – Ми ж як краще хотіли. Ми ж бачили, що вона тут таке творила.
Діма дивився на них. На матір із її переможним блиском в очах, на сусідок, що жадно озиралися в пошуках подробиць скандалу. І раптом вперше за багато років пелена впала. Він побачив не турботливу маму, а стару, злобну жінку, що годується чужим нещастям. Побачив пліткарок, яким просто нудно жити. Він згадав Лізу. Як вона зустрічала його. Як пахло її волосся. Як вона плакала в трубку, намагаючись пояснити про зламану машинку.
– Машинка… он, – тихо сказав Діма.
– Що? – Катерина Іванівна завмерла з роззявленим ротом. – Ти чого, синочку?
– Геть! – зарепетував він так, що у серванті дзенькнули келихи. – Геть із мого дому, щоб ноги вашої тут не було! Ви… ви мені життя зламали!
Сусідок здуло вітром. Катерина Іванівна, схопившись за серце, поплелася до виходу.
– Ти… ти як з матір’ю розмовляєш? Через оту?..
– Вона мене кинула, тому що я дурень, – сказав Діма, дивлячись у підлогу. – А ви допомогли. Іди, мам, я не хочу тебе бачити.
Двері захлопнулися.
Діма залишився один. В ідеально чистій, порожній квартирі. Він узяв телефон, набрав номер Лізи. «Абонент тимчасово недоступний або перебуває поза зоною досяжності». Він сів на підлогу в передпокої, стискаючи в долоні її обручку. За вікном на лавці вже починалося обговорення.
– Чули, як верещав?..
– Точно, вона його чимось опоїла. Відьма…
Але йому вже було все одно. Він був далекобійником, що звик дивитися на дорогу, але прогледів найголовніше — як його дім зруйнували не вороги, а свої.
