— Не розумію, що робити. Машина знову зламалася, а грошей на ремонт немає.
Валентина знизала плечима.
— Як ти користуєшся цією машиною? Давно б уже нову купив, чим на такому соромі їздити?
Тимофій хмикнув.
— А де взяти гроші на нову? Сама знаєш, яка зарплата у мене.
— Зміни роботу. Штани просиджуєш, нічого не робиш, і чекаєш, що тобі платитимуть за це.
Тимофій упнувся в тарілку, потім відсунув її від себе.
— Ні, треба щось робити.
Валентина подивилася на нього з усмішкою.
— І що ж?
Тимофій глянув на жінку.
— Ну, треба подзвонити Катерині.
— Ой, не можу. Твоя сестра що, в лотерею виграла? Коли це в неї гроші водилися?
— Та постривай ти з грошима. Тут така справа. Зинку я недавно зустрів. Ну, сусідку баби нашої.
— Це Ельвер, чи що?
— Ну, її. Каже, баба зовсім погана. Навіть сиділка за нею дивиться.
Валентина присіла навпроти. Баба була їм не зовсім рідною. Колись батько одружився на ній, а на той момент Тимофію й Катьці вже більше вісімнадцяти було. Вона була старша за батька, та й взагалі дітям не подобалася. Вони практично не з’являлися у батька, хоч гроші періодично просили. Ельвіра ця була жінкою заможною, та й дім у неї величезний, гарний. Потім, коли батька не стало, вона підтримувати їх матеріально відмовилася. І, звичайно, вони й дорогу до неї не згадували ані разу.
А тут, після слів Зінаїди, тієї самої сусідки Ельвіри, Тимофій раптом згадав, що вони ж теж начебто як і дітьми її є, по батькові. Ну, хай не рідними, але це не так і важливо, бо інших родичів у баби не було.
— І що? Ви ж сто років до неї не їздили, не спілкуєтесь.
— Ось ти не тямиш. Якщо бабі зле, треба шевелитися. А то ж дім може хтось інший забрати. А якщо його продати? О, він зараз таких грошей коштує.
Валентина подивилася на чоловіка з повагою.
— Нічого собі. Я б ніколи не додумалася. Треба дзвонити Катьці. Тільки дивись, щоб сестричка не обікрала тебе. Вона та ще пані. Коли вона у нас гроші позичала? Три роки минуло, а так і не повернула.
— От і поверне. З відсотками. Тягни телефон.
Тимофій набрав раз. Сестра трубку не взяла, набрав ще. Нарешті роздратований голос сказав:
— Так, слухаю.
— Катюха, що така невдоволена? Ревеш, наче потерпіла.
— А чого мені бути задоволеною? Ти ж телефонуєш, щоб борг спитати, а грошей нема. Який тепер настрій?
— Та постривай. Я й справді через гроші, але не ті. Є в мене до тебе розмова. Як поліпшити наше матеріальне становище. Ти б заїхала ввечері. Побалакаємо.
— Хм, цікаво. Гаразд, ввечері заскочу. Щось привезти?
Тимофій розплився в усмішці.
— Ну бери, Валька теж щось організує.
Валентина обурилася, але нічого не сказала. Катьку вона хоч і не любила, але мусила визнати, що сестра чоловіка набагато розумніша й хитріша за брата, а тут реальні гроші замаячили, і не маленькі. Можно буде ремонт нарешті зробити, дітям чогось прикупити. Та й у самої черевики вже третій рік носяться.
Ввечері за столом розгорілися справжні баталії.
— Тимофію, не чекала я від тебе такої світлої думки. Треба з’їздити, навідати бабу, ну й там уже на місці подивитись, що й як. Приїдемо і що скажемо.
— Ну, там уже по ходу думатимемо. Навідати, подякувати сказати, та вигадаємо. Може, вона там зовсім при смерті. Треба все на місці вирішувати.
— Ну, мабуть, ти права. Давай-но завтра з’їздимо.
Катя повернулася до Валентини.
— Валюх, ти в нас баба господарська. Виділи вже пару банок з огірками. Не з порожніми же руками до неї лізти. Я зараз зовсім на мелі.
Валентина махнула рукою.
— Та що вже.
Тимофій і Катерина стояли навпроти будинку.
— Ну що, підемо?
Двері відчинила незнайома жінка.
— Добрий день, ми до Ельвіри Едуардівни.
Катерина мало не вилаялася. Ну як можна мати таке ім’я, по батькові? Не вимовиш навіть.
Жінка мовчки відступила, показала, куди йти. Ну, вони ж і самі знали. Увійшли в кімнату. На дивані лежала бабуся. Ні одного гарного слова для неї в голові у гостей не знаходилося. Начебто й не робила нічого поганого, ну, крім як гроші перестала давати після того, як батька не стало. Але саме це й запам’яталося міцно.
Літня жінка уважно подивилася на них.
— Кого я бачу? Чим зобов’язана?
Катя усміхнулася так щиро, як тільки могла.
— А ми от вирішили навідати. Молоді й дурні були. А ви ж нам не чужа. Ельвіро Едуардівно.
Ельвіра дивилася на них підозріло.
Самотність — страшна річ. З Ольгою не поговориш. Вона ж не моя від народження. З іншого боку, навіть добре — не глумить голову, коли вона болить.
— Олько, зроби нам чай. Гості.
Доглядальниця кивнула й вийшла.
А Ельвіра сказала:
— Несподівано, звичайно.
Про себе подумала: “А може, тут не все так чисто? З чого б це? Ніколи не навідували, навіть на похорон батька ані копійки не дали й на поминки додому не приїхали, а тут явилися. Хоча й справді, стільки років минуло. Тоді-то вони були молоді, дурні, а ось тепер Тима наполовину сивий.”
— Ну, раз прийшли, розповідайте, як живете. Я вже з вашого дозволу лежатиму. Ноги не ходять.
Катя й Тимофій перезирнулися. Розмова йшла натягнуто й важко. Говорили про погоду, про життя.
Коли повернулися додому, сіли за стіл.
— Так, баба-то ще при своєму умі. Доведеться навідати нам її не раз, — Катерина зітхнула.
— Та вже, дуже швидко грошей зірвати не вийде. Давай тоді в наступну неділю знову з’їздимо, а тиждень подумаємо, як краще вчинити.
— Ну, давай.
Через тиждень Катя обережно завела розмову про будинок, що він ні на кого не оформлений і все таке. Ельвіра усміхнулася.
— Ну, тепер-то я не переживаю. Я вже думала, що сама. А ви от приїжджати стали, і наче серце відтало. Я, знаєте, як час буде, нотаріуса викличу й зроблю дарчу. Ну, щоб як помру, не довелося вам бігати по інстанціях, та доводити, що ви справжні спадкоємці. Отак і зроблю.
Катерина усміхнулася.
— Так, в котрий раз себе сварю, що ми так вчинили. Негарно.
Літня жінка махнула рукою.
— Ой, Катенько, всі молоді гарячі. Я ж все розумію. Головне, що поговорили, що приїхали, що не доведеться мені самій вмирати. Знаєте, ви як приїжджати стали, я навіть краще почувати себе стала. Ось чесне слово, навіть пожити ще захотілося.
Катя й Тимофій переглянулися, а от це їх зовсім не тішило. Тим більше, що Тима вже знайшов пристойну машину. Зовсім недорого. Господар збирався купувати іншу й поки не продавав свою, але сказав, що край місяць потримає, а час-то тікав.
Вони вийшли у двір.
— Ну що, Катюх, давай тримати родинну раду. Щось мене така перспектива зовсім не тішить.
— Думаєш, мене тішить? У мене кредит прострочено. Я якось не розраховувала, що наша поява їй здоров’я додасть.
— Ось і я не розраховував. Давай думати, що ми маємо. Ми маємо великий плюс. Баба перепише будинок на нас. Це, звичайно, дуже полегшує ситуацію. Якщо що, під нього можна заставу взяти, поки вона збереться на той світ.
— Так, можна, але в мене є ідея краща. Катя подивилася на брата.
— Ну-ка, цікаво послухати.
— Я пропоную одразу, як тільки Ельвіра перепише будинок на нас, продати його.
— Це як? Вона ж ще не померла.
— Та дуже просто. Будинок продати, старуху в пансіонат для літніх людей, заплатити, щоб її визнали, як там, недієздатною. І все. Справа в капелюсі.
Катя хмикнула.
— Нічого собі. А в тебе, я дивлюся, з віком мізки проявлятися стали. Так, треба все добре обдумати. І покупця, до речі, можна потихеньку підшукувати. Старусі скажемо, що хочемо Новий рік у колі родини відсвяткувати, дітей привезти. Нехай зовсім розрідиться та вже швидше всі папери підпише.
— О, діло кажеш? Давай, все, слідуємо нашому плану.
Вони пішли до калітки. І жоден з них навіть не помітив, що за кущем стояла та сама німа доглядальниця. До речі, вони були впевнені, що ця дивна жінка не тільки німа, а й глуха, та ще й зовсім хвора.
Через кілька днів усі знову приїхали до Ельвіри. Вирішили, що прийшов час прикрашали ялинку. Бабуся раділа, як дитина.
— Ой, уже не знаю, скільки років не було в моєму домі гарної ялинки. А діточки-то кому скільки років? Ох, треба ж подарунки приготувати. Та й вам також. Завтра ж подзвоню нотаріусу.
Доглядальниця подивилася на господиню й вийшла з кімнати. Вона помітила, як радісно переглянулися Катерина й Тимофій.
Через день приїхав нотаріус. Вони з Ельвірою були давно знайомі, і він щиро зрадів, що жінка тепер не сама.
— Ось бачите, і ялинка у вас, і родина, все не так уже й погано.
— Так, Вікторе, ти абсолютно правий. Хороші вони. Я теж винна. Могла б подзвонити, запитати, як справи. Ні. Все образи свої збирала. Ну, давай за діло.
Не встигли вони навіть папери розкласти, як на стіл, поверх паперів, Ольга поклала цілком списаний аркуш. Вона старалася, виводила букви всю ніч. Треба було написати так, щоб зрозуміло всім було.
— Олю, це що?
Доглядальниця стала жестикулювати.
Нотаріус узяв аркуш, став читати. Чим далі читав, тим вище піднімалися брови.
— Ось це поворот, Ельвіро Едуардівно, вам треба це прочитати обов’язково. Не так все чудово, як здається.
Літня жінка простягнула руку.
— Ну, що вона там написувала? Крупи закінчилися, чи ганчірки пил витирати?
— Та ні, тут трохи інше.
Ельвіра Едуардівна уважно прочитала папір. Потім ще раз. Ще потім зітхнула.
— Значить, світ не змінюється. Все й завжди залишається на своїх місцях. Що ж робити тепер?
Нотаріус зітхнув.
— Ну, явно переписувати їм будинок — дуже погана ідея. Подумати треба.
Через два дні Валентина, Тимофій, Катерина й діти приїхали до Ельвіри. Та напружено посміхалася, маленькими шматочками відкушувала пиріг, який спекли, спостерігала за дітьми. Тимофій не знав, як би акуратно запитати про нотаріуса. Ну, щоб не дуже явно. Ельвіра прекрасно бачила, що його мучить, і з цікавістю чекала, а як же він викрутиться з цієї ситуації.
Нарешті не витримала Катя й начебто спитала:
— А нотаріусу не телефонували?
— Телефонувала, Катенько. Ой, краще б і не телефонувала.
— А що таке?
На бабусю втупилося одразу три пари очей.
— Ой, такі негарні речі він мені розповів. Будинок-то цей мені у спадок від чоловіка залишився. Ну, отримала й отримала. Сильно-то не цікавилася. А тут виходить, що тоді ще я якісь документи не оформила, й усе. Такі податки на будинок, що тепер, якщо його продати, то тільки на них і вистачить. І справа вже мало не в суді. Я спочатку плакала. Як жити? Як бути? А потім нічого, заспокоїлася. У мене ж тепер є ви. Якщо відберуть будинок, то є куди піти. Он у Тимоші двокімнатна квартира. Ну що, вони для мене куточок не знайдуть? Чи ти, Катенько, у тебе ж однокімнатна, а дитина-то одна, так що й до тебе в крайньому випадку.
Спочатку щелепа відвисла у Валентини, потім у Тимофія, потім у Катерини. Вона ж перша опам’яталася.
— Чого? Та ви в своєму розумі? Куди мені в однокімнатну ще людину? Зовсім з розуму вижили? Ну вже ні. Мене схеми одразу виключайте.
Катя зіскочила, схопила за руку свою дитину й, не прощаючись, вискочила з будинку.
Ельвіра повернулася до Тимофія.
— Ну, а ти, Тимошу, ти-то старусі куток виділиш?
З місця зіскочила Валентина.
— Взагалі-то це моя квартира, від моїх старих дісталася, так що сторонніх там не буде. Діти, додому!
Валя вже дійшла до дверей, але повернулася. Забрала зі столу свій пиріг.
— Немає чого добром розкидатися, не настільки ми й багаті.
Двері грюкнули, в кімнату увійшла доглядальниця. Ельвіра слабко усміхнулася.
— Ну ось, знову залишилися ми з тобою вдвох. Посплю, мабуть, а ти прибери все тут.
Бабувся відвернулася до стіни, старанно ховаючи сльози. Ольга похитала головою. Вона старалася не шуміти, все прибрала, все помила, а потім знову сіла за свою писанину. Через хворобу вона не вміла так швидко писати, як інші, але старалася, виводила букви.
Коли Ельвіра Едуардівна прокинулася, побачила аркуш, взяла, прочитала, ще раз перечитала. Вона усміхнулася:
— Ну, значить, так тому й бути.
На аркушику було старанно виведено, що Ольга ніколи не кине Ельвіру, бо та зробила для неї дуже багато хорошого. І хоч по крові вона їй ніяка не родичка, але зробить усе, щоб Ельвіра не почувала себе самотньою й кинутою.
Бабуся глянула на ялинку.
— Не забути б подаруночок для Олі під неї покласти.
Ну, а згодом вони з нотаріусом все-таки склали заповіт, і був він оформлений на Ольгу.
