“У нас гості. Я не можу всіх залишити і летіти до тебе. Зачекай до ранку”: В синів душу вкладала все життя, а вони егоїстами виросли

Просто зустрілися дві самітні душі

Семен залишив молоду дружину вдoвoю з двома дрібними дітьми. Тяжко було Наталці ростити Ігоря і Павла. Між хлопцями – два роки різниці. А одяг та взуття носили однакового розміру. Спробуй настарчити, коли капці «горіли» після дворового футболу. І зі штанів та з сорочок виростали так швидкo.

Якраз почали до тодішньої Югославії їздити. І до Польщі. Щось туди везли, щось – звідти. Наталка сумно жартувала: популярна в ті часи пісня «Їду в Югославію» – і про неї. Бо також «човникувала». І на роботі мусила триматися.

Чоловіки кликали Наталку в коханки, а не в кохані. Бо хоча жінка вродлива, з тоненькою талією, великими синіми очима, проте ніхто не хотів на чужих дітей іти. Розлучені чоловіки з її роботи скрипіли зубами, коли своїм аліменти платили.

Коли до Наталки почав залицятися колишній одногрупник, який так і не встиг одружитися, сини влаштували бойкот. Матір вони любили і дуже ревнували, аби поріг їхньої квартири не переступив чужий дядько.

– Роман розумний, порядний, добрий – перераховувала синам чесноти одногрупника. – Роботу гарну має. Він в інституті до мене небайдужий був.

– Хіба ми тобі не допомагаємо, мамо? – виправдовувались хлопці. – І на дачу їздимо працювати. Навіть вечерю самі готуємо. А коли виростемо…

– А коли виростите, то будете мати власні сім’ї, свої інтереси і своє життя.

– Мамо, ми завжди будемо про тебе дбати.

– Це вам тепер так здається, – зітхала Наталка.

Коли сини засинали, сідала перед дзеркалом, розчісувала довге волосся, згадувала Семена. Чоловік любив її косу. Часто пісню наспівував: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси». Мало часу прожила з Семеном. Недовго щасливою була. А він її так кохав.

От і сини виросли. Вивчилися. Одружилися. Обоє з дому пішли. Старший поїхав до дружини в сусідню область. Молодший живе в приміському селі. Одружився на одиначці. Там будинок великий.

Наталка залишилася сама. Робота, дім, робота. І так щодня. У старшого сина доня наpoдилася. Не міг тепер часто до матері приїжджати. Наталка у вихідні сама навідувала дітей. Бувало, радила невістці, як краще за маленькою доглядати. Та злилася на свекруху. Невістка була медсестрою і вважала, що знає все сама.

Якось Наталка почула розмову між сином і невісткою:

– Скажи своїй мамі, хай не лізе в наше життя.

– Ти про що? – здивувався Ігор.

– Про поради її. Те роби так, те – сяк.

Молода жінка образливо надула губи.

– Добре, – обійняв дружину Ігор, – я поговорю з мамою.

Наталка зробила вигляд, що нічого не чула. І коли син завів розмову, сказала:

– Може, й справді набридаю своїми порадами.

Після цього почала їздити до Ігоря зрідка – на великі свята. Аби гостинцями внучку порадувати.

Та й поріг оселі Павла тепер нечасто переступала. Думала, може, й там їй не вельми раді. У сватів вічна тема: купити, продати, схитрувати. Син з невісткою також «підсіли» на сімейний бізнес. Найцікавіше Наталці спілкуватися з внуком. Малий любив бабусині казки та оповідки. І розказував їй свої нехитрі історії.

П’ятдесятиріччя Наталка хотіла відсвяткувати скромно. Не любила гучних застіль. Але сини наполягли: влаштуємо все на вищому рівні. Замовили ресторан.

Гості виголошували тости, бажали щастя, здоров’я, довгих років життя. А вона згадувала Семена, їхні скромні сімейні свята. Вони були світлими і теплими. Нині ж гості спілкуються у своїх «коаліціях». Про справи, ціни, політику. Якби хтось не почав виголошувати черговий тост, то й забулися б, чого сюди прийшли. Їй було так самітно на власній забаві.

Костю порадила Наталці співробітниця, мовляв, руки в чоловіка золоті, все вміє робити і твоїй «пралці» зарадить. Пральна машина зіпсувалася вже більше місяця. Просила Павла, аби знайшов майстра, але той не мав часу.

Костя поставив «діагноз» «пралці». Обіцяв завезти до сервісу – без цього не обійтися. «Продіагностував» ще й сантехніку. Щось підрихтував. І коли Наталка запитала, скільки вартує його робота, відповів:

– Можна розрахуватися варениками. Чи борщем.

– Жартуєте?

– Ні. Живу сам. Готувати навчився, але вареники та борщі якісь не такі виходять.

– А я не маю нині ні то, ні іншого, – розвела руками Наталка. – Гречана каша з котлетою годиться?

Костя був yдiвцем. Донька з чоловіком і внучкою осіли в столиці. А він після роботи з охотою допомагає комусь щось полагодити. Сумно самому вдома.

Наталка соромилася комусь сказати, що зустрічається з Костею. Їй минуло п’ятдесят, він – на три роки старший. Це було не кохання. Просто зустрілися дві самітні дyші.

Кожен жив у своїй оселі. У кожного свої сни і спогади. А по суботах Костя з Наталкою їздили на її дачу. Працювали. Пили чай під яблунею, яку колись посадив Семен. Заготовляли на зиму варення й компоти. А ще Костя полюбляє мандри. То ж їздили на екскурсії в замки, відвідували давні храми. Його цікавить історія, старовина.

Наталчиним синам не сподобалися материні зустрічі з Костею.

– У кохання вирішила побавитись? – дорікнули.

– Я маю право на особисте життя, – відповіла на те.

– Чи не пізно?

– Пізно, бо колись вас послухала.

– Може, й заміж зібралася?

– А це вже не ваш клопіт. Правду кажуть, що діти часто бувають егоїстами. Прикро, як прикро.

Сини влаштували бойкот. Як тоді, коли дізналися про Романа. Перестали з матір’ю спілкуватися.

До Наталки причепився якийсь вірус. Ломило голову і викpyчувало кожну кісточку. Підскочила температура. Відчувала: до аптеки не дійде. В хаті за стіни тримається. Зателефонувала до Павла.

– У нас гості. Я не можу всіх залишити і летіти до тебе. Зачекай до ранку.

– Мені справді дуже погано.

– Мамо, в тебе звичайна простуда. Не смepтельно. Зараз всі кашляють і пчихають.

Поклала слухавку. Розплакалася. Голова розболілася ще дужче. Набрала номер телефону Кості.

Він приїхав не сам – з родичкою, яка працювала на «швидкій». Потім пішов до аптеки. Приготував малиновий чай.

Читайте також: Руслана приїхала загадкова і щаслива, наобіцяла дітям золоті гори і повернулася до Італії. А через місяць чоловік отримав документи про розлучення, бо у неї там уже сеньйор був

Наталка задрімала. Костя сидів біля неї. Уже й ніч узялася. Додому не пішов. Боявся залишити саму. Так і прокуняв до ранку.

Зателефонував Павло. Запитав, що потрібно.

– Про мене вже турбувалися, сину. Дякую.

– Хто? Він?

– Певно, я лише йому потрібна, – мовила Наталка. – А він мені, – тихо додала.

Син не почув, бо кинув слухавку. А Костя почув. Усміхнувся. Обійняв Наталку поглядом. І пішов готувати малиновий чай.

Автор – Ольга Чорна

За матеріалами видання “Наш День

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram