Лавка під старою липою в парку вже три роки була їхнім «генеральним штабом». Марія Степанівна та Ганна Петрівна сходилися сюди щовівторка. Вони обговорювали все: від захмарних цін на молоду картоплю до глобального потепління.
Але сьогодні розмова звернула в круте піке — на тему дітей.
— Мій Артем — золото, а не син, — Марія Степанівна гордо поправила капелюшка. — От чесно, мала б гріх на душу, якби занапастила його слово. Він мені навіть путівки в санаторій у Трускавець оплачує. А вони мені за станом здоров’я — ну просто необхідна. Якби пропустила цей рік, знову б по кабінетах лікарів розсипалася. А сама… Ну що моя пенсія? Хліба купити, за світло й газ заплатити — і кукуй до наступного місяця, рахуй копійки.
Ганна Петрівна глибоко зітхнула, обмахуючись газеткою:
— Я чула, що у вас у столиці пенсії більші, ніж у нас в області. Це так?
— Та яке більші, Ганнусю! Всюди однаково мало, — махнула рукою Марія Степанівна. — Це ж не від міста залежить, а від стажу й де працювала. Всюди сльози, а не гроші.
— Бо ми з Петром ще ніяк на пенсію не підемо. Працюємо обоє, — заздрісно протягнула Ганна Петрівна. — Поки здоров’я дозволяє, треба чіплятися за роботу. Гроші хоч і не шалені, але все ж більші, ніж ті виплати. Петро взагалі каже: «Буду робити, поки вперед ногами не винесуть».
— Ой, і не кажи. Зараз усе таке дороге, ціни наче на дріжджах ростуть і падати не збираються. Я б сюди, на курорт, зі своєї пенсії в житті не доїхала. Це ж скільки збирати треба було б? Голодувати? Від ліків відмовлятися? Добре, що Артемчик у мене такий лояльний, турботливий. Він мене, по суті, повністю утримує. Тисяч по десять щомісяця на картку скидає, щоб я ні в чому собі не відмовляла. Завдяки йому я хоч до сестри в гості з’їздити можу, поки сили є. Грошей підкине — і я вже у вагоні.
Ганна Петрівна похитала головою:
— Так-так… Тепер таких люблячих дітей удень зі свічкою не знайдеш. Молодець він у вас.
— А як інакше? — гордо підняла підборіддя Марія Степанівна. — Я ж його мати! Сама сина на ноги піднімала, без жодного чоловічого плеча поруч. Батько його як накивав п’ятами, коли малому три роки було, так Артем його й не пам’ятає. Я зі шкіри пнулася, на трьох роботах жила, аби він мав усе не гірше, ніж у людей. От тепер і маю заслужену повагу та хороше ставлення.
— У мене теж діти непогані, — тихо мовила Ганна. — Дочка і син. Але з ними складніше. Вони тільки власні сім’ї будують, на ноги стають, то ми з Петром ще й їм допомагаємо. У сина — іпотека на двокімнатну, у доньки — двоє малих на руках. Крутяться як білки в колесі. А ваш Артем, бачу, міцно на ногах стоїть. Напевне, заробляє шалені гроші, якщо і вас тягне, і свою родину? Чи в столиці справді такі зарплати? А він узагалі одружений?
— Має дружину Наталю і синочка, — неохоче відповіла Марія Степанівна. — Малому півтора року, тож невістка в декреті сидить. Іпотеку вони теж платять, куди ж без неї… А щодо заробітків Артема… Чесно, я в його кишеню не лізу, суми не знаю. Працює багато, старанний він у мене. Ну, точно не мільйонер, я б про це знала! — вона коротко рассміялася.
— О, то у вас теж маленький онучок? — пожвавішала Ганна. — Моїм уже два і чотири. Такі кумедні! Віршики вчимо, рахуємо пальчики. Нещодавно старша морозиво спробувала, то тепер повз ятки спокійно пройти не можна. А ваш як? Уже лепече щось? Жвавий?
Обличчя Марії Степанівни миттєво згасло, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Не знаю я, який він там. Знаю тільки, що з такою мамою, як моя невістка, навряд чи там вундеркінд росте. Вона дитиною взагалі не займається. Постійно носом у телефоні чи в планшеті. Я в них на Новий рік була, то малий у свої півтора року навіть «мама» доладно не говорив. Певне, і зараз на тому ж рівні розвитку.
— Ой… То ви так рідко бачитеся? — здивувалася Ганна Петрівна.
— Бо так мене «часто» запрошують! — роздратовано буркнула жінка. — Туди ж просто так у гості не прийдеш, треба за три тижні попереджати. Невістка мені там не рада, це по обличчю видно. А мені зайвих скандалів не треба на старість років. От і не лізу. Хай як хочуть, так і живуть. Якщо моєму синові добре, то й мені байдуже.
— То ви з невісткою не ладнаєте?
— Взагалі не знаходимо спільної мови. Вона якась своєрідна, пихата. Я її не розумію. Ба більше, вона й Артема проти мене постійно накручує! Страшенно лютує, коли син мені допомагає. Як тільки я про щось заїкнуся — синові допомогти чи на ліки попросити — потім бачу, що вони тиждень ходять як хмари насуплені. Сварилися, значить.
— Та-а-ак, молодь зараз гонорова, — зітхнула Ганна. — Ну а гроші? Вона хоч не забороняє йому вам помагати?
Марія Степанівна хитро примружилася й стишила голос:
— А вона про ці гроші нічого й не знає! А то б давно все до своїх рук пригребла. А так — очі не бачать, серце не болить.
Ганна Петрівна аж газетку з рук випустила:
— Ого! Оце так секрети. І як це вам вдається приховувати таке від рідної дружини?
— Та просто мовчимо, та й усе. Ми з Артемом одразу домовилися. Він мене сам попередив: «Мамо, якщо Наталя дізнається, буде всесвітній потоп і розлучення. Давай це буде між нами». От ми й мовчимо. Це наші внутрішні сімейні справи. Невістка все одно в декреті, у неї витрат тих — кіт наплакав. Все на дитину Артем купує, а для себе їй багато не треба.
Мій син ні для дитини, ні для мене нічого не шкодує. А от Наталю він трохи фінансово обмежив. Бо я пам’ятаю, як вона до декрету гроші на вітер викидала: то салони краси, то нігті, то подорожі якісь, шмотки ледь не щодня нові. А зараз — вибачте, форс-мажор, декрет та іпотека. Про неї забувати не слід. Артем правильно робить, що тримає бюджет у своїх руках.
Ганна Петрівна насупилася, її тон став помітно прохолоднішим:
— Цікаво у вас усе влаштовано… Ну, у нас в родині по-іншому. Звісно, ні донька, ні невістка в шовках не ходять, але чоловіки їх ніколи в грошах не обмежували. Тим паче в декреті. Як на мене, це не дуже правильно. А якщо якась нагальна потреба? Дитині погано, чи в самої зуби посипалися, а в кишені ні копійки, поки чоловік на роботі? Просити ходити, принижуватися? Я такого не розумію і не схвалюю.
— Та ну тобі! Хто її з нічим залишає? — образилася Марія Степанівна. — Дає їй Артем якісь копійки на дрібні витрати. Просто невістці завжди мало, скільки не дай! Треба ж уміти цінувати гроші й знати їм рахунок!
А в цей самий час у затишній київській квартирі, за яку щомісяця виплачувався чималий кредит, панувала затяжна тиша. Наталя стояла біля вікна, колихаючи на руках заснулого сина Дениска. Вона виглядала втомленою: синє коло під очима, просте домашнє плаття, волосся зібране в поспішний пучок.
Артем сидів за ноутбуком на кухні, імітуючи шалену зайнятість.
— Артеме, — тихо покликала Наталя, заходячи на кухню після того, як уклала малюка. — Нам потрібно поговорити. Реально поговорити, а не так, як завжди.
— Натусь, давай пізніше, у мене звіт горить, — не піднімаючи голови, кинув чоловік.
— Ні, прямо зараз. У Дениса плановий візит до педіатра і курс масажу через гіпертонус. Це коштує вісім тисяч гривень. Плюс треба оновити йому весняне взуття, він виріс абсолютно з усього. Мені потрібні гроші на картку.
Артем важко зітхнув, закрив ноутбук і потер перенісся:
— Наташ, ну які масажі за вісім тисяч? Зараз у всіх дітей якийсь там тонус. Пороби сама за відео з ютубу. І щодо взуття — можна подивитися на сервісах оголошень б/в, там часто віддають майже нове за копійки. Ми ж домовлялися: режим жорсткої економії. Іпотечна ставка виросла, на роботі премії урізали. Я з останніх сил тягну цю лямку!
Наталя відчула, як до горла підступає клубок гніву. Вона сіла навпроти чоловіка:
— Режим економії, кажеш? Артеме, я вже рік не була в перукарні. Я фарбую коріння сама вдома фарбою з супермаркету. Мої зимові чоботи протекли в лютому, і я ходила в кросівках. Я не купую собі нічого, крім засобів гігієни. Куди діваються гроші? Ти заробляєш пристойно, я знаю твою ставку! Навіть з урахуванням іпотеки у нас повинна залишатися нормальна сума!
— Ти рахуєш мої гроші? — Артем підняв голос, його обличчя почервоніло. — Я працюю з ранку до ночі, поки ти сидиш удома з однією дитиною і постійно гортаєш свій телефон! Ти уявляєш, який на мені стрес? Ти витрачаєш усе на якісь дурниці, варто мені тільки послабити контроль! Пам’ятаєш, як ти до декрету тринькала направо й наліво? Салони, бренди, кав’ярні! Ти не вмієш цінувати копійку!
— Сяду вдома з дитиною?! — Наталя аж підхопилася зі стільця, намагаючись говорити пошепки, щоб не розбудити сина, але її голос тремтів від люті. — Цей «сидіння вдома» — це робота 24/7 без вихідних і лікарняних! А щодо моїх грошей до декрету — я заробляла їх САМА і витрачала на себе! А тепер я повністю залежна від твоїх подачок, які ти видаєш мені з таким виглядом, ніби відриваєш від серця!
— Бо я думаю про майбутнє нашої родини! — викрикнув Артем. — Я забезпечую нам тил!
— Тил?! Тоді поясни мені ось це, — Наталя рішучим рухом витягла з кишені халата свій телефон і поклала на стіл перед Артемом.
На екрані була відкрита сторінка онлайн-банкінгу, але не її, а його — додаток був прив’язаний до їхнього спільного старого планшета, де Артем забув вийти з аккаунта. В історії транзакцій чітко виднілися щомісячні перекази на одну й ту саму суму: 10 000 грн. Отримувач: Марія Степанівна В. А тиждень тому — окрема транзакція: 25 000 грн. Призначення: Відпочинок.
Артем зблід. Він дивився на екран, ніби сподівався, що цифри зникнуть.
— Ти… ти порпалася в моєму телефоні? — спробував захиститися він, переходячи в атаку. — Це порушення моїх кордонів! Це мої особисті кошти!
— Твої особисті кошти?! — Наталя вже не могла стримувати сліз, хоча все ще шипіла, а не кричала. — У нас шлюб! У нас спільна дитина і спільний борг за квартиру! Ти обмежуєш мене в їжі, ти купуєш дитині дешеві підгузки, від яких у нього висипка, ти відмовляєш у лікуванні власному сину, розповідаючи мені казки про «урізані премії» та «важкі часи»! А сам у цей час потайки віддаєш половину нашого вільного бюджету своїй мамі, яка зараз відпочиває в Трускавці?!
— Вона моя мати! — вибухнув Артем, стукнувши кулаком по столу. — Вона виростила мене сама! Вона втратила здоров’я через мене! Я зобов’язаний їй допомагати! У неї крихітна пенсія, їй нема на що жити!
— Допомагати — це купити ліки чи продукти, коли людина голодує! — відрізала Наталя. — А віддавати щомісяця суму, на яку ми могли б закривати іпотеку вдвічі швидше або лікувати дитину, при цьому БРЕХАТИ мені в очі — це зрада, Артеме! Фінансова зрада! Ви з нею за моєю спиною влаштували якийсь таємний союз, де я — ворог і транжира, від якої треба ховати гроші!
— Бо ти б улаштувала скандал! — кричав Артем, уже не дбаючи про сон малюка. — Ти ніколи її не любила! Ти з першого дня дивилася на неї вовком! Якби я сказав тобі правду, ти б зжерла мене живцем! Вона лікується, їй потрібне море і санаторії, вона стара жінка!
— Я б не влаштувала скандал, якби це обговорювалося відкрито! — Наталя задихалася від образи. — Ми могли б знайти компроміс. Допомагати меншою сумою, купувати конкретні речі. Але ти вибрав брехню. Ти обділяєш власну дитину, щоб твоя мама почувалася королевою і хвасталася перед подругами, який у неї успішний син! Знаєш, що вона мені сказала на Новий рік? Що я погана мати, бо Денис ще не розмовляє! Вона зневажає мене, ти зневажаєш мене, ви обоє тримаєте мене за дурепу!
З кімнати пролунав плач розбудженого Дениска. Наталя витерла сльози тильною стороною долоні, глибоко вдихнула і подивилася на чоловіка холодним, абсолютно чужим поглядом.
— Я зараз іду до сина. А ти збирай свої речі й їдь до своєї мами. Нехай вона готує тобі обіди, оплачує твою половину іпотеки і створює тобі «комфортний тил». Мені чоловік-брехун не потрібен.
Валентина Довга
