У моєму домі явно хтось був… Серце закалатало дужче!
— А ти що тут робиш? — нахабно відповів він. — Ти ж зазвичай взимку сюди не приїжджаєш.
Я завжди любила нашу стареньку дачу. Її збудували ще мої бабуся з дідусем, а потім будиночок перейшов мені у спадок.
Невелика ділянка з яблунями, затишний будиночок.
Це місце зберігало спогади мого дитинства: літні канікули, бабусині пироги, читання книжок на ґанку.
Але найбільше я любила тишу цього місця, можливість сховатися від міської метушні.
Коли я вийшла заміж і завела сім’ю, дача виявилася порятунком.
Ми з Олегом — моїм тепер уже колишнім чоловіком — часто приїжджали сюди, щоб заощадити на продуктах. Я вирощувала овочі, робила заготовки на зиму.
Це місце буквально нас виручало.
Але все це залишилося в минулому. Ми прожили разом тринадцять років, після чого я зрозуміла, що більше не можу його терпіти.
Постійні обіцянки, які він не виконував, його нескінченні пошуки себе, повна відсутність допомоги по дому та дітям…
Розлучення стало для мене ковтком свободи. Олег поїхав на заробітки, а я залишилася з дітьми та своїми турботами.
І, знаєте, мене все влаштовувало. Він дзвонив дітям раз на рік, і більше про нього я нічого не чула.
Однак цієї зими я вирішила з’їздити на дачу. Зазвичай після закінчення сезону я закриваю будинок до весни, але цього разу вирішила перевірити, чи все гаразд.
На дачі залишалося багато речей: новий холодильник, телевізор, запаси консервів. Хотілося переконатися, що нічого не пропало. Мало хто може залізти, навіть якщо селище пристойне.
Коли я підходила до паркану, одразу відчула, що щось тут не так. У домі явно хтось побував. На вікнах фіранки були відкриті, хоча я точно пам’ятала, що ретельно засмикнула їх перед від’їздом.
Серце закалатало дужче, але я трохи зачекала, та нічого не вдієш. Вирішила зайти й перевірити, що всередині.
Ключ повернувся в замку, і двері відчинилися легко. Я ступила всередину й одразу зрозуміла: на дачі хтось жив. На столі стояла банка лечо з ложкою, плиту явно нещодавно використовували, а на ліжку була розкладена постільна білизна. Паніка накотила хвилею. Хто міг тут бути?
Моя перша думка — викликати поліцію. Але тут згадала, що через кілька будинків живе Костя, друг мого сина. Кремезний хлопець, працює охоронцем, а зараз тимчасово живе на дачі після розлучення. Я вирішила піти до нього по допомогу.
Костя був вдома і, вислухавши мене, одразу погодився допомогти.
— Не переживайте, тітко Наталю, розберемося, — заспокоїв він, накидаючи куртку. — Давайте підкараулимо, хто там, і діятимемо за обставинами.
Ми повернулися на мою дачу й сховалися в дальній кімнаті. Хвилювання зростало з кожною хвилиною. Десь за годину почулися кроки в передпокої. Костя жестом показав, щоб я залишалася на місці, а сам приготувався діяти.
Коли двері відчинилися, ми вискочили зі схованки.
— Стій! — голосно скомандував Костя, схопивши незнайомця за комір. Той від несподіванки скрикнув. І тут я впізнала цю людину.
— Олеже?! — вигукнула я, не вірячи своїм очам.
Мій колишній чоловік, помітно схудлий і недоглянутий, із розгубленим обличчям дивився на нас.
— Ти що тут робиш? — різко спитала я.
— А ти що тут робиш? — нахабно відповів він. — Ти ж зазвичай взимку сюди не приїжджаєш.
Я відчула, як у мені закипає злість.
— Ти мені зуби не замовляй! Це моя дача. Поясни, що ти тут робиш, або я викликаю поліцію.
— Не треба поліції, — зітхнув Олег, явно розуміючи, що справа кепська. — Давай спокійно поговоримо. Костю, можеш нас залишити?
Костя неохоче погодився, але попередив:
— Якщо що, кличте.
Коли сусід пішов, Олег опустився на стілець і почав розповідати свою жалісливу історію. Виявилося, що його контора закрилася, він залишився без роботи, а грошей не вистачило навіть на оренду житла. Тоді йому спала на думку «геніальна» ідея — пожити на моїй дачі, поки він не знайде нову роботу.
— У мене не було вибору, — сказав він, дивлячись мені прямо у вічі. — Я ж нікому не заважаю. І, якщо чесно, я думав, ти не дізнаєшся.
— Не заважаєш? — усміхнулася я. — Ти зламав мій дім, з’їв мої консерви й улаштувався тут, як у себе. Це нормально, по-твоєму?
— Я знав, що ти розлютишся, — зітхнув він. — Але мені нікуди було йти. Дай мені час. Я обіцяю, що придивлюся за дачею, все тут підтримаю в порядку. Можу відремонтувати щось, поки все одно нічим зайнятися.
Я мовчки дивилася на нього, відчуваючи суміш жалю й роздратування. З одного боку, він був не чужою людиною, та й кидати його на вулиці взимку було б жорстоко.
З іншого боку, коли в нього все було добре, він не допомагав ні мені, ні дітям.
Ми домовилися, що Олег залишиться до травня — до початку дачного сезону. Я поставила жорсткі умови: жодних гостей, закруток моїх не чіпати, повний порядок на ділянці й обов’язок знайти роботу.
І, головне, він мав відремонтувати веранду, яка давно цього потребувала.
А я все ніяк не могла виділити фінанси, щоб найняти робітників. Олег погодився. І я вирішила, що це цілком вигідна угода.
Діти, дізнавшись, що їхній батько живе на дачі, відреагували по-різному. Син хотів відвідати його, але донька категорично відмовилася. Вона не могла пробачити батька за роки, коли він не брав участі в їхньому житті.
Олег потроху почав наводити лад. Іноді мені здавалося, що він справді старається. Але в глибині душі я розуміла: він усе той самий чоловік, який звик жити за чужий рахунок.
Коли в січні я приїхала на дачу перевірити, чи все гаразд, я застала його з компанією друзів. На столі — порожні пляшки, недопалки, безлад навколо. Я ахнула!
— Олеже, ми домовлялися! — сказала я, ледве стримуючи гнів. — Ти не можеш жити тут і влаштовувати таке безладдя. Збирай свої речі.
— Ну не будь такою суворою, — спробував він усміхнутися. — Просто хлопці зайшли на вечір, новорічні свята ж, вони вже їдуть і більше їх не буде. Можеш у Кості спитати. А веранду я вже ремонтувати почав, сама бачиш.
Я поставила його на місце, але до травня залишила на дачі, попередивши, що це останній шанс.
До квітня я більше не з’являлася на дачі. Але просила Костю простежити, щоб у моєму домі було все тихо й спокійно. І він пообіцяв мені.
Коли в квітні я приїхала на дачу, то вже на порозі зрозуміла, що щось не так. Ділянка була доглянута, веранду явно майже відремонтували, але всередині на мене чекав сюрприз.
У домі я застала незнайому жінку. Вона мила підлогу й розмовляла з кимось по телефону.
— А ви хто? — спитала я, намагаючись приховати обурення.
Жінка підвела голову й спокійно відповіла:
— Я Іра. Господиня дому, а що ви хотіли?
Ці слова наче громом ударили мене.
— Ви живете тут? — уточнила я, дивлячись на неї.
— Так, це мій з чоловіком дім, а ви хто? І чому в черевиках зайшли в дім? Виходьте надвір! — обурено відповіла вона.
Я відчула, як усередині все закипає.
— Це мій дім! Я Олегу дозволила пожити до травня, щоб він підготував дім до сезону, — сказала я, ледве стримуючи гнів.
Іра дивилася на мене з недовірою, а потім заявила:
— Ні, це дім мого чоловіка! Забирайтеся!
Вона з роздратуванням кинула в мене мокру ганчірку, явно думаючи, що я якась божевільна.
— Ви помиляєтеся, це мій дім! — не витримала я. — Ваш «чоловік» вам не сказав? Він мій колишній чоловік, і цей дім залишився від моєї бабусі!
Іра зблідла, але тут же знайшлася:
— Ви брешете! Я дала гроші Олегу на ремонт цієї веранди! Ми збиралися влітку тут жити! Він би не обманув мене.
Я важко видихнула, уже не стримуючи емоцій.
— Покличте його сюди, — сказала я, — і послухаємо, що він скаже.
Коли Олег повернувся з магазину й побачив нас, він застиг у дверях. Його обличчя стало сірим, він явно не знав, що робити.
— Ти привів сюди жінку й видаєш дім за свій?! — закричала я. — Ти обіцяв привести до ладу веранду, а не влаштовувати тут нове життя!
Іра повернулася до нього, в її очах блиснула лють:
— Олеже, що це означає? Вона каже, що дім не твій. Це правда?!
Олег спробував мимрити щось про тимчасові труднощі, але Іра вже зрозуміла все. Вона кинулася на нього з криками:
— Ти використовував мене?! Я вклала сюди гроші, думала, ми тут житимемо!
Зрештою Іра, грюкнувши дверима, пішла, на ходу проклинаючи Олега. Я нарешті змогла вигнати його того ж дня, незважаючи на його жалюгідні спроби виправдатися.
Цей момент став для мене остаточним. Я більше не дозволю нікому користуватися моєю добротою. Дача знову стала моїм тихим місцем, а я — людиною, яка навчилася говорити «ні».
