— У нас із твоїм чоловіком дитина, і ми зустрічаємося вже п’ять років — ці слова розбили моє життя в одну мить.
Дзвінок пролунав о пів на дев’яту ранку. Я якраз допивала каву, стоячи біля вікна на кухні й спостерігаючи, як дворовий кіт полює на листя у дворі. Звичайний суботній ранок. Толя пішов у спортзал… чи до мами, не пам’ятаю точно.
— Алло?
— Юлю? Це Марина.
Голос незнайомий. Хриплий, схвильований.
— Вибачте, а хто це?
— Марина Петрова. Мені треба з вами зустрітися. Сьогодні. Це стосується Толі.
Серце тьохнуло. Щось не так… Інтонація цієї жінки звучала, як вирок.
— Слухайте, я не розумію… Хто ви така?
— Твій чоловік зі мною, Юлю… Уже п’ять років. У нас син. Хлопчик, про якого Толя так мріяв.
Телефон вислизнув із рук. Падав повільно… як у сповільненій зйомці. Секунда — і стукіт об підлогу.
— Не може бути, — прошепотіла я в порожнечу.
Але голос у трубці все ще лунав:
— Центральний парк, лавка біля фонтану. За годину.
Година пролетіла як хвилина. Або розтяглася на вічність? Не знаю. Пам’ятаю лише тремтіння в руках, коли зав’язувала шнурки кросівок. Пам’ятаю погляд у дзеркало: бліде обличчя, розкуйовджене волосся.
«П’ять років… зустрічається з нею» — крутилося в голові. Сім років ми з Толею намагалися завести дитину. Сім років лікарів, аналізів, надій і розчарувань. А він…
— У нього є син? — сказала вголос, ніби перевіряючи, чи це не сон.
Парк зустрів мене шумом дитячих голосів і запахом смажених пиріжків. Звичайна субота для всіх інших. Тільки не для мене. Вона сиділа на лавці спиною до мене. Темне волосся до плечей, джинсова куртка. Поруч — візочок.
— Марино?
Жінка обернулася. Гарна. Молодша за мене років на п’ять. І втомлена… Така втомлена.
— Сідай.
Я опустилася поруч, ноги підкошувалися.
— Покажи, — попросила я, кивнувши на візочок.
Марина мовчки відкинула капюшон. Хлопчик спав. Темне волосся, як у Толі. Ніс… Господи, точно такий самий ніс.
— Скільки йому?
— Скоро два роки. Звати Єгор.
— Два роки… — повторила я механічно. — А познайомилися ви з Толею…
— П’ять років тому, — закінчила Марина. — На корпоративі його фірми. Я працювала в сусідній компанії.
— Чому зараз? Чому вирішила розповісти?
Марина дістала з сумки конверт. Простягнула мені:
— Учора він приніс це. Сказав, що подає на розлучення. Що нарешті готовий… — голос здригнувся. — Готовий визнати Єгора офіційно. Він розповідав, що ти не хочеш мати дітей.
— Що?! Це брехня! Я за сім років стільки лікарів пройшла, але все безрезультатно…
Хвилювання охопило мене, коли я розкривала конверт. Заява на розлучення. Толин підпис. І дата — позавчорашнє число.
— Він брехав тобі, — тихо сказала Марина. — Як брехав і мені всі ці роки. Спочатку він взагалі мені не сказав, що він одружений. А свою відсутність пояснював частими відрядженнями. Тільки коли я дізналася, що при надії, він зізнався, що одружений. Що він давно мріяв про дитину, тому й почав шукати жінку на стороні. Тому що, ти не хочеш дітей. Що ви живете як сусіди по квартирі. Але він з якихось причин поки не може розлучитися. І ось нарешті він приніс цю заяву. Сказав, що готовий…
Хотілося кричати. Бити кулаками по лавці. Але натомість я дивилася на сплячого хлопчика й думала: «А в мене міг би бути такий теж…»
— Що ти хочеш від мене? — запитала нарешті.
— Правди. Для нього, — Марина торкнулася візочка. — Єгор заслуговує знати, хто його батько насправді. А не той образ, який створив Толя.
— І що мені робити з цим знанням?
— Не знаю, — чесно зізналася вона. — Але тепер ми обидві знаємо правду.
Єгор розплющив очі. Сірі, як у Толі. Подивився на мене й усміхнувся беззубою усмішкою.
— Мамо, а це тьотя…? — спитав він несподівано чітко.
Я завмерла.
— Так, синку.
— Дякую, що відкрила мені очі, — сказала я, підводячись. — Значить, мені треба готуватися до розлучення.
— Ось мій номер, — Марина простягла візитку. — На випадок, якщо захочеш поговорити. Мені здається, нам обом зараз потрібна підтримка.
Я взяла візитку. Розвернулася й пішла геть. Удома зустріла тиша. Толі все ще не було. На холодильнику висіла записка: «Затримаюсь до вечора. Справи.» Справи… Які ще справи в нього могли бути? Тепер я знаю, що за справи… Я сіла на диван і набрала його номер.
— Алло, Юлю! Що сталося? — бадьоро відповів він.
— Де ти?
— У мами. Допомагаю з ремонтом. А що?
Брехня. Легка, звична брехня.
— Коли повернешся?
— До вечері. Приготувати щось особливе? Або замовимо піцу?
— Толю… Нам треба поговорити.
Пауза. Довга, тягуча пауза.
— Про що, Юлю?
— Про все. Приїжджай додому. Зараз.
— Але ж я сказав…
— Зараз, Толю. — твердо сказала я й поклала слухавку.
За півгодини грюкнули двері. Толя увійшов у вітальню, на обличчі — напружена усмішка.
— Юлю, що відбувається? Ти мене налякала.
Я простягла йому заяву на розлучення.
Він зблід.
— Де ти це взяла?
— Не важливо. Важливе інше. Скільки ще брехні, Толю? Скільки ще секретів? Сьогодні я багато нового про тебе дізналася…
— Я хотів сам тобі розповісти…
— Коли? Через рік? Два? Коли твоєму Єгору виповниться десять?
При згадці імені сина він сів на стілець:
— Ти знаєш про нього.
— Тепер знаю. Знаю, що поки ми з тобою ходили по лікарях, ти вже ростив сина з іншою жінкою. Знаю, що всі наші спроби, всі мої сльози, всі наші мрії про дитину… — голос зірвався. — Це було для тебе просто грою!
— Юлю, це не так! Я люблю тебе…
— Як же ти мене любиш, якщо п’ять років живеш подвійним життям?!
Толя мовчав. Дивився у підлогу.
— Скажи мені правду. Усю правду. Зараз. Або ми закінчуємо цю розмову назавжди.
Він підвів голову.
— Це почалося випадково. На корпоративі… Марина була такою… живою, безпосередньою. А в нас із тобою якось усе стало звичним, розумієш?
— Продовжуй.
— Потім вона завагітніла. І я… я розгубився. Не знав, що робити. Сказати тобі — значить зруйнувати нашу сім’ю. Не сказати — значить кинути її з дитиною.
— І ти вибрав усіх обманювати.
— Я думав, що зможу… що знайду вихід. Що колись усе владнається само собою.
— А наші спроби завести дитину? Всі ці роки?
Толя закрив обличчя руками:
— Я сподівався, що й з тобою вийде. Тоді я б міг… не знаю… якось усіх улаштувати.
— Улаштувати? Як гарем чи що?
— Юлю, будь ласка…
Толя важко зітхнув:
— І що тепер?
Я подивилася на нього. На людину, з якою прожила стільки років. І раптом зрозуміла — я його зовсім не знаю.
— Тепер ти йдеш до Марини й розповідаєш усю правду. Про нас. Про те, як усе було насправді.
— А потім?
— Потім подаєш цю заяву на розлучення.
— Ти… ти не готова мене пробачити?
Я помовчала. У серці усе ще пекло від зради.
— А ти як сам, Толю, думаєш… Але знаю точно — так далі тривати не може.
Він кивнув і пішов до виходу. Біля дверей озирнувся:
— Юлю… Марина хороша. І Єгор… він чудовий хлопчик.
Коли двері зачинилися, я дістала візитку Марини.
Набрала номер:
— Марино? Це Юля.
— Так, слухаю, — голос обережний, насторожений.
— Толя зараз їде до тебе. Розповідати правду.
Пауза.
— Яку правду?
— Про те, що ми з ним досі жили разом. Про те, як сім років бігали по лікарях… Про те, що п’ять років обманював нас обох.
— Ого… — прошепотіла Марина. — Значить, коли він казав, що не може піти від тебе через квартиру, через кредити…
— Усе брехня. Ми живемо нормально. Планували відпустку на наступний місяць. Ну, а тепер я сказала, хай подає на розлучення…
Марина мовчала. Чути лише дихання і десь удалині голос Єгора: «Мамо, чому ти плачеш?»
— Слухай, — тихо сказала Марина. — У мене росте хлопчик, який вважає його героєм. І я не знаю, що з цим робити. Але ж він зовсім інший. І як я розумію, дуже брехливий. І я не знаю, як жити далі з тим.
— Може, даси йому шанс усе виправити…
— Як? — жорстко запитала Марина. — Час не повернеш назад. Я так чекала, коли він отримає розлучення, а зараз не знаю, що робити… Мені не потрібен такий чоловік, мені не потрібен такий батько для мого сина. Чого він може його навчити…
Толя повернувся через три години. Обличчя сіре, очі червоні:
— Ну що? Розповів?
Він кивнув, опустився в крісло:
— Вона мене вигнала.
Сказала, що більше не хоче бачити.
— А Єгор?
— Запитував, чому мама сварить тата. — Голос здригнувся. — Я не знав, що відповісти.
Мені стало майже шкода його. Майже.
— А тепер що?
— Не знаю, Юлю. Чесно, не знаю. Марина сказала, що подумає… що треба час.
Він подивився на мене так, ніби вперше побачив:
— Ти ж не підеш? Ти ж… ми ж можемо все виправити?
— Можемо? — гірко всміхнулася я. — Толю, ти стільки років брехав мені. Я думала, що ми разом будуємо сім’ю. А ти вже давно збудував її. З іншою жінкою.
— Але я люблю тебе…
— Досить! — обурилася я. — Досить цієї брехні! Якби любив, не пішов би на сторону.
Толя мовчав.
— Завтра, Толю, збирай свої речі й іди…
— Куди?
— Куди хочеш. До Марини. До матері. Мені байдуже.
Наступного дня Толя пішов із двома валізами, але, як згодом я дізналася, Марина не пустила його на поріг. І він поїхав до матері…
Після роботи приїхала втомлена. Удома було тихо. Пройшлася по квартирі. Порожні кімнати здавалися чужими. Я подивилася на фотографії на полиці. Ми з Толею на морі. На дачі. У день весілля. Тепер усе це в минулому, а багато чого було ще й брехнею.
За вікном уже темніло. Десь у цьому місті маленький хлопчик лягав спати, не розуміючи, чому дорослі такі дивні. Чому вони сваряться… Десь його батько сидів і думав, як вибратися з пастки власної брехні. А я вперше за багато років не знала, що буде завтра. І, як не дивно, це було схоже на свободу.
