У домі Клавдії Семенівни Омельченко – трагедія. Єдиний син Ваня одружився з дівчиною із сусіднього села. Одружився, не спитавши благословення у матері.
— Ти навіщо привів цю Таньку? Вона бідна, без роду, без племені. Нехай би й жила далі зі своєю бабусею! — Клавдія Семенівна закотила очі. — Прийшла з одним вузликом. Вона тебе, синку, не інакше як приворожила. Ти в мене розумний, добрий, довірливий. Хіба про таку невістку я мріяла?
Свекруха з ходу почала непримиренну суперечку з Тетяною, з постійними причіпками. А вже в цьому самолюбна жінка була справжня майстриня. Спілкування з ненависною невісткою жінка звела до мінімуму.
Коли любий Ванечка повертався з роботи, мати з превеликим задоволенням згадувала його колишніх подружок, сусідських дочок, даючи зрозуміти Тетяні, яких завидних наречених позбавився син через неї.
За відсутності Івана все своє обурення й невдоволення баба Клава казала:
— Хіба так порядна господиня в хаті підлогу миє? Підлога має сяяти. А посуд як ти помила? Хто так миє? Про прання — я взагалі мовчу. Чистота в домі — це обличчя господині! А борщ ти як зварила? Нічого не вмієш, що тут казати.
Тим не менше, за вечерею, коли вся сім’я сідала за стіл, Клавдія Семенівна з апетитом уплітала зварені нелюбою невісткою борщі, а потім багатозначно промовляла:
— Жінка, яка не вміє смачно зварити своєму чоловікові борщ, не годиться на звання дружини.
Кожного дня свекруха заходила з перевіркою до спальні Івана та Тетяни. Їй конче потрібно було переконатися, що в кімнаті у молодих все гаразд. Чи протерла невістка пил? Чи акуратно складені речі в шафі? І не дай Боже, на шкарпетці Івана вона виявляла дірку. Тут же нещасній Тані влаштовувалася справжню прочуханку, що супроводжувалася криками, які чули всі сусіди. Клавдія грюкала дверима, голосила, а після вдалого «концерту» жменями ковтала ліки.
Тетяна терпіла. Більше того, старалася догодити владній і свавільній свекрусі. Вставала на зорі, лягала за північ. Але старання невістки не чіпали душу Клавдії Семенівни. Вона хотіла вижити дівчину зі свого дому, незважаючи ні на що.
Якось у гості приїхала бабуся Тані. У внучки був день народження. Поліна Сергіївна, бабуся Божа кульбаба, нарвала в палісаднику білих ромашок, спекла пиріг з капустою. Частування навіть не встигло охолонути. Однак бабулі довелося двадцять хвилин стояти на ґанку, поки Таня намивала підлогу під пильним поглядом свекрухи:
— Не личить гостям ходити по брудній підлозі. Ти її вранці погано вимила. А деяким нічого без запрошення тинятися.
— Бабуся Поля мені не чужа. Вона мені найрідніша! — несміливо заперечила Тетяна, а свекруха лише похмуро звела брови.
Коли ж дійшла черга до пирога, Клавдія Семенівна вельми переконливо промовила:
— Синку, я б на твоєму місці не стала їсти. У них удома, мабуть, бруд повсюди.
Поліна Сергіївна оторопіла від цих слів, а онучка була готова крізь землю провалитися від сорому. Таня низько опустила голову, обличчя її пішло червоними плямами, а з очей ось-ось готові були зірватися сльози. Іван уважно подивився на матір і з’їв майже весь пиріг. Мати заойкала і схопилася за серце, але фокус не пройшов. А наступного дня син із дружиною, зібравши нехитре багатство, благополучно перебралися жити до скромного старенького будиночка Таніної бабусі.
Спочатку Клавдія Семенівна розповідала сусідкам:
— Нічого, нічого! Помикається в наймах і назад прийде. От бач, дитя нерозумне.
Однак син не повертався. У гості до матері не навідувався і до її великого здивування — навіть не привітав із днем народження. Вперше в житті.
Бігли дні за днями. Ображена Клавдія Семенівна зажурилася, згорбилася й опала. Вона ходила по спустілому дому з кутка в куток. Правильно в ньому були вимиті підлоги й тарілки, правильно попрані речі. Але жінці не давали спокою думки:
— Що я не так зробила? Адже я хотіла Ванечці тільки добра, а він і не згадує про матір.
Вона мучилася безсонням, плакала, шкодувала себе. Із сусіднього села доходили чутки — невістка подарувала сина, пішла працювати до школи, за хлопцем прабаба наглядає. Однак новини викликали новий приплив неприязні до Тетяни.
— Злодійка! Вкрала в мене сина.
А подивитися на малюка хотілося. Клавдія Семенівна зробила це таємно. Серце відгукнулося заздрістю, коли вона спостерігала, як Поліна Сергіївна няньчить її внука.
— Була б у Вані інша дружина, і я б любила хлопчика. Так ця, Танька, позбавила мене і сина, й онука.
І звичне почуття неприязні розгоралося в душі з новою силою. Полюбити дитину Тетяни Клавдія Семенівна не могла — це було для неї за межами дозволеного.
Від злих думок і постійного розладу Клавдія стала чахнути й хворіти. Навіть сходила до місцевої ворожки. Та гроші взяла, пообіцяла, що син скоро розлюбить невістку. І свекруха стала чекати, що Іван схаменеться й повернеться в батьківський дім. Але замість цього прийшла нова звістка, яка застала Клавдію Семенівну зненацька. Тетяни не стало під час других пологів.
— Он воно як. Саме собою все вирішилося! — зраділа свекруха. — Тепер-то, Ванечка неодмінно повернеться. Дасть Бог, знайде собі відповідну пару. Він у мене красень, молодий — ще буде щасливий. Немовля можна одразу віддати в іншу сім’ю. Нехай усиновлять. А старшого — до дитячого будинку визначимо. І ніхто в селі нас не засудить. Чоловікові без жінки одному дітей не підняти.
Мати чекала сина з дня на день, але він так і не приїхав. Більше того, розповідали люди, що дуже сумує Іван за покійною дружиною.
— От, дурень! — розсердилася мати й сама вирушила до сина.
Ваня довго не міг зрозуміти, чого домагається від нього матуся.
— Мамо, ти про що говориш? Я не розумію. Семена до дитячого будинку, а Васеньку чужим людям на усиновлення?
У погляді сина Клавдія Семенівна прочитала щось таке, що вирішила краще ретируватися й поговорити пізніше. Пізніше розмови не вийшло.
І знову полетіли дні за днями. Самотні, нудні, порожні. По вечорах мати діставала старенький альбом і переглядала світлини.
— Ось Ваня маленький. Ось до школи пішов. А це що? Світлина з інституту. Хто це з ним? Так це ж Танька! Розлучниця проклята. Усміхається на все горло, — Клавдія Семенівна навіть забула, що невістки немає в живих. — Ну що він у ній знайшов? Сіра як миша. Чим тільки його приворожила?
Жінка з цікавістю розглядала просте обличчя молоденької дівчини.
— Ніс картоплею, волосся тонке, очі витрішкуваті. Не годиться вона моєму синові в дружини.
Минули роки. Ваня перебрався з дітьми до міста й забув дорогу до рідного дому. Клавдія Семенівна тужила, плакала, ходила до церкви, ставила свічки за упокій Тетяни й просила:
— Тебе вже нема давно. Поверни мені сина. Тепер він тобі не потрібен.
Вона від смутку висохла, пожовкла як осінній лист, захворіла. Коли хвороба трохи відпускає, Клавдія Семенівна вбирається й їде в сусіднє село на цвинтар на могилку невістки. Довго сидить там на лаві, плаче й скаржиться:
— Зовсім мене замучили хвороби, ночами спати не можу. Самій так погано, пусто у великій хаті. Ваня з того часу, як ти пішла, жодного разу не з’явився. Крім тебе й поскаржитися нікому.
З пам’ятника на свекруху величезними очима дивиться й задумливо усміхається Тетяна. Літній жінці здається, що невістка їй співчуває. Клавдія Семенівна, вдосталь наплакавшись, приймається обривати навколо могили траву. Продовжує розповідати сільські плітки. Так у клопотах непомітно біжить час. Закінчивши справи, жінка збирається в дорогу назад. Вона хреститься:
— Ну, до побачення, поки що! — зітхає, кланяється пам’ятнику й тихо каже — Донечко.
