У житті кожної жінки настає такий момент, коли відчуваєш себе ніби у пастці між бажаннями та реальністю. У голові постійно рояться ідеї, якісь неймовірні плани, але до реальних дій ніяк не доходить. Я от теж така. Думаєте, я сиджу й нічого взагалі не роблю? О, ні! Я завжди чимось зайнята.
Ось, наприклад, вирішила займатися скандинавською ходьбою. Купила собі палиці — дорогущі, капець. Думаю: ну все, тепер буду ходити щодня, як мінімум по 10 тисяч кроків. Але, десь у грудні вони, мабуть, підуть у комору, а я знову заглиблюся у черговий фітнес-челендж, який так і не доведу до кінця.
— Маріє, ти вже знову зі своїми ідеями? — кепкує сусідка Галя, побачивши мене на вулиці з палицями. — Ти ж минулого разу на йогу записувалася, а перед тим — на курси японської кухні.
— Ага, записувалася і так само швидко з них виписалася, — сміюся у відповідь. Але ж мені хочеться бути активною, цікавою, сучасною! Постійно придумую, чим зайнятися, а воно все якось валиться з рук.
Англійська? Ха! Три місяці вчила слова у якійсь програмі, аж поки мені не набридло перекладати «дівчинка любить читати книги». Підозрюю, що навіть мої коти ту англійську зрозуміли б краще за мене. А якось я вирішила, що настав час зайнятися рукоділлям. Купила пряжу, спиці, зв’язала половину светра і загубила ті спиці. У прямому сенсі. І тепер у мене на балконі лежить незрозуміла частина одягу, яка ніколи не стане цілою.
Ну, нічого, — втішаю себе, — буду сидіти у своєму недов’язаному светрі з чашкою недовареного какао, загорнута у недошитий плед, читаючи ту саму недочитану книгу, яку обіцяла собі завершити ще у вересні. Читаю її вже третій місяць і кожного разу, коли добираюся до сторінки 150, усвідомлюю, що взагалі не пам’ятаю, про що була попередня глава. Доводиться повертатися назад і перечитувати знову.
Це якась літературна круговерть, яка нескінченно тягнеться у моєму житті, як і всі інші мої незавершені справи. Хтось обіцяє собі з понеділка почати нове життя, а я ось уже три місяці обіцяю собі дізнатися, чим же закінчиться ця клята книга! У мене є цілий набір недо-справ!
Але це ще не все. Криптовалюта! Усі навколо вже вкладаються, заробляють купу грошей, купують квартири й машини. Думаю, і я маю спробувати. Реєструюся на платформі, вкладаю — аж тут ринок падає і мій депозит перетворюється на жалюгідні копійки. І от сиджу я, згадую, як Наталка з офісу вже другу квартиру купила за ті самі біткоїни, а я досі не можу звести кінці з кінцями.
— Я тобі ж казала: треба терпіння і витримка, а не все й одразу, — дзвонить подруга, в якої є свій YouTube-канал із мільйонною аудиторією. — Хоча, може, тобі варто спробувати себе у блогерстві?
— Так-так, блогерство! Що ж, треба знімати! — підбадьорила я себе. Але, як виявилося, сидіти перед камерою й говорити щось розумне — це не так вже й просто, як здається. Спробувала зняти кілька відео, але більшість із них закінчувались моїм нервовим «Стоп! Перезнімемо!». Зрештою, з трьох знятих роликів один потрапив на канал і набрав аж… три перегляди. Після цього моя кар’єра блогерки теж закінчилася.
— Може, тобі варто відкрити власну кав’ярню? — запропонувала Оксана, моя інша подруга, яка успішно керує рестораном. — У тебе ж стільки ідей!
— Кав’ярню? Це ж треба приміщення орендувати, обладнання купити, а ще, щоб не трапився якийсь дядько з перевірками! — сміюся я, хоча насправді у голові вже малюю план із кавою, десертами й затишною атмосферою.
І так кожного разу. Що не день — нова ідея. То бізнес, то спортзал, то вивчення нової мови, то раптом візьмуся вивчати основи бухгалтерії. Але жодна з цих справ не доходить до логічного завершення. Чому? Мабуть, я все ще шукаю себе, своє покликання.
І ось, коли здається, що ось-ось знайду ту справу, що запалить у мені вогонь — усе розсипається, як картковий будинок. Начебто все добре: родина, робота, друзі, але всередині якась порожнеча, яку не можу заповнити жодною з цих речей. Плато, якесь плато у всьому. У навчанні, у житті, у роботі, у фінансах. Рівно, повний штиль.
