Соломія стояла біля вікна своєї маленької квартири на Подолі, дивлячись, як осінній дощ стікає по склу. У руках тримала чашку з трав’яним чаєм — м’ята з мелісою, щоб заспокоїти нерви.
За спиною гудів телевізор, але вона не чула новин.
У голові крутилася одна фраза, яку вчора вигукнула зовиця Вікторія: «Ти злодійка! Ти вкрала моє життя!»
Усе почалося три місяці тому. Соломія вийшла заміж за Богдана — тихого, доброго інженера з Львівщини, який переїхав до Києва за роботою.
Весілля було скромним: ресторан на двадцять людей, сукня з секонд-хенду, але щаслива. Богдан мав сестру Вікторію — на п’ять років старшу, розлучену, з сином Матвійком, п’ятирічним хлопчиком із великими блакитними очима й вічним нежитем.
— Соломійко, — сказав Богдан у перші тижні шлюбу, — Вікторія в складній ситуації. Її чоловік пішов до іншої, аліменти не платить. Матвійко часто хворіє. Може, ти часом посидиш із ним? Ти ж любиш дітей.
Соломія кивнула. Вона справді любила дітей. Працювала дизайнеркою фріланс, графічні проєкти дозволяли гнучкий графік.
Спочатку все було добре: раз на тиждень вона забирала Матвійка з садочка, годувала, гуляла в парку. Хлопчик називав її «тітка Соля», малював їй сонечка й дарував листочки.
Але потім «раз на тиждень» стало «три рази». Потім — «п’ять». Вікторія дзвонила о дев’ятій ранку:
— Соломійко, будь ласка, Матвійко сьогодні без садочка, температура. Я на роботі, не можу взяти вихідний. Ти ж удома?
Соломія брала. Готувала суп, читала казки, міряла температуру. Богдан приходив увечері, дякував, цілував у щоку.
— Ти в мене золото, — казав.
Але золото почало тьмяніти. Соломія пропускала дедлайни, клієнти скаржилися. Вона не спала ночами, бо Матвійко прокидався й плакав. Вікторія ж… Вікторія ніби забувала, що в Соломії є своє життя.
— Вікторіє, — сказала якось Соломія по телефону, — я не проти допомогти, але в мене проєкт. Великий. Мені треба працювати.
— Ой, Соломійко, — голос зовиці був солодким, як мед із полином. — Ти ж тепер сім’я. А сім’я допомагає. Матвійко тебе любить. І Богданчик просив.
Богдан не просив. Він лише зітхав: «Вона моя сестра, Соломійко. Єдина рідна душа».
Кульмінація сталася в п’ятницю. Вікторія зателефонувала о сьомій ранку.
— Соломійко, критична ситуація! Мені треба на співбесіду, нова робота, шанс! Матвійко спить, я залишу ключ під килимком. Ти тільки до обіду, га?
Соломія сиділа за комп’ютером, термін здачі проєкту — понеділок. Вона подивилася на екран, на годинник, на порожню чашку кави.
— Вікторіє, — сказала твердо, — ні. Я не можу. У мене робота.
Пауза. Потім:
— Ти що, серйозно? Ти відмовляєшся від племінника? Богдану скажу!
— Скажи, — відповіла Соломія. — Але я не нянька. Я дружина. І в мене своє життя.
Вікторія кинула слухавку. Соломія відкинулася на спинку стільця. Руки тремтіли. Вона набрала Богдана.
— Богдане, твоя сестра знову… Я сказала ні. І вона образилася.
Богдан зітхнув у трубку.
— Соломійко, ну що ти. Вона в скруті. Давай я поговорю.
— Поговори. Але я більше не буду безплатною нянькою.
Увечері Богдан прийшов змучений. Обняв.
— Вікторія плакала. Каже, ти її образила. Що ти егоїстка.
Соломія відсторонилася.
— Егоїстка? Бо я працюю? Бо в мене дедлайни?
— Ні, ну… Вона просто… звикла.
— Звикла до чого? До того, що я кинув усе й біжу?
Вони посварилися вперше. Богдан пішов спати в кабінет. Соломія всю ніч не спала.
Наступного дня — субота. Дзвінок у двері. Вікторія з Матвійком. Хлопчик тримав у руках іграшкову машинку, очі червоні — плакав.
— Соломійко, — сказала Вікторія голосно, щоб сусіди чули, — ми прийшли миритися. Матвійко сумував.
Соломія відкрила двері ширше.
— Заходьте.
Вони сіли на кухні. Матвійко побіг гратися в кімнату. Вікторія поклала на стіл пакет.
— Я спекла пиріг. З вишнями. Твій улюблений.
Соломія кивнула. Але очі зовиці були холодні.
— Соломійко, — почала Вікторія, — я розумію, ти молода, кар’єра… Але сім’я — це святе. Матвійко — племінник Богдана. Твій племінник.
— Вікторіє, — Соломія налила чай, — я не проти допомагати. Але не щодня. Не замість роботи. Я не нянька.
Вікторія скривилася.
— Нянька? Ти так думаєш про мою дитину?
— Ні. Я думаю про себе.
Пауза. Потім Вікторія встала.
— Добре. Я піду. Але запам’ятай: ти відмовилася від сім’ї.
Вона пішла по Матвійка. Хлопчик не хотів іти, чіплявся за Соломію.
— Тітка Соля, а ми пограємо?
— Іншим разом, сонечко, — Соломія поцілувала його в чубчик.
Вікторія вихопила сина за руку.
— Ходімо. Тітка Соля зайнята.
Двері грюкнули.
Увечері Богдан прийшов із роботи.
— Соломійко, Вікторія дзвонила. Каже, ти вигнала їх.
— Неправда. Вони прийшли, я налила чай.
— Але вона плаче. Каже, ти холодна.
Соломія сіла на диван.
— Богдане, я люблю тебе. Але я не витримаю, якщо твоя сестра керуватиме нашим життям.
Він сів поруч.
— Я поговорю з нею. Обіцяю.
Але розмова не допомогла. Через тиждень Вікторія зателефонувала Богдану на роботу.
— Богданчику, — голос тремтів, — у мене біда. Зникла золотий ланцюжок. Та, що мама залишила. Я була в Соломії, коли ми мирилися. І більше ніде.
Богдан зблід.
— Ти впевнена?
— Абсолютно. Матвійко грався в кімнаті, я пішла в туалет… А коли повернулася — пакет із пирогом стояв інакше. І ланцюжка немає.
Богдан прийшов додому раніше. Сів навпроти Соломії.
— Соломійко… Вікторія каже, що в тебе зникла її цепочка.
Соломія розсміялася. Потім побачила його очі — серйозні.
— Ти віриш?
— Я… не знаю. Вона плаче.
— Богдане, — голос Соломії затремтів, — ти серйозно? Я — злодійка?
— Ні, але… покажи сумку. Шухляди. Давай перевіримо.
Вони перевірили. Усе. Нічого. Соломія стояла посеред кімнати, сльози котилися по щоках.
— Іди. До сестри. Живи з нею. А я… я поїду до мами.
Вона почала пакувати валізу. Богдан зупинив.
— Соломійко, вибач. Я дурень. Я вірю тобі.
Але було пізно. Соломія поїхала до матері в Ірпінь. Тиждень мовчали.
Потім — дзвінок від Вікторії. Соломії.
— Соломійко, — голос був тихим, — пробач. Я знайшла ланцюжок. У Матвійка в кишені куртки. Він грався, сховав. Я… я помилилася.
Соломія мовчала.
— Я розумію, якщо ти не пробачиш. Але Богдан місця собі не знаходить. Він тебе кохає.
Соломія зітхнула.
— Вікторіє, приїдь. Поговоримо.
Вони зустрілися в кафе на Андріївському. Вікторія з Матвійком. Хлопчик побіг до Соломії.
— Тітка Соля! Я сумую!
Вікторія сіла. Очі червоні.
— Соломійко, я була свинею. Я звикла, що ти завжди є. Що ти допоможеш. А коли ти сказала ні… я образилася. І вигадала цю крадіжку. Щоб Богдан на мене подивився. Щоб ти винна була.
Соломія дивилася в чашку.
— Ти звинуватила мене в крадіжці. Перед моїм чоловіком.
— Я знаю. Пробач. Я… я боюся самотності. Боюся, що Матвійко росте без батька. Боюся, що Богдан тепер має тебе, а я… я ніхто.
Соломія взяла її за руку.
— Ти сестра Богдана. Ти тітка Матвійка. Але я — не нянька. І не боксерська груша.
Вікторія кивнула.
— Я знайшла няню. Платну. З понеділка. І… я хочу, щоб ти приходила, коли захочеш. Не коли треба.
Соломія всміхнулася.
— Домовилися.
Вони обнялися. Матвійко малював їм сонечка.
Увечері Богдан чекав із квітами.
— Соломійко, я ідіот. Я мав стати на твій бік одразу.
— Ти став. З запізненням, але став.
Вони поцілувалися. Вікторія з Матвійком прийшли на вечерю. Без пирогів. З іграшками.
— Тітка Соля, — сказав Матвійко, — а ти будеш моєю нянькою?
— Ні, — відповіла Соломія. — Я буду твоєю тіткою. Яка приходить у гості. І грається. І пече млинці.
— Ура! — закричав хлопчик.
Вікторія всміхнулася.
— І я печу млинці. Іноді.
Сім’я сіла за стіл. Сміялися. Говорили. Соломія зрозуміла: межі — це не стіна. Це двері. Які відкриваються, коли хочеш.
А ланцюжок? Вона висіла на шиї Вікторії. Блищала. Як нагадування: правда завжди знайдеться. Якщо шукати.
Світлана Малосвітна
