У Людмили Сергіївни всередині все похололо. Пазл, який вона так довго не могла зібрати, склався в одну мить. Двадцяте число. Форс-мажори. Діти не просто просили допомоги, вони, по черзі доїли обидві пари батьків, щоб витягнути подвійну порцію допомоги. Діти годувалися з чотирьох рук, безсоромно користуючись їхньою сліпою батьківською любов’ю.
— Мамо, тату, усе, ми дорослі, самі розберемося. Чесне слово, не треба нас опікати, ми вже не маленькі.
Людмила Сергіївна дивилася на свою Дашу, таку рішучу й одночасно тендітну, і на її новоявленого чоловіка Артема, який стояв поруч, і відчувала, як у душі піднімається хвиля змішаних почуттів: якоїсь млосної ніжності, гордощів і погано прихованої тривоги.
Вони стояли на порозі пошарпаної орендованої квартири, сяючі від щастя й тієї особливої юнацької самовпевненості, яка змушує вірити, що весь світ лежить у твоїх ногах. Ще вчорашні студенти — сьогодні горда самостійна родина. З яким запалом вони відмовилися від допомоги, заявивши, що впораються самі? Її чоловік Петро Андрійович лише усміхнувся в густі вуса, але промовчав. Він, на відміну від них, чудово знав, що справжнє доросле життя — це не романтичні прогулянки під місяцем, а зрадливий порожній холодильник серед тижня. І рахунок за комуналку, що приходить з невідворотністю зміни пір року.
Батьки Артема, інтелігентні й тихі люди, дотримувалися тієї ж думки: «Нехай спробують, нехай наб’ють свої власні персональні шишки. Адже тільки так і можна подорослішати». Чи не так?
Перші тижні їхнього нового вільного життя нагадували красивий і трохи затягнутий рекламний ролик. Можна було прокинутися о 11-й годині, ліниво поснідати вчорашньою піцою прямо з коробки й до самого вечора дивитися серіали, вкрившись однією ковдрою. Робота, ну, робота була, куди ж без неї. Але вона сприймалася як дратівлива невідповідність, що заважає насолоджуватися життям. Зарплати, здавалося, цілком вистачало. Ось вона — свобода в чистому вигляді. Ніхто не дзижчить над душею, що час винести сміття. Ніхто не кидає осудливих поглядів на купу немитого посуду в раковині. Просто рай на землі.
Тільки ось незадача. Купа посуду чомусь зростала в геометричній прогресії, а холодильник, ще недавно під зав’язку набитий батьківськими гостинцями, тепер зустрічав їх лише самотньою лампочкою й засохлим лимоном. Артем із щирим подивом виявив, що чисті сорочки не матеріалізуються в шафі з повітря, а Даша з всесвітньою тугою усвідомила, що макарони з сосисками — це, звичайно, гастрономічний шедевр, але на третій день поспіль вони викликають уже не апетит, а екзистенційний жах. А попереду, як кажуть, ціле життя. Невже воно все буде складатися з от цього ось побуту — липкого й неминучого?
Гроші. О-о, це чарівна субстанція, яка в перший день після зарплати здавалася невичерпним джерелом радості. Випаровувалася з якоюсь надприродною швидкістю. Ранкове капучіно з мигдалевим сиропом по дорозі на роботу — святе. Бізнес-ланч у симпатичній кав’ярні, бо ну, кому хочеться таскати з собою контейнери. Ввечері замовлення великих апетитних ролів. Адже вони обоє так втомилися, так вимоталися, що немає сил навіть на пельмені. Додайте до цього пару походів у кіно, нову життєво необхідну кофточку для Даші й ті самі модні кросівки для Артема, без яких його образ був би неповним. І ось через якийсь жалюгідний тиждень на банківських картках самотньо залишилися зовсім копійки.
У цю саму мить починався добре відрепетирований спектакль. Артем набирав батька.
— Тату, привіт. Слухай, тут такий форс-мажор, розумієш, ноутбук накрився, а в мене вся робота на ньому. Просто горить усе. Не позичиш до зарплати?
Петро Андрійович важко зітхав, бурчав для порядку, але, звичайно, переказував. Хіба можна залишити сина без робочого інструменту?
Того ж вечора чи наступного дня Даша відправляла матері повідомлення.
— Мамулечко, привіт. Уявляєш, у нас кран на кухні прорвало. Затопили сусідів знизу. Вони такі злі. Терміново потрібні гроші на ремонт і компенсацію. Виручиш, а? Я все віддам.
І Людмила Сергіївна, із завмираючим серцем, уявляючи собі потоп і розлючених сусідів, звичайно, виручала. Як інакше? Адже це її дитина потрапила в біду.
На рідкісних родинних вечерях, які траплялися виключно на території батьків, молоді трималися просто молодцями. З непідробним ентузіазмом вони розповідали про своє самостійне життя й про те, як чудово проводять вечори удвох, насолоджуючись суспільством одне одного, переважно втулившись кожен у свій смартфон. Батьки слухали, співчутливо кивали й непомітно переглядалися. Фальш просочувалася в кожне слово, в кожен занадто голосний регіт.
Вони бачили, як осунулася й схудла Даша, як нервово смикається око в Артема, коли свекор ніби випадково питав про плани на відпустку. Але вони мовчали. Була домовленість: «Не втручатися». Це їхнє життя, їхні граблі, їхній урок. Головне, щоб вони засвоїли його до того, як наламають дров і остаточно заплутаються у власній брехні.
Людмила Сергіївна завжди була жінкою спостережливою й володіла аналітичним складом розуму. Вона не могла не помітити дивну, майже містичну закономірність. Прохання її дочки про фінансову допомогу надходили з суворою періодичністю, як потяги за розкладом, строго після двадцятого числа кожного місяця. Легенди мінялися з винахідливістю заправського сценариста. То зламався фен, а без нього ніяк. То зарплату на роботі затримали на тиждень, то треба терміново зкинутися на дорогий подарунок начальнику. Сутність залишалася незмінною: дай грошей.
Одного разу в нічого не значущій телефонній розмові мати Артема, Єлизавета Максимівна, м’яко поскаржилася:
— Людмило, розуму не прикладу, що у них там відбувається. Тьомочка знову дзвонив, грошей просив, каже, зуб розболівся, на лікування не вистачає. І дивно, рівно в тих же числах, що й минулого місяця.
У Людмили Сергіївни всередині все похололо. Пазл, який вона так довго не могла зібрати, склався в одну мить. Двадцяте число. Форс-мажори. Одночасно з двох сторін. Вони не просто просили допомоги, вони, як два хитрі шахраї, скоординовано й по черзі доїли обидві пари батьків, щоб витягнути подвійну порцію допомоги. Діти просто-напросто годувалися з чотирьох рук, безсоромно користуючись їхньою сліпою батьківською любов’ю.
Чаша терпіння переповнилася. Одного нічим не примітного буднього вечора Людмила Сергіївна, прихопивши з собою торт і пакет із фруктами, поїхала до молодих. Без дзвінка, без попередження.
Двері відчинив заспаний і явно незадоволений Артем у м’ятій футболці. За його спиною відкривався вид, гідний пензля художника-апокаліптика. Пізанська вежа з коробок від піци в кутку, заляпаний кетчупом і соєвим соусом стіл. Одяг мальовниче розкиданий по всіх горизонтальних поверхнях. А в раковині… в раковині висів Еверест з брудного посуду, що випромінював тонкий кислуватий аромат забуття.
Повітря в квартирі було важким, застійним, насиченим запахом вчорашньої їжі й невинесеного сміття. Даша, що випорхнула з кімнати, побачивши матір, жахливо зніяковіла, почала щось лепетати про генеральне прибирання, яке вони якраз збиралися почати. Але Людмила Сергіївна дивилася не на цей побутовий хаос. Вона дивилася на їхні розгублені, винуваті, по-дитячому надуті обличчя й з приголомшливою ясністю розуміла: «Ніякого дорослого шлюбу, ніякої родини тут не було. Був лише інфантильний, нежиттєздатний союз двох споживачів, нездатних подбати навіть про самих себе, які живуть у коконі з брехні за чужий рахунок».
Вона не стала кричати. Крики й скандали — це ознака безсилля. Посадивши заціпенілу Дашу на єдиний чистий табурет на кухні, вона спробувала почати спокійну дорослу розмову.
— Доню, зрозумій ти, будь ласка, самостійність — це не коли ти з’їжджаєш від батьків. Це коли ти можеш сама себе забезпечити. Не на словах, а на ділі. Коли ти плануєш свій бюджет так, щоб вистачало від зарплати до зарплати, готуєш їжу, створюєш затишок у своєму домі.
Але Даша, як і будь-яка дитина, спіймана на брехні, почула в її спокійних словах лише звинувачення й докір.
— Мамо, ну знову ти за своє. Ми нормально живемо. Тобі просто не подобається, що ми живемо не за твоїми правилами. Чому ти не можеш просто порадіти за нас? Ти просто не даєш нам жити по-своєму.
У цю мить у розмову встряв Артем, намагаючись своєю недоречною жартівливою фразою розрядити обстановку, що нагрілася до межі.
— Людмило Сергіївно, ви в нас прямо як фінансовий контролер із податкової, — зареготав він. Але регіт вийшов напруженим, жалюгідним і зовсім не смішним.
Розмови не вийшло. Стіна з образ, непорозуміння й войовничого інфантилізму виявилася надто високою й міцною.
Того ж вечора Людмила Сергіївна, ледь прийшовши до тями, набрала номер Єлизавети Максимівни. Їй навіть не довелося довго пояснювати ситуацію. Досталося пари фраз, щоб усе зрозуміти. Матері, обдурені власними дітьми, на диво швидко знашли спільну мову й ухвалили тяжке, але єдино вірне в цій ситуації рішення: фінансовий кран перекрити повністю. Більше ні копійки, ні під яким, навіть найбільш роздираючим приводом. Аргумент був простий і залізний: поки діти знають, що під ними завжди є запасний аеродром у вигляді батьківських гаманців, вони ніколи не навчаться літати самостійно. Пора прибирати страховочну сітку. Досить.
Для Даші й Артема це стало справжнім громом серед ясного неба. До зарплати ще довгі нескінченні два тижні. А в кишенях і на картках — вітер. Звичні дзвінки з проханнями про допомогу наштовхнулися на ввічливу, але непробивну відмову з обох боків. Паніка. Справжня липка паніка. Що робити?
Перші дні пройшли в запеклих сварках і взаємних звинуваченнях. «Це ти витратив усе на свої дурнуваті ігри!», «А ти спустила останні гроші на соте за рахунком сукні, яку навіть ні разу не наділа!» Але криками й докорами холодильник не наповниш. Довелося провести ревізію кухонних шаф і витягти на світ божий забуту пачку макаронів і самотню банку тушонки. Довелося морщачись від огиди відчищати застиглий жир із плити. Довелося з болем у серці відмовитися від ранкового лате й вечірньої доставки ролів. Було нестерпно важко, принизливо, образливо, але поступово, скрегочучи зубами й то й діло зриваючись один на одного, вони почали справлятися.
Виявилося, що зварити суп з кур’ячого кубика — не така вже й складна наука, а спати в чистому прибраному помешканні, виявляється, набагато приємніше. Нехай невміло, криво, косо, але вони вперше у своєму спільному житті жили на свої, на чисто зароблені, а не виклянчені гроші.
Минув місяць. Тривожний, тихий місяць. Телефони батьків мовчали. Жодного плачливого смс, жодного дзвінка з черговою завченою легендою про непередбачені витрати.
Людмила Сергіївна часто сиділа біля вікна й дивилася на зимове місто. Чи стало їм краще? Чомусь навчилися? Чи просто юнацька гордість і палючий сором не дозволяють їм знову просити про допомогу? Вона не знала відповіді. Але десь у самій глибині душі, під шаром тривог і сумнівів теплилася тендітна надія. Надія на те, що цей жорстокий, але необхідний голодний урок пішов їм на користь. Що, набивши достатньо шишок і нахлебавшись дорослого життя по повній програмі, її дівчинка і її зять нарешті почнуть дорослішати по-справжньому.
